Під’їхавши до знайомого до болю ґанку, я повернула ключ, вимкнувши запалення та глянула у пасажирське вікно. Будинок тітки Марії стояв зараз такий самотній серед яблуневих дерев та опалого листя, що хотілося охопити його повністю руками та притиснути до серця. Ніби він сам відчував свою втрату, залишившись без господині. Вийшовши з авто я взяла Даринку за руку та повела присипаною листям доріжкою.Тіша двору була занадто гучною і майже тілесно відчутною, але водночас — заспокійливою та лагідною.
Дійшовши до середини стежки я уважніше глянула на будинок. Якщо в’їхавши до Волощі, у мене було враження чогось чужого та невпізнаваного, то це подвір’я та дім, за роки, здавалося взагалі не змінилися.
Та сама яблуня при веранді та старенька дерев’яна лавка біля неї. Дбайливо вибілені вікна та свіжопофарбований одвірок. Тітонька завжди слідкувала за чистотою та порядком як у будинку так і в садочку.
Даринка тримала мене за руку, з цікавістю роззираючись вусібіч. В очах її горів щирий, непідробний захват очікування нових пригод. Я була рада, що вона не надто переживає з приводу переїзду та втрати старих друзів. Все-таки для дитини в такому віці це може бути доволі стресовою подією.
Глибоко вдихнувши, я важко ковтнула та заплющила на мить очі. Якщо просто постояти ось так, замружившись, може здаватися, що попередніх семи років взагалі не було. Той самий запах садку, яблук, сирості, лавандових кущів та початку осені… Надворі все ще помірно тепло, але де-не-де просковзують свіжі, прохолодні нотки, ніби осінь намагається просочитися крізь щілини літа, яке розпадається на очах.
Саме так колись розпалася я, разом із тим літом.
Але якщо не розплющувати очей… Цього всього ніби ніколи й не було. І зараз я кліпну і побачу тітоньку, Рудька, своє щасливе відображення в дзеркалі. А все, що сталося тоді — було просто звичайним сном.
Розплющивши очі, я струснула головою. Ні, я більше ніколи і за жодних обставин не житиму в ілюзіях. Не дозволю їм заполонити мене та затьмарити розум. Та й що б тоді не відбулося — я все одно не змогла би відмовитися від того досвіду, адже одночасно з нестерпним болем та розчаруванням, він приніс мені найбільше щастя в житті.
Піднявшись сходинками, я ступила на поріг. Дощечка знайомо скрипнула, і я не стримала усмішки, відчуваючи, як очі водночас наповнюються слізьми. Як же я скучила за цим місцем. Якби ж лише обставини були іншими…
— Проходь, доню, — завела я Даринку до будинку, який довгі роки був мені домом.
— У мене буде своя кімната, мамо? — донька крутила головою вусібіч, намагаючись вхопити кожну деталь нашого нового житла.
— Звісно, люба! Ходімо, я покажу тобі кімнату, яка колись належала мені, — я підморгнула та повела Даринку до моєї старої спальні.
Серце стиснулося, коли я переступила її поріг. За ці роки тітка Марія не змінила у ній жодної дрібнички, залишивши все таким, яким воно було за моєї останньої ночівлі тут. Почуття суму та провини почало накочувати на мене немов висока хвиля, накриваючи з головою. Потрібно було наплювати на все та приїхати до тітки Марії хоча б раз… Але немає вже сенсу посипати голову попелом. Я впевнена, вона не звинувачувала мене, знаючи, що тоді трапилося. Та це не означає, що я повністю пробачила собі.
— Клас, мамо, це твої фотки? — Дарина підскочила до шафи, на якій досі стояли мої старі підручники, диски, книги, журнали та кілька рамок з фотографіями.
— Так, — всміхнувшись, я взяла одну рамку та присіла навпочіпки, показуючи Даринці. — Це я і тітка Марія.
— А що це за котик такий гарний?
— Це Рудько. Він, на жаль, вже давно не живе, — із сумом промовила я.
— Шкода, — похнюпившись, відповіла донька. — А ми колись заведемо котика?
— Можливо, — я зовсім не була впевнена, що моїх фінансових можливостей вистачить ще й на котика, але засмучувати Даринку не хотілося.
Може й справді цей період трохи допоможе мені стабілізувати наше положення. Але було й ще дещо, що потрібно було обговорити з донькою, хай я й не надто хотіла піднімати цю тему та додавати їй зайвого стресу. Але хай краще вона знає та буде готова завчасно, ніж потім отримає ще більше потрясіння.
— Сонечко, я не знаю чи ми залишимося тут надовго. Можливо, ми залагодимо необхідні справи тут та поїдемо в інше місце, де поселимося, влаштуємо тебе до школи… — почала я обережно.
— Але чому? — насупилася донька. — Ти не хочеш залишитися тут? Це ж твій дім.
Я закусила губи та уважно подивилася на неї. Зазвичай Дарина не ставила забагато незручних питань: ніби й так завжди розуміла суть. Та я усвідомлювала, що мушу щось відповісти. Брехати дитині не хотілося, але й сказати правду я не могла. Ця інформація точно не для дитини. А особливо — не для Дарини.
— Я просто поки не впевнена, що хочу залишатися тут, — обережно відповіла я. — У мами свої причини, сонечко. Просто повір мені.
Дарина уважно подивилася на мене та серйозно кивнула. Поміркувавши трохи вона запитала:
— Але ж ти ще можеш передумати, правда? Раптом тобі тут сподобається? — з надією запитала вона.
— Все може бути, — підморгнула я їй.
Не хотілося давати доньці марну надію, звісно, але я й так її вже достатньо засмутила цією новиною. Не очікувала, що їй з першого погляду аж настільки сподобається тут. Всередині себе я була впевнена, що ми не залишимося у Волощі, ба більше — я воліла, аби той термін в сто днів сплив якомога швидше і бажано нам за цей час не привернути до себе надмірної уваги.
Мимоволі заскреготіла зубами, розуміючи, що зустріч з Колодієм вже заочно нівелювала останній пункт мого плану. Але хоча б про доньку він не знав, і я сподівалася, що й не дізнається.
#176 в Любовні романи
#36 в Короткий любовний роман
#79 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 19.11.2026