Осінній ноктюрн

Промені вечірнього сонця вже не зігрівали повітря. Я зіщулилася від вогкості й, опираючись поривам вітру, сильніше закуталася в кардиган. Незважаючи на погоду, додому повертатися не хотілося. На слух повз мене легкою ходою пройшов собачник із хрюкаючим мопсом. Підійшовши до улюбленої лави, я прислухалася — нікого. Помацавши рукою довкола, відшукала лаву й сіла, з насолодою витягнувши ноги.

Поруч зі мною хтось чхнув і шморгнув носом. — Будьте здорові! — приголомшено мовила я.

Людина спробувала затамувати подих, але хрипи й булькотіння застуджених легень не сховаєш. — Липовий чай із малиною, якщо у Вас немає алергії, допоможе, — не втрималася від поради я й повернула голову у бік звуку. Стара звичка, ніяк не можу позбутися. — А на ніч груди розтерти горілкою та добре укутатися, щоб як слід пропотіти.

І навіщо я даю поради? Адже мене ніхто не запитує, людина навіть намагається бути непоміченою. — Це ти мені? — пролунав здивований голос. Дивний голос, і не зрозумієш — дівчина чи хлопець. — На цій лаві, крім нас із Вами, нікого немає, хіба ні? — запитала я й напружила слух. Але крім того, хто був поруч, більше нікого не почула. — Мене що, чути? — запитав той самий дівчина чи хлопець. — Я сліпа, а не глуха, — відповіла я й простягла руку на звук. — Мене звати Вероніка. — Моє ім'я не вимовляється, тому клич… Сашко, — відповідь не допомогла розгадати загадку.

Руки торкнулося щось на межі відчуттів і потиснуло мої пальці. Це теж не дало жодної інформації про співрозмовника. — Сьогодні вітряно, сиро та прохолодно, тобі краще не затягувати з лікуванням, — сказала я. — Я не хворію, це парадокс, — відповів той самий хтось. — Я не можу захворіти, це аксіома, винятків не буває. А ось на тобі — парадокс. — У голосі звучала спантеличеність. — Хм, хворіти для людей нормально, навіть корисно, особливо дітям. Це допомагає виробити імунітет, — глибокодумно заявила я, піднявши вказівний палець угору. — Я не людина, я… — голос замовк, намагаючись, можливо, підібрати собі визначення. — Найвідповіднішим визначенням у вашому світі буде, мабуть, Янгол. — Янгол? Білий, із крилами? Світлий? Чи упалий? — обрушила я хвилю запитань. — Стоп. Давай спочатку. Спробуй пояснити стародавньому кочівнику, як виглядає слон, якщо він, окрім причорноморських степів, ніде не був, і найбільша тварина, яку він знає, — це його маленька волохата конячка. Ось і тут те саме. Як я розумію, у вашому стереотипі упалі янголи та демони — це зло, а світлі — це добро, отже, я просто Янгол. Просто виконую своє завдання. — Яке? — з надією повернула голову я в бік його голосу. — Я — твоє завдання? — Не знаю, — сказав Янгол. — А як ти збираєшся виконати своє завдання, якщо не знаєш, про кого воно? — спантеличено запитала я. — Ну дивись: наприклад, головний кухар роздає завдання своїм кухарям — кожному закупити певний продукт і почистити його, але вони й гадки не мають, у яку страву цей продукт піде і тим більше — хто його їстиме. Знову ж таки, дуже приблизно. — Ага… Значить, лише один Бог бачить картину загалом? — Гадки не маю. — У сенсі? Ти, виконавши завдання, хіба не до Бога повертаєшся за наступним? — Ні, звісно, — у голосі почувся тихий смішок. — Я просто знаю, що повинен зробити, і все. — А як ти знаєш, що зробив правильно? А раптом ні? А раптом не там і взагалі не те? Тихий сміх: — Так не буває. — Ти ж казав… чи казала, — не витримала я й спробувала конкретизувати, — що хвороб теж не буває. — Навіть не переймайся з цього приводу, звертайся, як тобі зручно. У нас немає статевого поділу. — І багато вас? — одразу видала я чергове запитання. — Не знаю. Ми не хворіємо. Виконавши завдання, я одразу вирушаю з іншим. — Ну хоч приблизно, ти знаєш, скільки вас? Сотні? Дві? Чи як планет в усіх галактиках, разом узятих? — Не знаю. У нас немає посиденьок, як у вас із друзями після роботи, чи там тусовок. У нас немає лічильників чи подібних речей. Я навіть ніколи ні з ким не зустрічався і не бачив нікого іншого. Але я не один — це я також знаю. — Нудно, мабуть, так ні з ким не спілкуватися, — пожаліла я Янгола. — У нас немає такої потреби, ми зайняті важливою справою — це те, що я знаю. — І скільки в тебе зараз завдань? Як ти визначаєш, яке насамперед робити? — Тільки одне. — Тоді розкажи, будь ласка, яке ти вже встиг зробити? — Не знаю. — Так не буває! — Мені не треба пам'ятати всі свої завдання. Це лише вам, людям, подобається жити минулим чи майбутнім. Ви то шкодуєте про втрачені можливості, то, навпаки, пишаєтеся досягненнями, що залишилися в минулому. Ви любите планувати майбутнє, сподіватися отримати те, чого вам не вистачає. Але скільки б ви не отримували в минулому, теперішньому чи майбутньому, ви все одно залишаєтеся незадоволеними, і не має значення чому, — я спробувала заперечити, але з інтонації зрозуміла, що монолог не закінчено. — Я не кажу, що це добре чи погано. Це ваша натура, вона змушує вас рухатися далі, не зупиняючись на досягнутому. Це невдоволення є вашим життям, допомагає віднайти його сенс. Рух — це життя. Так кажете ви, люди. Ви ділите книги на наукові, документальні, історичні та фантастику, але це невірний підхід. Ви нічого не вигадуєте. Ви просто знаєте, як знаю я. Це і є різноманітність життя — і не лише на одній окремо взятій планеті, а взагалі в усіх світах. Це ваша пам'ять про минуле, теперішнє та майбутнє. — Не можна пам'ятати майбутнє! — зі знанням справи заявила я. — «Пам'ятати» стосується минулого й не може бути в теперішньому чи майбутньому! — Може. І є. Час визначили лише ви, це допомагає вам орієнтуватися в цьому світі.

Поряд із лавою вітер тріпав аркуш паперу, прикріплений до стовпа — мабуть, якесь оголошення. Нарешті вітер його відірвав і кинув мені на коліна. — Мені час, — голос звучав чисто, наче й не було ніякої застуди. — Маю нове завдання, мабуть.

— Вероніко, що це ти тримаєш у руках? — промовив мамин ніжний голос, і її тепла рука лягла мені на голову. — Мам, знайомся — це Сашко. — Дівчинко моя, — мама не змогла приховати в голосі засмучених ноток, — уже зовсім стемніло, ходімо додому.