Розділ 6

Я прогулювалася парком, розглядаючи червоно-жовті листочки, що впали з дерев. Так гарно восени, але зараз у мене дуже дивний настрій. Надто багато всього звалилося та ще й той Микита. Чи то вже у мене почуття до нього з'явилися, чи що?! Але хіба таке можливо? Я побачила неподалік вільну лавочку, тому просто сіла на неї та заплющила очі. Як же це все складно. Сиділа б зараз на роботі в теплому офісі та пила б каву, а не ось це все. Навіщо я взагалі погодилася? Точно! Я ж хотіла отримати місце заступника директора. Як би ж то у мене були якісь захоплення, але крім своєї роботи я більше нічого не вмію. Не знаю, скільки я просиділа на цій лавці, але на вулиці вже почало темніти. Тільки повертатися в ту квартиру мені зовсім не хотілося. Раптом біля мене хтось сів і я скрикнула від здивування.

— Спокійно! Це всього лише я, — заговорив Микита, а мені довелося примружитися, аби розгледіти його.

— Що ти тут робиш? — буркнула я.

— Ось, — він простягнув мені паперовий стаканчик, — приніс тобі каву.

Я трохи невпевнено взяла її та зробила невеличкий ковток ще гарячого напою.

— Як ти знайшов мене?

— Насправді я не знав, чи ти будеш тут, але вирішив глянути. Заодно й каву прихопив.

— Дякую, — тихо сказала я. — Як там твоя Христина? Договорився вже?

— По-перше, вона не моя, — відповів Микита.

— А по-друге?

— Ми з нею маємо на днях зустрітися.

— Швидко ти, — я засміялася, вдаючи, що мені байдуже. — Не встиг приїхати, а вже дівчину собі знайшов.

— Це все лише для нашої справи.

— Щось я не пам'ятаю, щоб у наші справи входив пункт про те, аби запрошувати конкурентів на побачення, — огризнулась я, а Микита лише закотив очі.

— Якби я тебе не знав, то подумав би, що ти ревнуєш, — сказав він.

— А хіба між нами щось є, щоб я тебе ревнувала? Здається, ми всього лише кохалися минулого тижня.

— І ти цього навіть не пам'ятаєш. Я все одно не відмовлюся від свого плану.

— Ну, можеш хоча б зі мною ним поділитися, — я зробила добрячий ковток кави. — Ми все ж таки партнери.

— Так, ти права. Нас же зв'язує лише робота, — Микита уважно подивився на мене. — Тоді я не розумію, чому тебе дратує те, що у мене буде зустріч з Христиною.

— Побачення, — виправила його я, примружуючи очі.

— Ну і?

— Що і?

— Чому тебе це дратує?

— Тому що... — я відвела погляд. — Бо... Взагалі-то потрібно вести чесні ігри, а твій план жахливий.

— Ти ж навіть не знаєш нічого про нього.

— Мені вистачає того, що у твоєму плані основне місце займає Христина.

Я піднялася з лавочки та підійшла до смітника, аби викинути стаканчик. Мені стало холодно, тому я сильніше закуталася в пальто й обійняла себе руками. Микита раптом теж піднявся та підійшов впритул до мене. Від цього мені стало ще тривожніше і я навіть не помітила, що почала тремтіти.

— Владо, ти ж ревнуєш мене, — сказав він, дивлячись в мої очі.

— Ні-і-і-і, — протягнула я. — Досить говорити ці дурниці.

— Гаразд, а якщо так?

Микита підійшов надто близько до мене. Він поклав свою руку мені на талію та швидко притягнув до себе. Від здивування я тихо крикнула, але одразу ж замовкла під проникливим поглядом його карих очей. У світлі ліхтаря вони виглядали ще темнішими з невеликим відблиском. І тільки я хотіла спитати, що він збирається робити, як хлопець раптом нахилився та поцілував мене. Спершу я завмерла на декілька секунд, а потім і сама почала цілувати його у відповідь. Я поклала свою руку йому на щоку, притягуючи хлопця ближче до себе. Здається, у цей момент у мене вимкнувся мозок, бо я зовсім не контролювала себе, а повністю віддалася почуттям. У цей холодний осінній вечір його теплі губи здавалися мені найкращим подарунком. Такого раніше у мене ще не було. Мені навіть не хотілося відштовхнути його, як і йому. Ми просто повільно насолоджувалися одне одним, забувши про все на світі. Потім Микита все ж відсторонився і тоді мій ясний розум повернувся до мене.

— Що це було? — спитала я, все ще перебуваючи під дивними враженнями.

— Нічого, всього лише осінній поцілунок, — відповів Микита, засунувши свої руки в кишені свого пальта. — Я додому. Ти йдеш?

Він не дочекався моєї відповіді, а просто попрямував у сторону центру міста.

— Ага, — буркнула я та все ж попленталася за ним. — Куди ти так біжиш? Зачекай на мене!

Хлопець зупинився біля якоїсь сувенірної крамнички. Я підійшла до нього, розглядаючи різноманітні дрібнички. Там було стільки цікавого, що мені хотілося скупити все.

— Треба подарунки своїм купити, — заговорив Микита, тримаючи у руках якусь шкатулку.

— Під "своїми" ти маєш на увазі батьків? — спитала я.

— Я маю на увазі сестру та її доньку. З ними у мене досить хороші стосунки.

— А з батьками? — обережно поцікавилася я.

— Вони мене постійно порівнювали зі старшим братом, бо я був не дуже слухняним. Як казав батько, я став його найбільшим розчаруванням. Тому тепер це розчарування працює менеджером у туристичній агенції й хоче отримати місце заступника директора, щоб довести татові, що все ж не такий нікчема.

— Ого! — все, що і змогла сказати я.

— Я візьму це, — звернувся Микита до продавчині, показуючи дерев'яну шкатулку.

Мою ж увагу привернули красиві сережки з невеликим зеленим камінчиком. Я відкрила свою сумочку і лише тоді зрозуміла, що забула свій гаманець вдома. Розчаровано видихнула, бо мені справді дуже хотілося купити їх.

— І це теж порахуйте, — раптом сказав хлопець, показуючи на ті сережки, що мені сподобалися.

Може, він вирішив придбати їх для своєї сестри. Не думаю, що це для мене. Микита ж ніколи такого не зробив би. Я вийшла на вулицю та почекала, коли він вийде з крамнички.

— Це тобі, — заговорив хлопець, коли підійшов до мене.

— Мені? — перепитала я, дивлячись на сережки.

— Не думай, що задарма, — він усміхнувся. — Коли повернемося додому, то ти мені віддаси гроші з відсотками.

— Ага, — я закотила очі.