Світанок

   Світанок. Вона сиділа на широкому підвіконні і мовчки спостерігала за вранішнім осіннім сонцем, що важко підіймалося з-за горизонту. За літо воно добряче притомилося і щодень все неохочіше сходило на небосхил. Невже я вам ще не набридло? – запитувало воно. –Відпустіть мене на спочинок!

   Та їй ще не обридло. І мабуть такого не станеться ніколи. Вона міцніше стисла чашку з кавою у руці і затримала дихання, боячись, що коли видасть хоча б звук, сонце сполохається і зникне назавжди за горизонтом. А цього ніяк не можна допустити, оскільки воно її остання надія, єдиний друг, який у неї залишився, якого вона сьогодні не соромиться.

   На чашці була зображена Ейфелева вежа. Мрія, що так і не здійснилася. А слід було. Невже б не зачекали усі проблеми, претензії, хвороби доти, допоки вона не здійснила б своєї омріяної поїздки? Неодмінно б зачекали. Ці «приятелі» доволі терплячі і навряд би так легко здалися. А от вона здалася та так швидко, що й самі приятелі не встигли оговтатись. Як? Уже? Це так дивина! Зазвичай тримаються довше. Сьогодні Париж залишився лиш картинкою на чашці з кавою, що зігрівала холодні пальці.

   Ось і воно, сонце. Вона з полегшенням видихнула і зробила великий ковток. Час розмови. Хочеться розповісти про всі страхи, що сміливо повиповзали в темряві, а зараз знову поховались по закутках.

   Сонячне проміння освітило пожовкле кленове листя. Воно затріпотіло під подихом сором’язливого, молодого вітру, який ще не пізнав своєї руйнівної сили. А що листочки? Потрібна їм уся ця метушня? Вони ж мабуть бажають закінчити свій шлях у спокої. Чи навпаки? Хочуть піти зірвані поривом вітру і кружляючи у вальсі, красиво опускаючись додолу. Вони, що не розуміють? Їм же кінець! Для них усе вже закінчилось. Тож навіщо цей пафос? Як же, знову ніжаться під ледь теплими промінчиками, ковтають їх, відбивають у простір і навіть здається щасливо посміхаються. Божевільні.

   Раптом вона згадала, що здатністю усміхатись володіла також. Але це було у іншому житті, не у цьому.

   У замку вхідних дверей повернувся ключ. Прийшла доглядальниця із соціальної служби. Хороша жінка, але занадто балакуча. Коли вона є, не так легко сидіти мовчки і поїдати себе.

- От погляньте!- замість привітань сказала жінка, зайшовши до кімнати. – І як тобі це вдається? Я ж просила дочекатися мене, а ти знову за своє? Поглянь, як візок далеко відкотився! А, що коли б я не прийшла? Як би ти тоді злізла з того підвіконня?

- Я ж знала, що ви прийдете.

- Знала вона. І каву сама зварила?- доглядальниця підійшла і заглянула у чашку.- Видно, не така ти й квола без своїх ніжок.

   Дівчина повернула голову до вікна і в’їлась поглядом у сонячний диск, шукаючи у ньому сили, щоб не розридатись.

- Ну вибач, вибач! Але зрозумій врешті, що не одна ти така. У аваріях кожного дня гинуть сотні людей, а у тебе обійшлось лише половиною і не найважливішою.

   Задзвонив мобільний.

- Зараз подам,- жінка підійшла до ліжка, узяла телефон і подала дівчині, що здивовано поглянула на екран.- Що там?

- Це з волонтерської організації.

- Чому ж не береш?

- Мабуть, знову пропонуватимуть відвідати якесь зібрання калік. А мені там ще важче, розумієш?

- Що за дурня? Бери хутчіш, а то я сама відповім.

- Дівчина прийняла дзвінок.

- Алло! Здраствуйте! Це з волонтерської організації. Ми зібрали кошти вам на протези. У вас знову з’являться ноги. Наш автомобіль заїде за вами. Коли вам буде зручно?

   Вона закінчила розмову і знову поглянула у вікно. У кожному світанку присутня своя магія. І магія ця зветься надією. Невже це ще не кінець? Буде щось попереду?

   Жовті листочки тріпотіли на вітрі і якщо прислухатись, то можна розпізнати у цьому тріпотінні слова: « Ми вмираємо, щоб відродитися знову. Здійснюйте мрії, поки ноги ходять!»

- Допоможіть мені пересісти у візок.

- Так, звичайно. А, що трапилось?

- На мене очікує Париж…