Осінній ноктюрн

Промені вечірнього сонця вже не зігрівали повітря. Я зіщулилася від вогкості й, опираючись поривам вітру, сильніше закуталася в кардиган. Попри погоду, додому повертатися не хотілося.

Повз мене, за звуком, легкою ходою пройшов собачник із хрюкаючим мопсом. Дійшовши до улюбленої лави, я прислухалася — нікого. Помацавши рукою в повітрі, намацала холодне дерево й, із задоволенням витягнувши ноги, сіла.

Поруч хтось чхнув і шморгнув носом.

— Будьте здорові, — приголомшено сказала я.

Людина спробувала затамувати подих, але хрипи й булькання застуджених легень не сховаєш.

— Липовий чай із малиною, якщо у вас немає алергії, допоможе, — не втрималася я від поради й повернула голову в бік звуку. Стара звичка, ніяк не можу її позбутися. — А на ніч — груди розтерти горілкою й добре укутатися, щоб як слід пропотіти.

І навіщо я це кажу? Мене ж ніхто не питав. Та й співрозмовник, схоже, намагався залишитися непоміченим.

— Це ти мені? — здивувався голос. Дивний голос: не розбереш, дівчина чи хлопець.

— На цій лаві, крім нас із вами, нікого немає. Хіба ні? — сказала я й напружила слух. Більше нікого поруч не було.

— Мене… чути? — несміливо перепитав той самий голос.

— Я сліпа, а не глуха, — відповіла я й простягнула руку. — Мене звати Вероніка.

— Моє ім’я важко вимовити, — після паузи відповів він. — Тож клич… Сашко.

Його рука торкнулася моєї — десь на межі відчуття — і легенько стиснула. Це теж нічого не прояснило.

— Сьогодні вітряно, сиро й холодно. Тобі краще не затягувати з лікуванням, — сказала я.

— Я не хворію. Це парадокс, — відповів він. — Я не можу захворіти — це аксіома. Винятків не буває. А тут — на тобі, парадокс.

У голосі звучала щира розгубленість.

— Хворіти для людей нормально, — глибокодумно заявила я, піднявши вказівний палець. — Навіть корисно. Особливо дітям. Так виробляється імунітет.

— Я не людина. Я… — він замовк, ніби шукаючи відповідне слово. — Найближче визначення у вашому світі — Янгол.

— Янгол? — я засипала його питаннями. — Білий? З крилами? Світлий? Чи занепалий?

— Стоп, — м’яко перебив він. — Спробуй пояснити давньому кочівнику, як виглядає слон, якщо він ніколи не бачив нічого більшого за свою маленьку волохату конячку. Ось і тут так само. У вашому уявленні світлі — це добро, занепалі й демони — зло. Отже, я просто Янгол. Я виконую своє завдання.

— Яке? — з надією повернула голову я. — Я — твоє завдання?

— Не знаю.

— Як можна виконати завдання, не знаючи, що саме ти маєш зробити?

— Уяви кухню, — відповів він. — Головний кухар роздає завдання: комусь купити овочі, комусь почистити рибу. Вони не знають, для якої страви й для кого. Але свою частину роботи виконують. Дуже приблизно, звісно.

— Тобто лише Бог бачить картину цілком?

— Не знаю.

— Як це — не знаєш? Ти ж після виконання повертаєшся за новим завданням?

— Ні, — у голосі пролунав тихий сміх. — Я просто знаю, що маю зробити. І все.

— А якщо не там? Не так? Не те?

Тихий сміх.
— Так не буває.

— Теж так казав… чи казала… про хвороби, — не втрималася я.

— Звертайся, як зручно. У нас немає статі.

— І багато вас?

— Не знаю. Ми не хворіємо. Виконавши завдання, одразу вирушаємо з іншим. У нас немає зустрічей, підрахунків чи посиденьок. Я навіть нікого з інших не бачив. Але я знаю, що не один.

— Напевно, нудно — ні з ким не спілкуватися, — співчутливо сказала я.

— У нас немає такої потреби. Ми зайняті важливою справою.

— І скільки в тебе зараз завдань?

— Одне.

— А попередні?

— Не знаю.

— Так не буває.

— Вам, людям, подобається жити минулим або майбутнім, — спокійно продовжив він. — Ви шкодуєте про втрачені можливості або сумуєте за досягненнями. Плануєте, сподіваєтесь, але залишаєтесь незадоволеними. Це не добре й не погано. Це ваша природа. Вона рухає вас уперед. Рух — це життя. Так кажете ви.

— Ви вигадали поділ на науку, фантастику, історію, — продовжив він. — Але ви нічого не вигадуєте. Ви просто знаєте. Пам’ятаєте. Минуле, теперішнє й майбутнє.

— Неможливо пам’ятати майбутнє, — заперечила я.

— Можливо. Час — це лише ваша система координат.

Вітер тріпав аркуш паперу, прикріплений до стовпа. Нарешті він відірвався й упав мені на коліна.

— Мені час, — сказав Янгол уже чистим, здоровим голосом. — Схоже, маю нове завдання.

— Вероніко, що це в тебе в руках? — пролунав мамин ніжний голос. Її тепла рука лягла мені на голову.
— Мамо, знайомся. Це Сашко.
— Доню… — у голосі мами прозвучав сум. — Уже стемніло. Ходімо додому.

Кілька місяців потому.

— Ну що, Вероніко, готова? — весело сказав зовсім хлоп’ячий голос.
— Так, Олександре Олександровичу… — ляпнула я й, почервонівши, додала: — Перепрошую. Сашко. Просто Сашко.

Світло різонуло по очах. Я заплющила їх — і, зібравшись із духом, знову відкрила. Не знаю, що сліпило більше: полуденне сонце за фіранками чи яскраво-руда шевелюра мого лікаря.

Я прийшла за оголошенням, що колись впало мені на коліна в парку. Мама намагалася відмовити: знаний професор зі стажем назвав мене безнадійною. А тут — хлопчик після інтернатури.

Операція пройшла успішно. Я знову бачила.

А хлопчик-доктор за кілька років отримав Нобелівську премію з новаторської медицини.
Я була його першою пацієнткою. Першим експериментом.
І, можливо, першим завданням.