Розділ 5

Я швидко потягнула ковдру на себе, прикриваючись. Мені хотілося втекти кудись, чи повернути час назад, аби я не натворила цих дурниць. Звісно, я могла б заперечувати те, що між нами щось було, але розкидані речі та мій вигляд переконував мене у протилежному. Я максимально швидко вибігла зі спальні Микити та опинилася у своїй кімнаті. Підійшовши до дзеркала, помітила декілька свіжих синяків від поцілунків на шиї. Мої щоки одразу ж почервоніли. Я схопила халат і попрямувала до ванної кімнати, щоб якнайшвидше позбутися цього на своїй шкірі. Але це мені зовсім не допомогло. Навіть не хотілося думати про те, як тепер Микита знущатиметься з мене.
Я глибоко вдихнула, одягнула халат і вийшла з ванної кімнати. Одразу ж почула шум на кухні й попрямувала туди. Я побачила Микиту, що стояв біля вікна, а в руках тримав склянку з водою.

— Доброго ранку, — буркнула я та підійшла до чайника, щоб ввімкнути його.

— А я вже подумав, що ти втекла кудись, — сказав хлопець.

— Хм, і чому я мала це робити?

— Не знаю, — він знизав плечима. — Може, тобі стало соромно за те, що ти провела зі мною ніч.

— Якщо врахувати, що я нічого не пам'ятаю, то ця ніч була не дуже й особлива, — байдуже сказала я та потягнулася до верхньої шухляди, щоб взяти горнятко.

— Зате я дуже добре пам'ятаю, — раптом заговорив біля мене Микита. Він поставив склянку з водою на стільницю, але так і не відійшов.

На моїх щоках одразу ж з'явився рум'янець, але я намагалася не зважати на проникливий погляд хлопця.

— Значить, ти просто скористався моїм нетверезим станом.

— Ти сама знаєш, що я теж був п'яним.

— Схоже, не так сильно, якщо пам'ятаєш усе в деталях, — буркнула я та насупилася.

— Ти теж цього хотіла, Владо. Взагалі-то це ти накинулася на мене, як тільки я зачинив двері. Тому не треба говорити, що я скористався тобою. Ми зробили те, чого обоє хотіли.

— Просто це на мене не схоже. Я завжди серйозніше ставлюся до таких речей і вважаю, що будь-яка близькість може бути лише у стосунках.

— У якому столітті ти живеш? — спитав Микита і почав сміятися.

— Це не смішно! — я закотила очі. — Ти маєш поважати мої моральні принципи.

— Ага, — він кивнув. — Особливо, коли ти цієї ночі пішла проти своїх переконань.

— Я була не в тому стані, щоб адекватно мислити!

— Ти зараз сама собі брешеш. Якби ти справді не хотіла цього, то змогла б зупинитися.

— Може, між нами нічого не було, — сказала я і відійшла від нього на безпечну відстань, бо чомусь тепер поруч з ним мені надто тривожно. — Можливо, ти взагалі це все підлаштував!

— Ого! — Микита виглядав здивованим. — Ні, я знав, що ти поганої думки про мене, але щоб настільки...

Хлопець похитав головою, відвівши погляд.
Я ж просто сперлася до стіни, бо сама не розуміла, що говорю. Чомусь у голові так багато різних думок, а я не можу ніяк їх зібрати до купи.

— Ти просто не можеш прийняти того, що я подобаюся тобі, — раптом сказав Микита.

— Ти? Подобаєшся мені? — перепитала я та почала сміятися. — Не говори дурниць. Ти сам знаєш, що між нами лише неприязнь.

— Не розумію, чому тобі так важко погодитися з тим, що я приваблюю тебе як чоловік.

— Не хочу більше цього слухати, — категорично сказала я. — Ми з тобою лише конкуренти й затяті вороги. У нас не може бути нічого більшого. Навіть елементарної дружби!

— Ось цю всю ненависть між нами ти сама собі придумала, — буркнув Микита, а тоді просто пішов геть.

Через декілька секунд я почула, що хлопець голосно зачинив двері до своєї кімнати. Здається, він образився. Але чому? Микиту ж ніколи не зачіпали мої слова.
Я втомлено потерла обличчя, а тоді зробила собі каву. Потім сіла на стілець та почала думати про те, що говорив Микита. Хіба цей придурок може мені подобатися? Ні, я впевнена, що вчора нічого не було проти моїх бажань. Може, він справді приваблює мене? Я похитала головою, викидаючи ці думки. Ми з ним всього лише конкуренти. Раптом я побачила, що Микита вийшов зі своєї кімнати та почав одягати свою куртку.

— Ти куди? — спитала я.

— Гуляти, — буркнув він.

— Зрозуміло.

Микита надягнув шапку, а тоді просто вийшов з квартири, залишаючи мене саму...
До кінця тижня ми з Микитою майже не спілкувалися. Він продовжував мене дратувати, а я, здається, ще більше бісила його, аніж раніше. Може, він чекав, що я попрошу вибачення, але мені зовсім нема за що вибачатися.
Сьогодні ми маємо відвідати власників і потрібно справити на них максимально хороше враження, щоб все-таки отримати те приміщення. Вмовити їх — це наше основне завдання! Я вирішила одягнутися для такої події гарно, але водночас просто. Чорні штани й білий гольф ідеально підходили. Я гарно вклала своє волосся, а також зробила близький до натурального макіяж. Мій образ доповнювали мої улюблені чорні ботильйони на підборах і красива чорна шляпа. Зараз же модно так восени ходити. Тільки Микита чомусь не оцінив мій "лук оф зе дей". Він лише похитав головою та закотив очі, коли мене побачив. Я ж прискіпливо оглянула його та покривилася йому, вдаючи, що мені зовсім не сподобалося те, як він виглядав. Хоча я й розуміла, що ця чорна водолазка дуже йому личить.
Ми вирішили піти пішки, бо приміщення знаходилося одразу біля центру. Мені довелося постійно тримати рукою свою шляпу, бо через сильний вітер вона декілька разів ледь не злетіла з моєї голови.

— Ти можеш іти швидше? — буркнув Микита.

— Ей, в мене взагалі-то підбори! — огризнулась я. — Ти забув, що ми у Львові? Тут усюди бруківка, тому мені важко йти. До речі, міг би допомогти.

— Я не наймався виконувати твої забаганки. Хотіла мати гарний вигляд на цих... — хлопець глянув на мої черевички, — копитах, то терпи тепер.

— Ну в тебе і манери, — я похитала головою. — Здається, в дитинстві твоя мама забула про тебе і твоє виховання.

— А тебе це нехай не хвилює, ясно?

Микита рвонув вперед, а я повільно пленталася за ним. Останнім часом він дуже дивно поводиться. А ще, здається, його образили мої останні слова.

— Ай! — скрикнула я, коли підвернула ногу та ледь не впала.

— Обережно, — спокійно сказав Микита і раптом опинився біля мене. — Ти в порядку? Щось болить?

— Здається, ногу підвернула. Хоч би не переломом.

Хлопець взяв мене за обидві руки та допоміг стати на ту ногу. Різкий біль змусив мене міцно стиснути щелепи, щоб знову не закричати. З кожною секундою ставало легше, але чомусь з'явилася паніка.

— Треба в лікарню. В мене перелом. Як я тепер ходити буду? Блін! Може, швидку викликати? — почала швидко говорити я. — А наше завдання… Ми тепер провалимо його. Це ж тепер мені гіпс будуть накладати. Сестра ще з мене сміятися тепер буде. Певно почне писати на гіпсі різну фігню, а я ж навіть прогнати її не зможу.

— Ей! — голосно крикнув Микита, що я аж підскочила. — З тобою все нормально. Нема ніякого перелому.

— Н-н-е-е-м-м-а-а? — протягнула я, дивлячись на нього великими очима.

— Ну, ти ж стоїш і навіть стукала тою ногою, поки уявляла як тобі гіпс накладають.

Хлопець дивився на мене, наче на божевільну, поки я намагалася зрозуміти, що моя нога дійсно не болить. Я вже навіть стояла лише на ній, щоб точно перевірити. Ай справді! Все цілком нормально.

— Я просто дуже сильно боюся переломів, — поспішила виправдати себе я.

— Ага, я помітив. Ну а ще хочу сказати, що якщо ти продовжиш стояти, то ми точно провалимо наше завдання!

Микита знову рвонув вперед. Я важко видихнула, але все ж попрямувала за ним. Хай там що, але ми прийшли вчасно. Приміщення справді було дуже красивим, а ще знаходилося у дуже вигідній локації міста. Я вже уявила собі, як гарно виглядатиме тут наша туристична агенція. Власники виявилися дуже привітними. Володимир та Тетяна колись мали тут свій весільний салон. Вони мріяли створити найкращий магазин міста. На жаль, їхні сподівання не виправдалися, тому бізнес довелося закрити.

— Доброго вечора! — раптом з'явилася якась дівчина. — Мене звати Христина.

— Так, ми чекали на вас, — з широкою усмішкою сказала Тетяна.

— Ну що ж, — дівчина оглянула приміщення. — Це ідеальне місце для мого салону краси.

— Салону краси? — перепитала я, бо не зовсім зрозуміла.

Христина оглянула мене своїм прискіпливим поглядом і нещиро усміхнулася. Вона мені одразу ж не сподобалася. Висока струнка блондинка з накачаними губами та нарощеним волоссям.

— На це приміщення є багато охочих, — заговорив Володимир, — але ми обрали вас та Христину і вирішили поговорити особисто, а тоді вже прийняти рішення.

— Ви ж розумієте, що це якось не дуже гарно, — сказала я. — Ми прийшли сюди з конкретною метою й аж ніяк не очікували такого сюрпризу.

— А знаєте, салон краси сюди б чудово підійшов, — мовив Микита, а я сердито подивилася на нього.

Він забув про ціль нашого приїзду? Чи то, може, ця блондинка йому сподобалася?

— Туристична агенція теж тут би личила, — з усмішкою сказала я.

— Туристична агенція? — перепитала та Христина і почала сміятися. — Та вони тут на кожному кроці.

— Ніби салонів краси менше, — тихо буркнула я.

— Я перепрошую за таке нескромне запитання, — дівчина подивилася на нас з Микитою. — Ви разом? Сімейний бізнес?

— Ні, — засміявся хлопець. — Ми колеги. Працюємо в туристичній фірмі "Каракас". Начальство відправило нас сюди у відрядження. Ми повинні переконати Володимира та Тетяну продати це приміщення саме нашій компанії.

— Поки у вас це не дуже виходить, — дівчина скривилася.

— Що ти робиш? — роздратовано спитала я у Микити та потягнула його за руку в інший кінець кімнати. — Ти хоч розумієш, що розповів їм увесь наш план?

— Вони й так про нього знали, — тихо відповів Микита. — Послухай, вони оберуть того, хто більше заплатить. Христина — дівчина не з бідних, тому нам потрібно домовитися не з власниками, а саме з нею. Повір, я дуже добре знаю таких людей. Її татусь віддасть всі гроші, аби потішити свою донечку. Ну а наша компанія стільки не заплатить. Ти сама це прекрасно розумієш.

— Та невже? — майже закричала я, але одразу ж почала говорити тихіше. — Нам треба в першу чергу переконати Володимира, а не ту твою Христину! Слухай, а може, тобі вона сподобалася?

— Не говори дурниць, — Микита закотив очі.

— Чекай-чекай! — я уважно подивилася на нього. — Ти просто хочеш з нею ближче поспілкуватися, правда? Вона ж вся така гарна. Висока, худа та ще й багата. Не те, що я.

— Владо, зараз не час, щоб говорити про твої недоліки та комплекси.

— Мої недоліки? Знаєш, роби, що хочеш! — сердито сказала я та відійшла від нього. — Якщо ми провалимо це завдання, то я розкажу начальству, що це все через тебе.

— От і чудово!

Микита широко усміхнувся, а тоді попрямував до тієї Христини. Я відчула якусь дивну образу і мені раптом захотілося втекти якомога далі від цього лицеміра. Без жодних вагань я схопила свою сумочку та просто пішла геть. Не хочу навіть більше бачити його.