8. СВІТЛИНА З ЧУЖОГО ТЕЛЕФОНУ (8.1) 

Двері зачинилися, відсікаючи шум ліфта. Я так і стояла в коридорі, не знімаючи пальта, а в повітрі все ще висів ледь відчутний різкий аромат міцних цигарок і чоловічого одеколону з терпким запахом.

Богдан опустив смичок. Скрипка замовкла, але її плач, здавалося, продовжував вібрувати не тільки у стінах квартири, а й у кожному моєму нерві. Маленька кухня, де ще годину тому сидів чоловік, який перевернув моє життя навіть через чужі розповіді, зараз здавалася місцем злочину. Злочину долі проти однієї окремо взятої жінки, яка на мить дозволила собі нездійсненну мрію.

— Як... поїхав? — мій голос зрадливо тріснув, провалившись у сиплий шепіт. — Богдане, як це — поїхав? Ти ж казав, він у відпустці...

— Комбат подзвонив, Любов Іванівно, — Бодя обережно поклав інструмент на диван і потер обличчя долонями. 

На його обличчі залягла глибока складка. 

— Прорив у них там. Багато поранених. Док потрібен на стабпункті. Він же начмед, на ньому вся евакуація батальйону тримається. Розумієте? Там хлопці стікають кров'ю. Він не міг не поїхати. Він же Док...

Повільно опускаюся на стілець біля дверей. Ноги просто відмовляються тримати.

Облом. Який же страшний безжальний облом.

Я ж летіла сюди в таксі, серце калатало десь у горлі. Уперше за сорок років я вирвалася з цього звичного кола — діти, школа, підготовка до пенсії. Уперше за стільки літ я відчула, що в мене всередині щось ожило, що я знову можу кудись бігти, чогось чекати з завмиранням серця, любити... Я ж бігла до нього! Мчала до свого кохання, перечіпаючись на сходах!

А застала лише порожні чашки на кухонному столі.  

Тверда спинка стільця боляче врізалася в лопатки, але цей фізичний біль був нічим порівняно з холодною вирвою, що ширилася в грудях. Кожен куточок коридору наче глузував із мого поспіху, старого пальта й наївного бажання повернути молодість. Сорок років промчали як мить, а зараз якісь нещасні сім хвилин розтягнулися у знущальну вічність. Долоні безсило стискали сумочку, а в горлі пекло від гіркого тютюнового диму — єдиного доказу того, що його присутність тут була не маренням. 

Я сиділа на цьому стільці й не могла змусити себе навіть зняти пальто. Усе всередині вигоріло. Навіщо було так поспішати? Навіщо було сподіватися, що життя ось так просто візьме й поверне мені минуле? Він поїхав, а я залишилася тут — у порожньому коридорі, із цим терпким запахом тютюну й гірким усвідомленням власної дурості.

Летіла сюди, мов на крилах. До нього, свого єдиного в житті кохання... А воно взяло й знову помахало мені на прощання згаслою надією. 

І раптом у голову повзком прокрався холодний сумнів, котрий змусив мене протверезіти. Який же я підняла гамір на порожньому місці! Раптом це взагалі не він? Скільки тих Тимофіїв Федоровичів по всій Україні? Скільки хірургів пішло на фронт? Мій Тимофій міг давно виїхати за кордон, міг жити в іншому місті, міг... та все що завгодно міг! А я вже навигадувала собі кіно, розплакалася перед колишнім учнем. 

От… дурепа стара, інакше й не скажеш! 

— Богдане... — я з зусиллям сковтнула важкий клубок у горлі. — А ти впевнений, що це він? Ну... мій Тимофій. Я ж тобі про свою шкільну любов майже нічого не розповіла. Всяке може бути... Може, це просто те саме ім'я? Людей багато з таким іменем… 

Богдан, не кажучи ні слова, уважно подивився на мене. Потім підкотив візок ближче до столу, де все ще пахло свіжим чаєм.

— Я не знаю, Любов Іванівно. Він мені тільки встиг сказати, що знає вас усе життя. Що ви — його Люба, яку він втратив багато років тому. Він так зблід, коли я назвав ваше ім'я... У нього аж руки затремтіли. А Федорович — він же як скеля, у нього на операціях під обстрілами пальці не здригалися.

Богдан замовк, поглянув на іграшкового ведмедика, що самотньо сидів на полиці шафи, — єдиний спогад про доньку й дружину, які залишили його тут, безногого, сам на сам із власною війною у своїй душі. І хто його тепер знає, кому зараз важче: його вчительці чи… її учневі.