Осінній ноктюрн

Промені вечірнього сонця вже не зігрівали повітря. Я зіщулилася від вогкості і опираючись поривам вітру сильніше закуталася в кардиган. Не зважаючи на погоду, додому повертатися не хотілося. За звуком повз мене, легкою ходою пройшов собачник з хрюкаючим мопсом. Підійшовши до улюбленої лави, я прислухалася, нікого, помацавши рукою в повітрі намацала лаву і сіла з насолодою витягнувши ноги.
Поруч зі мною хтось чхнув і шморгнув носом.
- Будьте здорові - приголомшено сказала я.
Людина спробувала затамувати подих, але хрипи і булькання застуджених легень не сховаєш.
- Липовий чай з малиною, якщо у Вас немає алергії, допоможе - не втрималася від поради я і повернула голову у бік звуку. Стара звичка, ніяк не можу позбутися. - а на ніч груди розтерти горілкою і добре укутатися щоб безпосередньо пропотіти.
І навіщо я даю поради? Адже мене ніхто не запитує і навіть намагається бути непоміченим.
-Це ти мені? – пролунав здивований голос. Дивний голос і не зрозумієш дівчина чи хлопець.
- На цій лаві крім нас з Вами нікого немає, хіба не так? - запитала я і напружила слух. Але крім того, хто був поруч, більше нікого не почула.
- Мене що чути? - Запитав той же дівчина або хлопець.
– Я сліпа, а не глуха. - Відповіла я і простягла руку на звук. - Мене звати Вероніка.
- Моє ім'я не вимовляється, тому клич… Сашко – відповідь не допомогла розгадати загадку. Руки торкнулося щось на межі відчуття і потиснуло мою руку. Це теж не дало жодної інформації про співрозмовника.
- Сьогодні вітряно, сиро та прохолодно, тобі краще не затягувати з лікуванням. - Сказала я.
- Я не хворію, це парадокс. – відповів той самий хтось. – Я не можу захворіти – це аксіома, винятків не буває, а ось на тобі, парадокс є. - У голосі звучала спантеличеність.
- Хм, боліти для людей нормально, навіть корисно, особливо дітям. Це допомагає виробити імунітет. - глибокодумно заявила я, піднявши вказівний палець вгору.
- Я не людина, я ... - голос замовк, намагаючись можливо підібрати собі визначення. - Найвідповіднішим визначенням у Вашому світі буде, мабуть, Янголе.
- Янголе? Білий, із крилами? Світлий? Чи занепалий? – обрушила я хвилю запитань.
- Стоп. Давай спочатку. Спробуй пояснити стародавньому кочівнику, як виглядає слон, якщо він окрім причорноморських степів ніде не був, і найбільша тварина, яку він знає, це його маленька, волохата конячка. Ось і це теж саме. Як я розумію у Вашому стереотипі занепалі Янголи і Демони – це зло, а Світлі – це добро, отже я просто Янголе. Просто виконую своє завдання.
– Яке? - З надією повернула голову я в бік його голосу. - Я, твоє завдання?
- Не знаю – сказав Янголе.
- А як ти збираєшся виконати своє завдання, якщо не знаєш про когось це? – спантеличено запитала я.
- Ну дивись, наприклад, головний кухар, роздає завдання своїм кухарям, кожному закупити певний продукт і почистити його, але вони гадки не мають в яку страву цей продукт піде і тим більше хто його буде їсти. Знову ж таки дуже приблизно.
- Ага - значить лише один Бог бачить картину загалом?
- Гадки не маю.
- В сенсі? Ти, виконавши завдання, хіба не до Бога повертаєшся за наступним?
- Ні, звичайно - в голосі почувся тихий смішок - я просто знаю, що повинен зробити і все.
- А як ти знаєш, що зробив правильно, а раптом ні, а раптом не там і взагалі не те.
Тихий сміх – «так не буває».
- Теж ти говорив, чи казала? - Не витримала я і спробувала конкретизувати - що хвороби теж не буває.
- Навіть не заморочуйся з цього приводу, звертайся як тобі зручно. У нас немає статевого поділу.
– І багато Вас? – одразу видала я чергове запитання.
- Не знаю. Ми не хворіємо. Виконавши завдання, я відразу вирушаю з іншим завданням.
- Ну хоч приблизно, ти знаєш скільки Вас? Сотні? Дві? Або як планет у всіх галактиках, разом узятих?
- Не знаю. У нас немає посиденьок, як у Вас з друзями після роботи або там тусовок. У нас немає лічильників чи подібних до них речей. Я навіть ніколи ні з ким не зустрічався і навіть не бачив нікого іншого. Але я не один – це я також знаю.
- Нудно мабуть так ні з ким не спілкуватися - пожаліла я Янгола.
- У нас немає потреби, ми зайняті важливою справою – це те, що я знаю.
- І скільки в тебе зараз завдань, як ти визначаєш яке насамперед робити?
- Тільки одне.
- Тоді розкажи, будь ласка, яке ти вже встиг зробити?
- Не знаю.
- Так не буває.
- Мені не треба пам'ятати всі свої завдання. Це лише Вам людям подобається жити минулим чи майбутнім. Ви то шкодуєте про втрачені можливості, то, навпаки, шкодуєте, що в минулому залишилися досягнення. Ви любите планувати майбутнє, сподіватися отримати те, чого Вам не вистачає. Але скільки б Ви не отримували в минулому, теперішньому чи майбутньому, Ви все одно залишаєтеся незадоволені і не має значення чому. - Я спробувала заперечити, але по ноті мови зрозуміла, монолог не закінчено, - Я не кажу, що це добре чи погано. Це ваша натура, вона дає вам рухатися далі, не зупиняючись на досягнутому. Це невдоволення є Вашим життям, допомагає набути його сенсу. Рух це життя. Так кажете Ви люди.
- Ви ділите книги на наукові, документальні, історичні та фантастику, але – це невірний підхід. Ви нічого не вигадуєте. Ви просто знаєте, як я знаю. Просто це і є різноманітність життя і не лише на одній окремо взятій планеті, а взагалі у всіх світах. Це Ваша пам'ять про минуле, сьогодення та майбутнє.
- Не можна пам'ятати Майбутнє - зі знанням справи заявила я, - пам'ятати ставиться до минулого і не може бути в теперішньому чи майбутньому!
- Може. І є. Час визначили лише Ви, це допомагає Вам орієнтуватися у цьому світі.
Поряд з лавою вітер тріпав аркуш паперу прикріалений до стовбу, мабуть якесь оголошення. Нарешті вітер його відірвав та кинув мені на коліна.
- Мені час – голос звучав чисто, начебто й не було ніякої застуди. – Маю нове завдання, мабуть.