7. ДОРОГА НА СХІД… (7.1)

Колеса вагона вистукували свій залізничний монотонний мотив, який у голові Тимофія Федоровича химерно переплітався з тими кількома акордами скрипки, що він устиг почути на кухні в Богдана. Поїзд нісся на схід, повертаючи його в ту реальність, де немає красивих жіночих пальт, гарячого гарбузового пирога, осіннього затишку й запаху помаранчевих хризантем. Туди, де пахне порохом, сирістю, кров'ю й смертю.

Тимофій сидів біля вікна, притиснувшись лобом до холодного скла. За вікном миготіли рідкісні вогні нічних станцій, розмиті осіннім дощем. У купе було темно й тихо. Сусіди — такі ж військові й кілька волонтерів — уже спали, заколисані дорогою. А він не міг заплющити очей. Перед ним стояло її обличчя. Не те, сорокарічної давнини, з випускними стрічками й наївними обіцянками, а теперішнє, яке він так і не встиг побачити, але чітко уявив з розповіді Богдана.

“Любов Іванівна. Темні, майже чорні очі, в яких ховаються прожиті роки…”

— Любка... — ледь чутно, на одному подиху злетіло з його сухих губ. — Що ж ми так… я ж хотів… 

Господи, як же безглуздо й жорстоко доля часом розставляє свої акценти. Він був за два кроки. Прожити майже шістдесят років, пройти крізь справжнє пекло Бахмута, щодня зазирати в очі смерті, тримаючи в руках людські серця, і розминутися з єдиною жінкою, яку справді кохав і… кохає досі, на якісь нещасні сім хвилин. Через дзвінок комбата. Бо там, на стабпункті, знову треба рятувати хлопців. Через те, що ці кляті виродки, як тільки їх земля носить ніяк не можуть вгамуватися… 

Він не шкодував, що поїхав. Не міг інакше — справа навіть не у клятві лікаря. Чоловіча честь там, на фронті, не порожні слова. Але як же вило всередині від болю його зранене серце, а в скронях тупо пульсував важкий жаль. 

Він згадував те, як поспішно вийшов з квартири: як стукотіло серце, як затерпли пальці, коли застібав куртку. Тимофій дивився на свої руки, якими щодня зупиняв чужу смерть, і вперше відчув себе безсилим. Безсилим залатати проріхи у власній долі, які випалюють болючим вогнем його душу. 

Життя дарувало йому другий шанс, піднесло диво на відстань одного подиху, але тут же відібрало його, залишивши замість довгоочікуваного тепла лише знайому холодну пустку. 

За вікном вагона гусла важка осіння ніч, і з кожним кілометром, що віддаляв його від міста, де жила вона, серце стискалося в крижаних лещатах: а що, як це була їхня остання можливість? Що, як доля більше не дасть їм жодної хвилини? Що, як він… е, не буде про це… Як кажуть, не буди лихо…  

Тимофій згадав, як вони розбіглися. Тоді, в юності, усе здавалося таким масштабним, кожна дрібниця — вселенською трагедією. Вони не витримали першої ж серйозної розлуки, коли він поїхав на навчання. Хтось щось сказав, якась дурна подруга передала плітку, він здуру приревнував, вона гордо промовчала... Юність не має мудрості, вона має лише амбіції й максималізм. Вони розійшлися рішуче, спаливши мости, думаючи, що попереду ще тисячі таких зустрічей.

Як же вони помилялися!

Потім у його житті з'явилася Світлана. Вона була хорошою жінкою. Тиха, правильна, з медичної родини, як і він. Батьки наполягали, та й самому Тимофію тоді здавалося: якщо головне кохання розтоптане й майже забуте, то яка різниця, з ким будувати побут? Вони розписалися. Народився син — його найбільша гордість і радість. Але шлюб... шлюб із самого початку нагадував добре відремонтовану, але холодну кімнату. 

Вони тривалий час жили як сусіди, які поважають одне одного, ділили рахунки, виховували дитину, але ніколи не говорили відверто, коли душа чує іншу душу. Світлана відчувала цю стіну. Вона була розумною жінкою, тож швидко зрозуміла, що серце її чоловіка назавжди зайняте кимось іншим. Зрозуміла і… прийняла…