РОЗДІЛ 7. «Озеро»

Наступного ранку вона прокинулася раніше, ніж зазвичай. За вікном ще було сіро, а осінній ліс стояв майже нерухомо після нічного дощу. Краплі повільно стікали по склу, і в кімнаті було так тихо, що вона чула власне дихання. На тумбочці лежав лист бабусі, який вони знайшли в старій книгарні. Вона перечитувала його вже кілька разів, але одна фраза щоразу змушувала її зупинятися: «Якщо захочеш дізнатися правду — шукай її там, де ми колись залишали найважливіші речі». Нижче бабуся залишила адресу. Їй не потрібно було пояснювати, що це за місце. Вона знала його ще до того, як згадала все інше.

Озеро.

Місце, куди вони з Марком бігали дітьми, коли хотіли втекти від дорослих розмов, домашніх справ і всього світу. Саме там вона колись пообіцяла, що повернеться.

Вона сіла на край ліжка й тихо видихнула.

— Ну що ти від мене хочеш, бабусю?.. — прошепотіла вона.

У відповідь за вікном лише шелестіло листя.

Через годину вона вже стояла біля дверей із курткою в руках. Марк чекав на ґанку. У нього в руках були дві чашки кави.

— Ти знову читаєш думки? — запитала вона, забираючи свою чашку.

— Ні. Просто пам'ятаю, яку ти любиш.

Вона зробила ковток і ледь помітно усміхнулася.

— Це починає мене лякати.

— Що саме?

— Те, скільки ти про мене пам'ятаєш.

Марк усміхнувся.

— А мене більше лякає, скільки ти забула.

Вона хотіла відповісти, але слова застрягли десь усередині.

Вони рушили стежкою до лісу. Під ногами хрустіли мокрі листки, а холодне повітря пахло землею та дощем. Спочатку вони йшли мовчки. Не тому, що їм не було про що говорити. Навпаки — між ними накопичилося стільки невимовленого, що жодна розмова не могла вмістити всього одразу.

— Ти пам'ятаєш, де саме ми ховали речі? — запитала вона.

— Пам'ятаю.

— Звісно.

— Ти тоді сказала, що це буде наше секретне місце.

— А ти погодився?

— Я не міг тобі відмовити.

Вона подивилася на нього скоса.

— Ти вже тоді був таким?

— Яким?

— Таким... поступливим.

— Тільки з тобою.

Вона засміялася.

І цей сміх розчинив напругу між ними.

За кілька хвилин дерева почали рідшати, і перед ними відкрилася знайома галявина. Вона зупинилася.

Попереду блищала вода.

Озеро майже не змінилося. Тільки дерева навколо стали вищими, берег — тихішим, а старий дерев'яний місток трохи похилився набік.

Вона повільно підійшла ближче.

— Я пам'ятаю...

Марк нічого не сказав.

— Тут ми сиділи.

— Так.

— Тут ти кинув у мене яблуком.

— Ти першою почала.

— Неправда.

— Ти завжди казала, що не винна.

— Бо я ніколи не була винна.

— Ти й зараз така сама.

Вона повернулася до нього з усмішкою.

— А ти досі мене дратуєш.

— Значить, нічого не змінилося.

Вони обоє засміялися.

А потім вона побачила щось під краєм старого містка.

— Марку...

Він підійшов.

Між двома дерев'яними дошками виднівся маленький металевий контейнер, майже повністю схований під землею та листям.

Марк присів і витягнув його.

На кришці було вирізано два маленькі символи.

Її серце забилося швидше.

— Це наше?

— Схоже на те.

Він відкрив контейнер.

Всередині лежала стара фотографія, маленький дерев'яний брелок, дитячий браслет і пожовклий конверт.

На конверті було написано:

«Для вас обох. Коли ви нарешті повернетеся сюди разом».

Вона завмерла.

— Вона знала...

Марк подивився на неї.

— Схоже, твоя бабуся знала набагато більше, ніж ми думали.

Вона обережно взяла конверт.

Її пальці трохи тремтіли.

— Відкриємо?

Марк кивнув.

Вона розірвала край конверта.

Всередині був лист.

Перші рядки змусили її затримати подих.

«Якщо ви читаєте це разом, значить, життя все-таки привело вас назад одне до одного».

Вона підняла очі на Марка.

Він дивився на неї так само розгублено.

І вперше їй стало по-справжньому страшно не від того, що вона могла дізнатися.

А від того, наскільки великою могла виявитися правда, яку бабуся берегла стільки років.

Вона ще кілька секунд просто дивилася на лист, не наважуючись перегорнути сторінку. Їй здавалося, що якщо прочитає далі, то щось зміниться назавжди. Наче бабуся все ще сиділа десь поруч і навмисно залишила останню відповідь саме тут, у цьому старому озері, серед дерев, які пам'ятали її дитинство.

Марк стояв поруч і не квапив її.

— Якщо не хочеш, можемо відкрити його вдома, — тихо сказав він.

Вона похитала головою.

— Ні. Я хочу знати зараз.

Вона розгорнула лист.

«Я довго думала, чи варто вам усе розповідати. Але деякі історії не можна забрати із собою. Їх потрібно залишити тим, хто житиме далі».

Вона ковтнула клубок у горлі й продовжила читати.

Бабуся писала про те, як багато років тому її життя було зовсім іншим. Вона часто приходила до цього озера разом із друзями, мріяла про подорожі, боялася зробити неправильний вибір і зовсім не знала, куди приведе її життя. Саме тут вона познайомилася з батьком Марка, який тоді був ще зовсім молодим.

Вони були друзями.

Не коханцями, не людьми з якоюсь забороненою таємницею, як можна було подумати після всіх натяків.

Просто двома людьми, які знали одне одного багато років і підтримували одне одного у важкі часи.

Вона повільно видихнула.

— То всі ці роки я неправильно все уявляла...

— Я теж, — зізнався Марк.

Вона дочитувала далі.

Бабуся розповіла, що саме батько Марка одного разу допоміг їй зберегти будинок. Коли вона захворіла й думала продати його, він переконав її не поспішати. Він сказав, що одного дня її онука може повернутися сюди.

І вона справді повернулася.

— Вона знала, — прошепотіла дівчина.

— Схоже, так.

— Вона знала, що я приїду?

Марк задумався.

— Можливо, вона просто дуже добре тебе знала.

Вона усміхнулася крізь сльози.