РОЗДІЛ 8. «ОСІНЬ, ЯКУ МИ НЕ ПЛАНУВАЛИ»

Наступного ранку вона прокинулася від дощу. Він тихо стукав по шибках, наче хтось обережно нагадував про себе, але вставати зовсім не хотілося. Вона ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, і думала про вчорашній вечір біля озера. Про лист бабусі. Про Марка. Про те, як легко слово «дім» раніше означало для неї лише адресу, а тепер раптом стало чимось зовсім іншим.

На кухонному столі лежав її квиток.

Вона купила його кілька днів тому, ще до того, як вони знайшли останній лист. Тоді рішення здавалося простим. Повернутися до звичного життя. Зібрати речі, замкнути будинок, продати його, якщо вистачить сил, і більше не озиратися назад.

А тепер вона дивилася на цей маленький шматок паперу й не могла змусити себе уявити той момент, коли сяде в автобус і поїде.

Вона взяла квиток у руки.

— Ну й що мені з тобою робити?.. — тихо сказала вона.

— Можеш порвати.

Вона різко обернулася.

Марк стояв у дверях кухні.

— Ти давно там?

— Достатньо, щоб почути, як ти розмовляєш із квитком.

— Не смійся.

— Я й не сміюся.

Він підійшов ближче й поставив на стіл два стаканчики з кавою.

— Я подумав, що тобі знадобиться.

Вона подивилася на нього.

— Ти завжди приходиш із кавою, коли я не знаю, що робити?

— Це мій єдиний талант.

— Неправда.

— Інші я тобі ще не показував.

Вона усміхнулася, але швидко знову подивилася на квиток.

Марк це помітив.

— Ти вирішила?

— Не знаю.

— Тоді не поспішай.

— А якщо я поїду?

Він на секунду замовк.

— Я допоможу тобі з речами.

Їй стало боляче від цієї спокійної відповіді.

— Ти так легко це говориш.

— Бо якщо я скажу, що не хочу тебе відпускати, це нічого не змінить.

Вона підняла очі.

— А ти не хочеш?

Марк довго дивився на неї.

— Ні.

Це коротке слово прозвучало набагато сильніше за будь-яке зізнання.

Вона відклала квиток.

— Я боялася залишитися, — сказала вона. — Думала, що цей будинок затягне мене назад у минуле. Що я знову стану тією дівчинкою, яка втратила бабусю і не знала, куди подіти весь свій біль.

Марк мовчав.

— Але знаєш, що найстрашніше?

— Що?

— Я тепер боюся поїхати.

Він зробив крок до неї.

— Чому?

Вона подивилася у вікно.

— Бо мені тут добре.

Пауза.

— Тут я згадала себе. Згадала бабусю. Згадала тебе. І зрозуміла, що весь цей час бігла не від минулого. Я просто не знала, куди хочу прийти.

Марк обережно торкнувся її руки.

— А тепер знаєш?

Вона подивилася на нього.

— Думаю, так.

Він нічого не питав.

І саме це їй подобалося в ньому найбільше. Він ніколи не змушував її говорити більше, ніж вона могла.

Вона взяла квиток.

На кілька секунд затримала його в пальцях.

А потім розірвала навпіл.

Марк здивовано подивився на неї.

— Точно?

Вона усміхнулася.

— Точно.

— Не пошкодуєш?

— Можливо.

— Це дуже переконливо.

Вона засміялася.

— Я не обіцяю, що все буде легко.

— Я теж.

— І не знаю, що буде далі.

— Я теж.

Вона переплела свої пальці з його.

— Тоді, мабуть, уперше в житті я хочу не знати.

Марк усміхнувся.

За вікном продовжувався дощ. Старий будинок тихо потріскував від тепла, на кухні пахло кавою, а осінній ліс за склом здавався зовсім не чужим.

Вона приїхала сюди лише на місяць.

Не планувала залишатися.

Не планувала закохуватися.

Не планувала знаходити людину, яку колись втратила ще в дитинстві.

Але, можливо, саме найкращі речі в житті трапляються тоді, коли ми нічого не плануємо.

Вона притулилася до Марка.

— Знаєш, що сказала б бабуся?

— Що?

— «Я ж казала, що ти не пошкодуєш».

Марк тихо засміявся.

— Схоже на неї.

Вони залишилися стояти посеред кухні, тримаючись за руки.

І цього разу вона вже точно знала:

вона залишилася не через будинок. Не через бабусину волю. Не через минуле.

Вона залишилася через те, що вперше знайшла місце, яке захотіла назвати своїм.

Вона ще тримала Марка за руку, коли він раптом усміхнувся.

— Тільки не думай, що тепер тобі буде нудно.

Вона підняла брову.

— А що буде?

— Я тебе познайомлю зі своїми братами.

— У тебе є брати?

— Двоє.

— І ти тільки зараз про це кажеш?

— Ти не питала.

— Марку!

Він засміявся.

— Добре, добре. Я винен. Але ти їх полюбиш. Один постійно жартує, другий робить вигляд, що він найсерйозніша людина в родині, хоча це неправда.

— Уже боюся знайомства.

— Не бійся. Вони нормальні.

— Це ти так думаєш.

— Ні, це вони самі про себе думають.

Вона не втрималася від сміху.

Марк подивився на неї кілька секунд, а потім став серйознішим.

— Ти справді не пошкодуєш.

Вона мовчала.

— Ти заведеш друзів, — продовжив він. — Тут є люди, з якими ти точно знайдеш спільну мову. Я познайомлю тебе з ними. А якщо не сподобаються — знайдемо інших.

— Ти вже все за мене вирішив?

— Ні. Просто хочу, щоб ти не почувалася тут самотньою.

Ці слова торкнулися її сильніше, ніж він, мабуть, очікував.

— А робота? — запитала вона.

— І роботу знайдеш.

— Де?

— Не знаю. Але знайдеш.

— Дуже професійна консультація.

— Я взагалі-то серйозно. Ти добре пишеш. Можеш знайти щось у місті. Книгарня, видавництво, журнал... Або взагалі придумати щось своє.

Вона задумалася.

Раніше вона ніколи не дозволяла собі думати про життя тут серйозно. Для неї це був лише тимчасовий приїзд. Кілька тижнів спогадів, будинок бабусі, минуле — і назад.

А тепер Марк говорив про її майбутнє так просто, наче воно вже існувало.

— А якщо я нічого не знайду?

— Будеш шукати.

— А якщо не вийде?

— Спробуєш ще раз.

— А якщо я злякаюся?

Марк стиснув її руку.