4.2. 

Згодом я вийшла заміж. Ну як вийшла... здавалося, що так треба, час ішов, чоловік залицявся наполегливо. Але щастя там не було. Коли кілька років тому він зібрав речі й пішов до іншої — значно молодшої, — я навіть не плакала. Полегшено зітхнула, закрила за ним двері й майже одразу забула його обличчя. Бо всюди, у кожному дні, у кожній прочитаній книжці й у кожному осінньому листопаді в моїй душі жив лише один чоловік. Тимофій. 

Згадую, як у дні того чужого несправжнього шлюбу змушувала себе бути дбайливою дружиною, щоб не завдавати нікому зайвих клопотів. Намагалася навчитися любити чоловіка, який був поруч, шукала виправдання його байдужості, але щоразу, коли він торкався моєї руки, у мені все ніби замерзало. Це була якась повільна невидима зрада самої себе. 

Я роками віддавала турботу людності, яка цього не цінувала, й удавала, що все гаразд. І лише тепер зрозуміла, як боляче жити поруч із кимось і почуватися абсолютно чужою. Усе моє життя було втечею від того єдиного справжнього спалаху, який стався в сімнадцять років і який я так боялася визнати. 

Усі ці десятиліття я жила не на повні груди, а лише старанно виконувала роль: зразкової дружини, терплячої вчительки, турботливої матері. Придушувала в собі будь-які спалахи туги, переконуючи себе, що юнацькі почуття — лише наївна ілюзія, яка не витримує перевірки побутом. Але серце не дурне: воно мовчки ховало свою таємницю під шаром щоденних обов'язків, чекаючи на той єдиний імпульс, що зможе пробити накопичену кригу байдужості й повернути мені справжній смак життя. 

Знала через спільних знайомих, що він теж одружився, у нього народився син. Його життя склалося десь там, далеко від мене. Я ніколи не шукала з ним зустрічей, вважаючи, що розбиту чашку не склеїти, а чужу сім'ю чіпати гріх.

І ось тепер — ця клята мелодія, зіграна моїм учнем на скрипці. І розповідь хлопців про сивого лікаря-добровольця в брудному бліндажі, який витягує поранених з того світу.

Підходжу до вікна. Дощ уже щосили барабанив по підвіконню, немов змиваючи з дерев останнє жовте листя. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його стукіт перекривав шум зливи. 

Краплі дощу стікали по склу, мов сльози за втраченими роками, а за вікном у темряві розчинялися знайомі силуети міського кварталу. Думка про те, що він зараз там, під ворожими обстрілами, тримає скальпель у брудному бліндажі й щодня дихає смородом смерті, пропікала свідомість гострим болем. Який сенс у моєму спокої, якщо людина, чиє ім'я я потай шепотіла все життя, щохвилини ризикує не дожити до наступного світанку? 

Він там. На фронті. Рятує чужих дітей, ризикуючи собою кожен божий день. А я тут святкую свою пенсію і боюся навіть подумати про те, щоб дізнатися його номер телефону.

— Осінній блюз... — тихо прошепотіла я в темне скло вікна, слухаючи, як у голові плаче уявна скрипка Богдана. — Що ж ти зі мною робиш, Тимофію? 

У склі відбилося моє бліде обличчя — обличчя жінки, яка стояла на межі двох світів: безпечного, але мертвого минулого, і лякаючого тривожного майбутнього. За вікном у сутінках тонув цілий світ, а у моїх жилах замість звичної тихої втоми закипала якась відчайдушна рішучість. Якщо доля провела Богдана крізь пекло і привела його зі скрипкою саме під мої вікна, це не могло бути просто збігом. Це був останній шанс. Мій останній джазовий мотив, який я або ризикну дослухати до кінця, або назавжди залишуся жити серед порожніх стін і зів'ялих осінніх хризантем. 

Страх перед невідомістю й власною сміливістю поступово поступався місцем гарячій, майже юнацькій упевненості. Завтра я зателефоную Богданові. Я попрошу той заповітний номер, навіть якщо від хвилювання тремтітимуть руки, а голос здаватиметься чужим. Нехай це буде лише короткий дзвінок чи одне сухе текстове повідомлення, але я мушу пробити цю стіну мовчання — заради себе, заради нього й заради тієї любові, яка вистояла проти часу й відстані…