8.2. 

— Знаєте, війна — жорстока річ, але на фронті все простіше, — тихо продовжив Бодя, і в його голосі почулися звуки мелодії, в яких ховалася туга за людським теплом. — Там одразу видно, хто є хто. Люди знімають маски. Ні, навіть не так. З них саме життя безжально здирає ці маски, залишаючи лише саму суть, голу душу. 

Я мовчу, даючи хлопцеві виговоритися. Та й що я скажу, коли ця ситуація здерла останню захисну маску з моєї власної душі?! 

— Моя Аліна он... на початку війни виїхала в Німеччину, — трохи помовчавши, озвався знову Богдан. — Я радів, що мені не треба думати, як вони там, коли ворог скидає на наші міста ракети. Спершу дзвонила, плакала, казала, що любить і чекає. А коли мене практично на шматки розірвало, коли дізналася, що ніг немає... місяць тому просто прислала повідомлення. Навіть не подзвонила. Написала: “Вибач, Дане, але я хочу бути щасливою, мені потрібен здоровий чоловік, у мене тут нове життя”. Просто взяла і викинула зі свого життя…  

Погляд на розгубленого Богдана змусив власний розпач миттєво відступити. У його стриманих словах було стільки вистражданого болю, що власні страждання через запізнення здалися дрібними й сороміцькими. На передовій ці хлопці щодня дивляться у вічі смерті, швидко вчаться відрізняти справжні почуття від фальші. Ця проста й страшна історія вмить розставила все на місця, спаливши останні налякані сумніви. 

Слухала його, і мій власний біль просто розмився перед цією страшною свіжою чоловічою раною. Я підійшла, легенько обняла Богдана за плечі, притискаючи його голову до себе, як колись у першому класі, коли він розбив коліна на перерві й кусав губу, щоб не розплакатися від болю.

— Вона дурна, Богдане. Вона просто не варта твоєї сили, — прошепотіла, так і тримаючи його у своїх обіймах. — Ти живий. Ти граєш так, що небо плаче. Ти знайдеш свою людину, ось побачиш.

— Та я знаю... Просто Док... Док мене тоді з того світу витяг. Коли Аліна мене кинула, я ж таблеток наковтатися хотів. Сидів ось тут, на цьому самому місці. А Федорович мені з фронту подзвонив. Наче відчув. Годину зі мною по відеозв'язку говорив. Матюкав, переконував, а потім каже: “Без ніг, звісно, важко, але, Бодю, залізо поставимо. Головне — музику в собі не вбивай. А її просто відпусти, не варта вона тебе…” Він для нас як батько. Для всього батальйону. Ми ж його фотографували потайки, коли він після зміни спав прямо на ящиках від снарядів...

Богдан раптом стрепенувся, наче згадав щось важливе. Навіть очі блиснули. Він гарячково заліз у кишеню камуфляжних штанів, дістав свій потертий телефон і почав швидко гортати галерею.

— Чекайте... У мене ж є фотка! Ми влітку на стабпункті знімалися, коли нам волонтери нову “Швидку” пригнали. Восьмий батальйон. Ось, дивіться!

Знайшовши те, що шукав, він повернув екран до мене.

Я затамувала подих і підійшла ближче. Екран мобільного був трохи тріснутий, але це не заважало роздивитися того, кого він намагався мені показати. На фотографії на тлі зеленого заляпаного багнюкою автомобіля стояла група хлопців у бронежилетах — молоді, усміхнені, закопчені порохом. А посередині, трохи обійнявши Богдана за плече, стояв сивуватий чоловік. На ньому був якийсь брудний фартух поверх форми, на лобі — хірургічний ліхтарик, а з-під кашкета дивилися...

...Дивилися ті самі сірі, як осіннє небо, очі. Його очі. Та сама вперта зморшка біля губ, яку я цілувала в десятому класі на лавці біля річки. Тільки тепер на його обличчі була печать хронічної втоми, а душа поорана глибокими фронтовими шрамами. Волосся ж… стало майже білим, як перший сніг у жовтні. Сніг, якого не повинно було бути… 

Він!

Це був він. Мій Тимофій. Мій Тім. 

Застиглий погляд впав на маленький екран, і увесь світ навколо просто перестав існувати. Десятки років туману, несказаних слів, чужих доль і гірких помилок згоріли в одну мить. Зі світлини дивився виснажений, сивий, але нескінченно рідний Тім, який — моє серце у це вірило! — проніс пам'ять про перше кохання крізь пекло й вогонь. Ці срібні скроні й глибокі зморшки не віддаляли його, а навпаки — робили близьким як ніколи. Жодні кілометри й згарища війни більше не здатні були закреслити те, що знову спалахнуло в серці. 

Телефон випав би з моїх рук, якби Богдан його не перехопив. Притискаю долоні до обличчя, відчуваючи, як по щоках біжить пекуча солона вода. Десятки років розлуки, образи, чужі шлюби, зради — усе це розтануло в одну секунду перед цим маленьким екраном.

— Це він, Богдане... — шепочу неслухняними губами, падаючи поряд з ним на стілець. — Це мій Тимофій. 

Мій…