7.2. 

Дружина ніколи не влаштовувала йому скандалів, за що він їй дуже вдячний. Просто одного дня, коли сину виповнилося п'ятнадцять, Світлана тихо сказала: “Я втомилася жити з тінню, Тімо”. І пішла. Знайшла іншого чоловіка — підприємця, який оточив її тим простим земним теплом, якого Тимофій, при всьому бажанні, дати не міг. Бо не можна віддати те, чого в тебе немає. Все його єство належало тій дівчині з темними очима з затишного провінційного містечка. А потім її взагалі не стало. Невиліковна хвороба…  

Проте з Любою Тимофій зустрічі ніколи не шукав. Навіть коли розлучився, коли лишився зовсім один у своїй великій київській квартирі. Чому? Боявся. Боявся дізнатися, що вона щаслива в іншому шлюбі, і його поява зруйнує її спокій. Або, що ще гірше, боявся побачити в її очах байдужість. 

Роки йшли, зморшки сікли обличчя, сивина засипала голову, і він просто звик жити з цим болем, як із хронічною старою травмою, яка ниє на погоду. Він закрив цю сторінку, запечатав під замком і вирішив, що його доля — це медицина. А коли почалася велика війна, він просто зібрав рюкзак і пішов туди, де біль інших людей міг заглушити його власний. Пішов, щоб рятувати хлопців… 

І ось — Богдан. Його поранений боєць, хлопець, якого він збирав по шматочках у підвалі і який, дякуючи небу й пеклу, вижив! І цей “Осінній блюз”...

Тимофій дістав із кишені куртки стару, трохи пом'яту фотокартку, яку возив із собою у внутрішній кишені військового одягу поруч із документами. Чорно-білий невеликий знімок: Люба в десятому класі, сміється, вітер розкуйовдив її темне волосся.

— Ти дивишся на мене крізь роки, Любаню... — прошепотів, погладжуючи пальцем шорсткий край паперу й кліпаючи, намагаючись збити непрохану вологу. — А я знову їду на війну. Хотів тебе побачити, але ця клята війна не дала… 

Папір у руках здавався дивовижно теплим, ніби зберіг сонячне світло того давнього літа. Док притиснув фотографію до губ, відчуваючи, як старий біль остаточно трансформується в щось інше — у невимовну вдячність за те, що вона просто є на цьому світі. 

Що вона живе, пам'ятає, пече ті самі гарбузові пироги й плаче, чуючи про нього. Цей крихітний шматочок минулого враз став для нього важливішим за всі медалі й нагороди, за весь той жах, через який довелося пройти. Він зрозумів: його серце більше не порожнє, у ньому знову з'явилося тепло, яке тепер грітиме його зсередини. 

Він знав, що тепер усе змінилося. Тепер, коли він знає, що вона теж одна, що її шлюб розпався, що вона пам'ятає його і плаче, слухаючи про нього... Тепер у нього з'явився сенс вижити. Раніше він ішов під кулі з думкою: “Свою місію я виконав, сина виростив, можна й на той світ”. А тепер ні. Тепер він мав повернутися. Він просто зобов'язаний був вижити в цьому пеклі, повернутися в їхнє місто, піднятися на третій поверх сталінки, постукати у двері й нарешті вдихнути запах її гарбузового пирога.

Він уявив цю зустріч до найменших дрібниць: як підніметься знайомими сходами, як тремтітиме палець біля дзвінка, як відчиняться двері. Уявив, як згасне в її очах задавнена самотність і як він нарешті скаже ті три прості слова, які мав сказати ще тоді, на випускному. 

Ця думка потекла по жилах, немов гарячий антибіотик, спалюючи залишки розпачу й наповнюючи тіло дивною стійкістю. Війна більше не мала над ним повної влади, бо тепер у нього була мета, вища за смерть. 

…Поїзд рвучко хитнувся на стрілці. Тимофій сховав фотокартку назад, ближче до серця. За вікном уже починало сіріти — займався холодний туманний донбаський світанок. Попереду були важкі дні, операції без сну, крики поранених і свист снарядів. Але всередині сивого начмеда, крізь усю втому й запеклість війни, тепер чітко, гордо й тепло звучав підбадьорливий рятівний мотив — їхній запізнілий осінній блюз.