9.2. 

Люба здригнулася від цього марева і перевела погляд на тротуар. Там, біля входу, як і рік тому, сиділа старенька бабуся. А перед нею у відрі палав величезний букет темно-помаранчевих хризантем.

Колишня вчителька якось так розгублено всміхнулася сама до себе. Вона завжди намагалася купувати квіти чи городину в таких стареньких — серце боліло дивитися, як їм важко виживати на мізерну пенсію, коли в магазинах ціни росли ледь не щодня.

Тож вона рішуче підійшла до бабусі, відкриваючи сумочку, і вже простягнула руку, щоб узяти сонячний оберемок... як раптом з іншого боку до букета тягнеться ще одна долоня. Велика, чоловіча, з характерними вузлуватими пальцями, які знають важку роботу, й дрібними білими шрамами від швів.

Чоловік перехопив букет першим.

Люба обурено підняла голову, збираючись сказати, що вона взагалі-то перша підійшла, але слова так і застрягли в неї в горлі. Повітря раптом вилетіло з грудей із глухим сипом. 

Час навколо розпався на дрібні скляні скалки, відсікаючи шум транспорту, шурхіт парасольок і звичний гул натовпу. Світ звузився до цих посічених шрамами пальців, що стискали стебла хризантем. Дрібний вересневий дощ брав у кільце, створюючи прозору завісу між минулим і теперішнім, а всередині спалахнула така гаряча хвиля, що на мить забракло повітря. Роки чекання, згарища війни, тисячі несказаних слів — усе зійшлося в цій єдиній точці біля бабці, що торгувала хризантемами.  

Перед нею стояв посивілий чоловік у камуфляжній куртці зі знаками медичної служби. На плечах — великий тактичний рюкзак. Обличчя втомлене, засмагле до чорноти під донбаським сонцем, а з-під військового кашкета на неї дивилися...

Дивилися його сірі, як осіннє небо, очі.

Тимофій тримав хризантеми, і його пальці помітно тремтіли. Він дивився на її темні, майже чорні очі, на зморшки біля кутиків губ, які вона так прискіпливо розглядала в дзеркалі рік тому. На її губи, які так і не полюбили помаду.

— Я встиг, Любаню... — тихо, хриплим від хвилювання голосом промовив він. — Цього разу я встиг. Комбат відпустив назовсім. Сказав, що свій борг я віддав, тепер треба жити. Хоч трохи, що там ще залишилося… 

Люба стояла, не вірячи власним очам, а дощ навколо них наче завмер, боячись зронити холодні краплі. Тимофій ступив крок уперед і бережно простягнув їй палаючий помаранчевий букет.

— Тримай. Ти ж мріяла про поцілунок сонця?

Вона притисла квіти до грудей, і в ту ж секунду великі теплі чоловічі руки обійняли її за плечі, пригортаючи до рідних грудей. Люба заплющила очі, ховаючи обличчя на його плечі, де все ще пахло порохом, далекими дорогами й сигаретами. 

Аромат хризантем змішався із гострим запахом його камуфляжу, і цей контраст був солодшим за будь-які парфуми. Його обійми виявилися міцними, дивовижно надійними, ніби захищаючи від усіх бід світу, а серце під воєнною курткою калатало чітко й ритмічно — як відповідь на всі її молитви. Здавалося, самі роки розступилися перед ними, повертаючи те втрачене літо. Повертаючи, щоб вони не втратили й свою осінь… 

Навколо кудись поспішали люди, ховаючись під парасолями, місто шуміло, живучи своїм звичним життям, а в їхніх серцях, в унісон із кожним ударом, нарешті спокійно, щасливо й переможно зазвучав їхній власний, вистражданий і такий прекрасний “Осінній блюз”, мелодія якого саме цієї миті народжувалася у їхніх серцях. 

— Пішли додому, я квіти у вазу поставлю… — нарешті озвалася Люба, кажучи перше, що спало на думку. — Щоб не зів’яли… 

— Тепер не зів’януть, — посміхнувся він, так її й не відпускаючи. — Кажи, куди йти. Тепер не зів’януть…