Пролог

— Що ти тут забув? — похмуро запитала я, побачивши на порозі Свята.

— Тобі не здається, що це дещо грубо? А де: «Привіт, рада тебе бачити. Може зайдеш на чай?» — запитав він, насмішкувато дивлячись на мене.

Ну, звісно! Після всього, що між нами відбулося тоді, сім років тому, він справді вважає, що може завалитися до мене додому, і я ще й маю цьому радіти? 

— Привіт, рада тебе бачити. Кажи, що хотів і вимітайся, — швидко промовила я якомога тихіше, причиняючи двері.

— Поліно, — зітхнув він. — Минуло стільки років, невже ми не можемо просто нормально поговорити?

Я сіпнулася, ніби від ляпаса. Ну так, звісно, Поліно, чого б це ти? Просто нормально поговорити. Не завадило б це зробити тоді, сім років тому. А зараз в мене не було жодного бажання вести з ним будь-які розмови. Мені потрібно було спровадити його якнайшвидше, тож я вийшла надвір, замкнувши за собою двері.

— У мене немає бажання розмовляти з тобою, — промовила я, складаючи руки на грудях. — Говори, що тобі потрібно і йди.

Святослав важко зітхнув. 

— З яких пір ти стала такою непривітною? — невдоволено запитав він.

І справді. Всього лише пройшла невеличке пекло та сама з нього вигребла. Мабуть, з тих самих.

— Вибачте, шановний Святославе, життя не було до мене ласкавим останні роки.

Він стиснув щелепи, похмуро дивлячись на мене.

— Ти сама зробила свій вибір, — коротко відповів, продовжуючи свердлити мене невдоволеним поглядом.

— Аякже, — саркастично гмикнула я. — Саме так і було.

Свят пильно дивився на мене спідлоба, ніяк не реагуючи на мій тон. Справді не зрозумів? Чи професійно робить вигляд, що валянок?

— У мене до тебе ділова пропозиція, — зрештою промовив він рівним, офіційним тоном. 

Мабуть, саме так він звик спілкуватися зі своїми підлеглими та клієнтами. Авжеж, директор величезної компанії не може розмовляти інакше. Статусність та владність – наше все. У мене нервово смикнулася губа.

— Не цікавить, — я розвернулася і вже відкрила двері, аби зайти додому, та він вхопив мене за лікоть.

— Поліно, не дуркуй. Тобі ж і даром ця халупа не потрібна.

Я з силою висмикнула руку, люто зиркнувши на нього.

— Не тобі вирішувати що мені потрібно, а що ні, Колодій! — прошипіла, з усією ненавистю, на яку я була здатна.

— Мамо? До нас хтось прийшов?

Я подумки вилаялася. Треба було спроваджувати його енергійніше. Мабуть, у доньки закінчилося заняття, вона почула галас і вирішила вийти подивитися, хто до нас завітав.

— Мамо? — промовив Свят, здійнявши брову. — У тебе є дитина?

— Не твоя справа, — різко відповіла я. – Йти геть.

— Мамо, хто цей чоловік? Це твій друг? — вимовила вона, висунувши голову з-за дверей.

— Ні, доню, це… — я намагалася підібрати слова, щоб якось охарактеризувати Свята підходящими для шестирічки термінами. — Мамин старий знайомий. Він вже йде.

— Добрий день, — промовила Дарина, уважно розглядаючи Свята. 

Вона зробила крок, вже сміливіше визирнувши з дому. 

— Мене звати Дарина. А вас?

Святослав усміхнувся та зробивши крок до неї, присів навпочіпки.

— Вітаю, Дарино. Мене звати Святослав.

Дарина зовсім по-дорослому простягнула йому долоню для рукостискання, а Свят серйозно відповів на цей її жест.

Я заплющила очі та важко видихнула. Мені хотілося лаятися та лютувати. Ну чому? Чому він вирішив прийти до мене додому просто зараз? Я так сподівалася, що цієї зустрічі ніколи не станеться! Але доля, схоже, вирішила все за мене…