Розділ 4

Микита допоміг мені одягнути моє пальто, але я помітила, що він скривився, коли взяв його в руки. Це зовсім не дивно, адже воно повністю було мокре. Я здригнулася, коли надягнула його. Так не хотілося виходити на вулицю, а ще я досі відчувала, що у мене вологе волосся.

— В тебе є парасоля? — спитала я, коли ми зупинилися біля дверей кав'ярні.

— Ні, — відповів Микита. — Я не боюся дощу.

Я закотила очі, а тоді вийшла на вулицю. На щастя, дощу вже не було, але слизька бруківка теж не дуже мене тішила. Без жодних вагань, я вчепилася своєю рукою за Микиту, аби не впасти. Думала, що хлопець відштовхне мене, але він не зробив цього. Ми повільно почали спускатися, і я декілька разів ледь не зустрілася лицем з землею, якби Микита не втримав мене. На вулиці вже стемніло, але місто здавалося таким красивим. Яскраві ліхтарі, невисокі будиночки, ресторани та кав'ярні дарували своє світло. Тут було так гарно й атмосферно, що мені захотілося зберегти цей момент не лише у своїй пам'яті. Я витягнула телефон і зробила декілька знімків. Щоправда, деякі зіпсував Микита, коли навмисно потрапляв у кадр і кривився на камеру. Йому з цього було смішно, а я ледь не накричала на нього.
Згодом ми зупинилися біля великого, як я зрозуміла, пабу. Ще й така назва цікава. Театр пива "Правда". Ми піднялися сходами на другий поверх і сіли за один із вільних столиків. Приміщення було досить просторим, з великою кількістю столиків. Майже всі столики були зайняті, а подекуди люди відпочивали великими компаніями. Тут надто гучно грала жива музика і це мені не дуже сподобалося.

— Готові зробити замовлення? — спитала у нас офіціантка.

— Так, — відповів їй Микита. — Нам, будь ласка, два келихи ось цього пива.

— Із закусок щось бажаєте? — поцікавилася дівчина.

Хлопець подивився на мене, а я просто знизала плечима. Не буду ж зізнаватися, що страшенно зголодніла.

— Що ви можете нам запропонувати? — спитав він.

— У нас є смачна м'ясна та сирна тарілка.

— Чудово, тоді нам ще її.

Офіціантка забрала меню, а тоді пішла, залишаючи нас вдвох. Я хмуро подивилася на присутніх людей. Тут було так шумно і незатишно. Чи то, може, я просто не звикла до таких місць?

— Класно тут, правда? — спитав у мене Микита.

— Мені не подобається. Надто шумно і ці всі чоловіки мене напружують. Я люблю більш спокійні місця.

— В кожного різні смаки, — сказав хлопець, знизуючи плечима. — Я люблю це місце, бо тут дуже просто. Нема того пафосу, як в дорогих ресторанах. Сюди ти можеш запросити друзів на келих пива і відверто поговорити з ними. Ні, якби у нас з тобою було побачення, то я б щось цікавіше придумав.

— Але у нас не побачення. Здається, ти думаєш, що я з тих дівчат, які, як то кажуть, під пиво підуть, — буркнула я.

— Вибач, гномику, але я не можу сприймати тебе серйозно. Мені завжди було дуже цікаво, чому ти так сильно незлюбила мене? — Микита уважно подивився в мою сторону.

— А ти не пам'ятаєш? — я глянула на нього, піднявши одну брову. — Пригадай наше знайомство.

Хлопець закотив очі та склав руки на грудях. Я зробила те ж саме, хоч і сама не розуміла для чого.

— Я вже тисячу разів казав тобі, що випадково вилив каву на ту твою білу блузку.

— Це не просто блузка! — закричала я, крізь гучну музику. — Це справжнісінька Прада! Та я за неї віддала майже всю свою зарплату. Через тебе вона тепер валяється у шафі з величезною плямою, яку неможливо вивести.

— Я ж не навмисно це зробив. До того ж ти сама винна. Стояла там, крутила біля Поліни, бо хотіла похизуватися новою блузкою. Ти сама найшла на мене, а я просто тоді тримав у руках горнятко з кавою.

— Ну, звичайно! У всьому винна Влада. Напевно, в тому, що ти поставив мені на стіл хризантеми теж я винна.

— Я ж не знав, що в тебе алергія, — хлопець знизав плечима.

— Ага, а ще, мабуть, не знав, що я ненавиджу боулінг і саме тому запропонував начальству святкувати там ювілей фірми, — буркнула я.

— Гаразд! — хлопець підняв руки, ніби здаючись. — Ми можемо забути все, що було в минулому і почати знайомство з чистого аркуша. Мене звати Микита Ткач і тепер я буду твоїм колегою.

Він простягнув мені руку, а я трохи невпевнено потиснула її. Це здалося дивним, бо я ніколи не сприймала його по-іншому. Микита завжди був придурком, через якого у мене постійно з'являлися проблеми.

— Влада Романюк, — я легенько усміхнулася. — Сподіваюся, того разу ти нічим не заляпаєш мій одяг.

Якраз в цей момент нам принесли келихи з пивом. Микита різко забрав свою руку, і зовсім "випадково" зачепив один з келихів. На жаль, це був той, що стояв ближче до мене. Я не встигла й оком моргнути, як жовта рідина розлилася по краю мого светра і по спідниці. З'явилося дике бажання придушити Микиту.

— Який же ти... — зціпивши зуби, сказала я. — Придурок!

— Вибач.

Хлопець передав мені серветки, а сам ледь стримувався, щоб не засміятися. Я злісно подивилася на нього. Микита не витримав, і просто зайшовся сміхом. Мені хотілося плакати, коли я тими довбаними серветками витирали мокрі плями на светрі та спідниці.

— Дуже смішно, — тихо буркнула я.

— Того разу в тебе хоч не від Прада светр, — сказав хлопець, витираючи сльози в кутиках очей.

— Яка різниця? — огризнулась я. — Ти хоч розумієш, що від мене тепер буде йти запах, як від алкоголіка, що вже рік в запої.

— Уяви, що це аромат найдорожчих парфумів.

— Та пішов ти!

Я кинула в Микиту мокрою від пива серветкою та показала йому язика. Тепер мій настрій був остаточно зіпсований. Для повного щастя залишалося лише напитися до забуття. Тільки я не збираюся цього робити. Офіціантка принесла новий келих з пивом і закуски. Я потягнулася до того, що стояв на столі й зробила добрячий ковток. В роті одразу ж з'явився гіркуватий хмільний смак, але він був якимось навіть приємний. З кожним ковтком це місце здавалося мені не таким і поганим. Та ще й ці смачні закуски. Нарешті мені вдалося поїсти.

— Пам'ятаєш, як ти минулого року на новорічний корпоратив танцювала з Павлом? — раптом спитав Микита і почав сміятися. — Ви ще тоді впали. Ваше феєричне падіння довго всі обговорювали.

— Пам'ятаю, — збрехала я, бо насправді була не в надто хорошому стані.

Я тоді багато чого витворила, але на ранок вже забула. Це падіння я бачила лише на відео. Ну і синяк на моєму коліні теж нагадував про нього.

— Смішно було.

— Навіщо ти про це згадуєш?

— Того року знову повторите? — спитав Микита і нахилився трохи ближче до мене.

— Я вже казала, що більше так напиватися не буду. Не хочеться мені знову бути об'єктом насмішок.

— Щось я дуже сильно в цьому сумніваюся. Знаєш, а у мене колись була подібна ситуація. Взагалі в мене якась карма на всякі рідини, — хлопець широко усміхнувся. — Це був випускний бал. Мені тоді подобалася одна дівчина, але вона чомусь уникала мене. Може, через те, що вона була найпопулярнішою в школі. Звісно, я теж не з останніх рядів. Особливо, якщо взяти до уваги те, хто мій батько. Так от, на випускному я наважився запросити її на танець. В неї була дорогуща блідо-рожева сукня, шикарна зачіска, професійний макіяж. Тоді вона мені здавалася прекрасною. Ми танцювали під неймовірну пісню Лари Фабіан. Не пам'ятаю, правда, як вона називається. Щось таке французьке, здається. І от там починається така потужна музика. Не роздумуючи, я міцніше притиснув її до себе і сильно закружляв. У моєму уявленні це виглядало так, наче я найкращий танцюрист у всьому світі. Вона здавалася такою щасливою, поки я не промахнувся трішки. Неподалік від нас стояв фуршетний стіл з різними напоями та солодощами. Так вийшло, що я закружляв її саме туди. Навіть не помітив, як ми перевернули стіл з напоями, а дівчина впала на величезний торт. Після цього вона навіть бачити мене не хотіла.

— Ти це щойно придумав? — спитала я і подивилася на нього, примруживши очі.

— Добре, не було такого, — Микита зітхнув. — Як бачиш, ти єдина, хто коли-небудь потерпав від моєї неуважності. Ну що, ще по одному?

— Я ж казала, що не буду більше.

— Хм, слабачка, — сказав хлопець і закликав офіціантку.

— Хто слабачка? — обурилася я. — Нічого я не слабачка! Я теж буду.

— Ти ж казала, що всього лише один келих, — Микита уважно подивився на мене, а я помітила його легку усмішку.

— Передумала, — серйозним тоном сказала я.

Не знаю, скільки келихів ми випили, бо після третього я вже збилася з рахунку. Моя голова крутилася, а я сміялася зі всього, що говорив Микита. Усі його тупі жарти здавалися мені такими смішними. Він щось розповідав, але я майже нічого не розуміла, лише сміялася.

— Думаю, що тобі вже досить, — заговорив хлопець, забираючи від мене келих з пивом.

— Ей, я ще не допила! — обурилася я та надула свої губи. — Не можна так.

— Нам пора додому, Владо. Ходімо! — сказав Микита, підіймаючись зі свого стільця.

— Ти поганий, — буркнула я і спробувала теж піднятися.

Мені це не дуже вдалося, тож Микита взявся допомагати. Він навіть пальто на мене надягнув і міцно тримав за талію, аби я не впала, коли ми спускалися сходами.

— Зараз викличу нам таксі.

— Таксі? Я хочу гуляти, — сказала я і почала кружлятися по бруківці. — Мені тут так подобається!

— Тоді можемо пройтися пішки, — хлопець простягнув мені руку.

— Супер! — скрикнула я, стрибаючи на місці.

Я прийняла його руку, і тоді ми попрямували кудись. Не дуже добре розуміла, як саме ми йдемо. Я ледве перебирала ногами, але Микита постійно підтримував мене. Це навіть здалося мені милим. В голові чомусь з'явилася якась дурненька пісенька, яку я почала наспівувати. Від цього мені стало так смішно, але я бачила, що Микита теж сміявся.

— Фу! Дощ починається, — сказала я та важко зітхнула. — Ненавиджу таку погоду.

— Нам ще хвилин десять йти. Побігли!

Микита раптом міцно схопив мене руку і швидко рвонув. Я бігла за ним, сміючись, поки краплі дощу безупинно падали на наші голови. Здається, у мене відкрилося якесь друге дихання, бо я відчула себе чемпіонкою з кросу.
Коли ми дійшли додому, то я не змогла стримувати свій сміх. Мені чомусь було так весело, як ніколи раніше. Я зайшла в темний коридор і одразу ж стукнулася ногою об щось не надто приємне. Коли Микита ввімкнув світло, то я зрозуміла, що вдарилася об невелику тумбу. Я намагалася зняти з себе мокре пальто, але це зробити було дуже важко.
Хлопець взявся допомагати мені, а я почала відверто розглядати його. Чомусь раніше ніколи не помічала, що в нього такі гарні очі та густі вії, яким би можна було позаздрити. Я взяла своїми пальцями невелику прядку його мокрих кучерів, що спадала на чоло Микити. Сама не помітила, що ми опинилися так близько одне до одного. Не роздумуючи, я потягнулася до нього. В одну мить мені страшенно захотілося відчути його губи на смак. Здається, йому теж цього хотілося, бо вже через секунду я відчула, як вуста хлопця накрили мої. Це був якийсь дикий п'яний поцілунок, що з кожним дотиком переростав у щось більше. Я відчувала його пальці на своїй шиї, ногах і під светром. Сама теж з величезним бажанням досліджувала його тіло. Це було на мене так не схоже, але чомусь в цей момент так байдуже на все...
Прокинулася я від того, що мені просто в очі било світло з вікна. Я поклала свою руку собі на чоло, бо так сильно мене ще ніколи не боліла голова. Важко застогнавши, сіла рівніше. В думках було мутно, і я пам'ятала все до того моменту, як ми вийшли з бару. Біля мене щось поворухнулося, і я від здивування ледь не закричала. Коли подивилася вбік, то побачила Микиту, що мирно спав поруч. Я широко розплющила очі й, здається, нарешті повністю прокинулася. Опустивши погляд на себе, помітила, що на мені зовсім нема одягу. Ні! Тільки не це! Я ж не могла цього зробити. Та, схоже, могла, бо побачила, що по всій кімнаті були розкидані наші речі.