Пролог

Черговий ранок став для мене ще тою мукою. Як же набридло прокидатися о шостій, щоб встигнути на свою "суперську" роботу. Я ліниво потягнулася на ліжку та поклала подушку на голову, щоб не чути будильник. Цей звук, здається, зачіпав усі нервові закінчення мого тіла. І все ж таки я здалася. Потягнувшись рукою до телефона, що лежав на тумбочці, не зрозуміла, як впала на підлогу. Здається, когось сьогодні очікує не дуже хороший день. Я вимкнула будильник, а тоді попрямувала до ванної кімнати. Як добре, що Настя встає пізніше. Думала, що контрастний душ хоч трішки допоможе мені прокинутися, але ніякої магії не сталося. Ненавиджу збиратися з самого ранку. Хто взагалі придумав, що працювати потрібно з дев'ятої? Мені набагато легше думати вночі, а зараз я відчуваю себе так, наче мене переїхала вантажівка з тонною лимонів. Чому саме лимони? Бо я їх ненавиджу.

— Ей, ти ще довго там? — почала тарабанити по дверях моя сестра. — Алло! Ти чуєш мене?

— Зараз вийду! — голосно крикнула я.

Як же мене це все дістало. Мрію придбати свою квартиру та нарешті з'їхати від батьків. На жаль, поки доведеться терпіти, бо на зарплату менеджера з туризму особливо не будеш розкошувати. Цих грошей навіть не дуже вистачає на усі мої потреби. Орендувати невеличку квартиру — теж не варіант. Все-таки тоді доведеться економити на покупках, а для мене це ще та проблема. Усі знають, що я страшенно люблю купувати собі одяг. Навіть останні гроші готова віддати за сукню, яка мені вже декілька місяців сниться.

— Мамо! — закричала сестра. — Скажи щось Владі. Я вже тут пів години стирчу під дверима, а вона досі не вийшла.

— Та йду я вже. Перестань кричати з самого ранку, — сказала я, коли виходила з ванної.

— Думала, що не дочекаюся, коли наша панночка завершить всі свої ранкові процедури, — буркнула Настя та голосно грюкнула дверима.

Я попрямувала на кухню, щоб зробити собі свій чудодійний напій — міцну каву. Мама якраз щось готувала, підспівуючи під ніс. Ми ледве змогли розминутися в цій маленькій кімнатці. Ще одне, що я ненавиджу — це невеличкі приміщення. Саме тому мрію про величезну квартиру з просторою кухнею.

— Мамо, будь ласка, скажи мені, що ви Настю вдочерили, — заговорила я, насипаючи каву в кружку.

— Владо, не можна так казати! — обурилась вона.

— Тоді поясни мені, як у вас з татом народилися такі різні дві дитини?

— Навпаки, ви дуже подібні, — мама усміхнулася. — Мабуть, саме тому так погано ладнаєте.

— Ми зовнішньо не схожі навіть до кінчиків волосся, — я показала на свої густі темні коси до плечей.

— Але характер у вас майже однаковий.

— Мамо, скажи мені, що ви з татом Владу вдочерили, — заговорила Настя, коли зайшла на кухню.

Вона відкинула своє довге світле волосся з плечей та склала руки на грудях. Її зовнішності можна було б позаздрити, бо вона у нас ледь не модель зі своїми високим зростом та худою статурою. Це не метр шістдесят, як в мене. Та і виглядаю я товстішою за неї. Може, я і не є повненькою, але поруч з сестрою відчуваю себе в три рази ширшою.

— Через тебе я не встигну зробити макіяж, — сказала Настя, а тоді підійшла та забрала мою каву. — Дякую.

— Завжди, будь ласка, — буркнула я, нещиро усміхнувшись. — Тепер я ще й без кави. Прекрасно просто!

— Зробиш собі іншу, — сестра знизала плечима, але я знала, що це така її помста за те, що я довго була у ванній кімнаті.

— Ага, але тоді тобі доведеться добиратися до університету самій. Точніше, — я вдала, що задумалася, — ти стовідсотково підеш пішки на пари.

— Не дуже й хотілося їхати на твоєму кориті. Знаєш, але тобі таки пасує, — вона засміялася, а я закотила очі, бо дуже добре знала, що Настя збирається сказати. — Влада їздить на Ладі. Може, присвятити цьому якусь ліричну поезію?

— Зроби це, а ми залюбки послухаємо. Ой, вибач, я зовсім забула, що в твоїх думках лише хлопці, а не навчання.

— Мені тільки вісімнадцять. Про що більше думати дівчатам у такому віці? — Настя піднялася зі стільця та попрямувала до коридору. — Я йду, бо на мене вже Антон чекає.

Ми з мамою лише переглянулися та закотили очі. Напевно, не злічити скільки в сестри було хлопців. На відміну від неї, я завжди була обережна зі стосунками. Схоже, саме тому в мене вже два роки нікого нема, а останній раз я ходила на побачення минулої осені. Я почала швидко збиратися, щоб таки встигнути на роботу. На вулиці було холодно, а ще сьогодні мав падати дощ. Ненавиджу таку погоду, як і осінь. Така огидна пора року. Я швидко надягнула чорні штани, червону блузку та накинула піджак. Взувшись в чорні туфлі із замші, я побігла до гаражів, де стояла моя машинка. Насправді цю червону дев'ятку тато купив у далеких дев'яностих роках. Зараз він нею не користується, а мені зручніше їхати автомобілем на роботу. Попри те, що між всіма іномарками вона виглядає убого, я все одно її люблю.

— Не підведи мене, Маленька, — сказала я, коли міцно стиснула кермо своєї машинки.

На щастя, вона сьогодні була слухняною. Маленька навіть жодного разу не заглухнула дорогою до місця моєї роботи.
Ось вона — туристична фірма "Каракас". Не знаю, чим Венесуела заслужила, щоб назвою такої великої мережі агенцій стала саме її столиця. Здається, звучить непогано. Я швидко попрямувала до входу, бо бачила, що вже встигла запізнитися на десять хвилин. Сподіваюся, що Тараса Степановича ще нема.

— Хух! Прекрасно! — з полегшенням видихнула я, коли побачила, що двері в його кабінет відчинені.

— Начальника ще нема, — сказала Леся, яка за сумісництвом його секретарка.

— Це дуже добре, бо мені б не хотілося знову перебирати папери в знак покарання через те, що я запізнилася.

— Сьогодні Тарас Степанович буде пізніше.

— Значить, можна ще деякий час відпочити.

Я поклала сумочку на своє робоче місце, а тоді попрямувала до невеличкої кімнати, що слугує нам кухнею. Там стоять декілька кавових апаратів та холодильник. Мені терміново потрібно було випити каву, бо я розуміла, що без цього просто не зможу нормально функціонувати.

— Невже гномик за вихідні підріс? — почула я за спиною неприємний голос того дратівливого придурка. — Ой, помилився! Це всього лише підбори.

— А я бачу, що твої жарти перейшли на новий рівень, — я повільно розвернулася обличчям до нього. — Тільки знаєш, щось не в ту сторону. Колись вони були жахливим, а тепер стали ще огиднішими.

Я сердито подивилася на хлопця, що вже півтора року дратує мене на цій фірмі. Наше знайомство було не з найкращих. Як тільки я побачила його, то зрозуміла, що він самозакоханий та зарозумілий егоїст. Сподівалася, що за цей час мені пощастить і Микита кудись зникне, або розчиниться у повітрі, але ні! Він продовжує нервувати мене своїми тупими жартами. Хлопець широко усміхався, спершись об косяк дверей. Його темні кучері спадали ледь не на лоба, а мені страшенно хотілося обстригти їх. Коли я побачила його вперше, то так і мріяла, щоб він хоч трохи підрізав волосся. Та за весь цей час нічого не змінилося. Легка щетина додавала йому віку. Я знала, що йому трохи більш як двадцять п'ять, але зараз здавалося, ніби переді мною чоловік, якому скоро стукне сорок. Погляд його темних очей був таким неприємним, що я аж з'їжилася.

— Цікаво, а Тарас Степанович знає, що ти запізнилася? — Микита потер своє підборіддя, вдаючи, що задумався.

— Тільки спробуй сказати йому, — пригрозила я.

— І що ти мені зробиш? — хлопець склав руки на грудях та з очікуванням подивився на мене.

— Я… Я… Таке зроблю!

— І?

— Якщо скажеш — дізнаєшся! Тільки я тобі раджу не робити цього. Помста ображеної дівчини буває дуже жорстокою, — я примружила очі, роблячи ковток улюбленої кави.

— Пф, ніби я боюся тебе, Романюк — Микита закотив очі.

— Ти за стільки часу не вивчив, як мене звати? Не потрібно постійно звертатися до мене на прізвище, — невдоволено буркнула я.

— Вибач, гномик, — сказав він, усміхаючись, в мені захотілося його вдарити.

Моя рука з кавою затремтіла. Я вже уявила, як на його білій сорочці з'являється коричнева пляма. І тільки я зібралася вилити на нього рештки свого напою, як почула голос начальника:

— Як добре, що ви обоє тут! У мене для вас прекрасна новина.

— Для нас обох? — перепитала я.

— Ага! — чоловік кивнув. — Ви ж знаєте, що ми плануємо розширення нашої компанії. Вам доведеться поїхати до Львова в невеличке відрядження.

— Нам? — знову спитала я.

— Так! Ви обоє повинні поїхати та домовитися з нашими партнерами. Це всього лише на два місяці.

— Два місяці! — скрикнули в унісон ми з Микитою.

— Я не хочу нікуди з ним їхати! — обурилась я. — Може, замість нього нехай буде Поліна?

— Послухайте, ви обоє цінні працівники. Я б навіть сказав, що найкращі. Чесно кажучи, хочу, щоб комусь з вас дісталося підвищення. Вам лише треба зробити те, що я прошу, а тоді мені доведеться обрати когось одного на посаду заступника директора.

Я відкрила рота від здивування, бо зовсім не очікувала такого. Мені б дуже сильно хотілося отримати це підвищення, але два місяці з тим придурком та ще й в іншому місті — це занадто.

— Я згоден, — раптом сказав він. — Думаю, що з мене вийшов би чудовий заступник.

— Як самовпевнено, — я засміялася. — Не так швидко, любий. Тобі ще доведеться поборотися за це місце, але я впевнена, що воно буде моїм!