Осінній секрет для мільйонера

Розділ 2. Поліна

Знайомий з дитинства район зустрів мене тишею, спокоєм та майже відсутністю метушні, яка була більш притаманна центральній частині міста. Я терміново потребувала підзарядки, тож, попросивши Поліну посидіти п'ять хвилин в машині, пішла до кав'ярні, біля якої припаркувалася.

Звісно, я мала б взяти її з собою, але донька вже була така втомлена цією поїздкою… Тож я подумала, що вона цілком може побути тут, поки я збігаю. Тим паче, я бачитиму авто з вікна кав'ярні.

— Привіт. Капучино, будь ласка.

Волоща за ці сім років, здавалося, змінилася до невпізнаваності. Хоча, можливо це просто тому, що я тут давно не була.

А ось обличчя тут досі були знайомі.

— Звісно, у вас карта чи готівка? — запитала Крістіна, яка, схоже, досі мене не впізнала.

— Готівка, — гмикнула я. — І жуйку на здачу.

Крістіна підняла погляд, та примруживши очі, вдивилася в моє обличчя.

— Полька, ти, чи що? — я знала, що моя, колись, краща подруга не зможе не впізнати спільного жарту.

— Так сильно змінилася? — усміхнулася я, поклавши на стійку гроші.

— Та я ж тебе вже сто років не бачила! — вигукнула вона, знімаючи фартух та виходячи до мене. — Дай хоч обійму.

Я розкрила руки для обіймів, щиро всміхнувшись. Крістіна була однією з небагатьох людей, яких я рада була тут зустріти.

— Пропала зовсім! Хоч би подзвонила чи написала! — з докором промовила вона.

— Вибач, я мала доволі… складний період, — ухильно промовила я

— Зустрінемося після роботи? — запропонувала вона. — Розповіла б мені все.

— Можливо, в інший день, — з прикрістю промовила я. — Я сьогодні лише приїхала, маю влаштуватися.

— То ти надовго? — зраділа Крістіна.

Я кивнула, знаючи, що попри те, що ми колись були кращими подругами, вже сьогодні ввечері про мій приїзд знатиме добра половина міста. Та й нехай. Однаково цього факту не вдалося б приховати. А ось дещо інше я воліла б приховувати так довго, як вдасться.

— Побачимося, — всміхнулася я і, забравши своє капучино, попрямувала на вихід.

Вийшовши з кав’ярні я зупинилася, вдихнувши свіже осіннє повітря. Прямо перед очима майорив рекламний банер «Колодій Інвест». Мимоволі скривившись, на мить заплющила очі, роблячи глибокий вдих.

Щойно я в’їхала до міста, як привиди минулого, здається, почали наполегливо мене переслідувати. Струснувши головою, я спустилася сходами та рушила до авто. 

— Дівчино! Перепрошую!

За спиною пролунав до болю знайомий чоловічий голос. Я завмерла, відчуваючи, як рука з кавою зрадницьки здригнулася, і кілька крапель потрапили мені на светр. Дідько! Ось тебе я зараз хотіла бачити менше за всіх.

— Дівчино, у вас щось випало! — проковтнувши в’язкий клубок в горлі, я повільно розвернулася.

Він майже не змінився за ці роки. Здавалося, став лише трохи старшим і ще більш подібним на піжона. Я побачила, що на землі лежать мої ключі від машини, за якими він нахилився. 

— Ось, ваші… — він нарешті випростався, глянувши на мене. 

Обличчям його промайнула емоція впізнавання, подиву і ще чогось, аж надто схожого на нервову судому.

— … ключі, — він підійшов до мене майже впритул, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Поліна?

— Святослав, — рівно відповіла я.

Мені страшенно хотілося втекти зараз, заховатися від нього, і зробити все, аби він ніколи не дізнався про таємницю, яку я приховувала від нього сім років. Мені кортіло обернутися до машини та переконатися, що він нічого не помітив, але я стримувалася, розуміючи, що цим я лише видам себе.

— Ти повернулася? — поставив він очевидне питання.

— Тимчасово, — коротко промовила я.

— Це… через тітку Марію? — продовжив допитуватися Свят, одразу ж додавши: — Мої щирі співчуття. Я знаю, що вона була тобі як мати.

Я стиснула щелепи, намагаючись тримати себе в руках.

— Дякую, Святославе. Вибач, мені час йти.

Розвернувшись, я вже зробила кілька кроків, як він наздогнав мене, торкнувшись плеча.

— Зачекай, розкажи, де ти була всі ці роки, чим жила?

«Чим жила?». Мені хотілося гірко розсміятися та плюнути йому просто в обличчя. Спитав би у своїх батьків де і чим я жила! Я відчувала, що починаю закипати, але від необдуманої відповіді мене врятувала поява його помічника:

— Пане Святославе, ми запізнюємося на зустріч! 

Свят зиркнув на годинник та вилаявся.

— Дідько! Я мушу бігти! Поліно, зачекай на мене в кав’ярні. Можеш замовити все, що забажаєш, я заплачу!

Він рушив до сусіднього приміщення, забігаючи між автоматичних скляних дверей. А я пожалкувала, що не встигла вилити на нього свою каву. Мерзотник! Скільки років минуло, а він все ще думає, що будь-що в цьому світі можна купити за гроші! Раз він сказав і заплатив — отже всі робитимуть так, як він хоче.

Сівши в машину, я зробила кілька глибоких вдихів, аби заспокоїтися та глянула у дзеркало заднього виду. 

— Все гаразд, доню? 

Дарина зняла навушники та промовила, з легкою ноткою докору:

— Так, мамо, але ти була дещо довше, ніж обіцяла

— Вибач, сонце, — розсміялася я. — Маму трохи затримали. Тепер ми можемо їхати додому.

Додому. Не впевнена, що справді зможу відчувати себе тут саме так. Але нам потрібно протриматися лише сто днів. Чому саме цей термін обрала тітка, так і залишилося для мене загадкою. І я не впевнена, що варто її розгадувати.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше