РОЗДІЛ 6. «Яблука та маленькі таємниці»

Після повернення з міста я ще довго не могла перестати думати про лист. Я поклала стару книгу на кухонний стіл, але навіть не відкривала її. Здавалося, якщо прочитаю ще хоч один рядок, за ним з'явиться десять нових запитань. А запитань у мене й без того було більше, ніж відповідей. Марк теж не поспішав говорити. Він зняв куртку, поставив ключі біля вази й кілька хвилин просто стояв біля вікна. За склом сад після дощу виглядав зовсім інакше: мокра трава блищала на сонці, з яблуні повільно падали краплі, а на нижніх гілках залишилося кілька червоних і жовтих яблук.

— Ти зараз про що думаєш? — запитав він.

— Про те, що моя бабуся була набагато загадковішою, ніж я думала.

— Це ти ще мало про неї знаєш.

Я повернулася до нього.

— Тобто ти знаєш більше?

— Дещо.

— І коли ти збирався мені це сказати?

Він усміхнувся.

— Коли ти перестанеш дивитися на мене так, ніби збираєшся викинути мене з вікна.

— Я не дивлюся.

— Саме так ти й дивишся.

Я не втрималася від усмішки.

— Ти мене дратуєш.

— Зате ти вже не сумна.

Я хотіла заперечити, але не стала. Він мав рацію.

Після книгарні в мені залишилося важке відчуття, але поруч із ним воно чомусь ставало легшим.

— Допоможеш мені з яблуками? — раптом запитав Марк.

— Якими?

Він кивнув у бік вікна.

— Бабусиними.

Я подивилася на стару яблуню.

— Вони ще там?

— Частина.

— Тоді ходімо.

Ми вийшли в сад.

Земля ще була вологою, тому під ногами хлюпало листя. Я підійшла до яблуні й потягнулася до найближчого яблука.

Не дістала.

Підстрибнула.

Знову не дістала.

— Дозволь професіоналу, — почувся голос Марка позаду.

— Я сама.

— Я бачу.

Він став поруч і легко дістав яблуко.

Я простягнула руку.

— Дякую.

Він подивився на яблуко, потім на мене.

— Це моє.

— Що?

— Я його першим дістав.

— Марку!

Він відступив, сміючись.

— Ти серйозно?

— Тепер я точно заберу його.

Я схопила інше яблуко й кинула в нього.

Він ледве встиг ухилитися.

— Ти що, знову починаєш?

— Ти сам винен!

За кілька секунд ми вже сміялися, як діти.

І раптом я зупинилася.

Це було дивно.

Бо цей сміх я вже чула.

Не зараз.

Давно.

Колись.

— Що? — запитав Марк.

— Я згадала.

— Що саме?

— Ми вже так робили.

Він усміхнувся.

— Кожної осені.

Я подивилася на нього.

— Ти пам'ятаєш усе?

— Не все.

— А що пам'ятаєш найкраще?

Він на секунду замислився.

— Тебе.

Я відвела погляд.

— Це несправедливо.

— Чому?

— Бо я майже нічого не пам'ятаю.

— Зате зараз починаєш.

Ми зібрали яблука в старий плетений кошик. Деякі були ідеальні, інші мали маленькі плями або сліди від гілок.

Я взяла одне з них.

— Бабуся ніколи не викидала такі.

— Знаю.

— Казала, що некрасиве яблуко може бути найсолодшим.

— Вона часто говорила речі, які спочатку здавалися дивними.

— А потім?

— Потім виявлялося, що вона мала рацію.

Ми повернулися до будинку.

На кухні я помила яблука, а Марк почав шукати ніж.

— Ти взагалі щось умієш робити без мене? — запитала я.

— Багато чого.

— Наприклад?

— Відкривати двері.

— Дуже корисна навичка.

— Розпалювати камін.

— Це вже краще.

— Дратувати тебе.

Я засміялася.

— Оце в тебе справді талант.

Він узяв яблуко.

— Дивись.

— Що?

Він почав очищати його ножем.

Я дивилася кілька секунд, а потім раптом помітила, як він тримає ніж.

— Ти робиш це неправильно.

— Серйозно?

— Так.

— Тоді покажи.

Я стала поруч і забрала ніж.

Наші пальці на мить торкнулися.

Зовсім випадково.

Але ми обоє це помітили.

Я опустила очі.

— Ось так.

— Ти нервуєш.

— Ні.

— Ти завжди починаєш говорити швидше, коли нервуєш.

Я подивилася на нього.

— Ти занадто багато мене пам'ятаєш.

— Можливо, мені просто подобається тебе пам'ятати.

Цього разу я нічого не відповіла.

Ми сіли за стіл.

Перед нами лежали яблука, дві чашки чаю й стара книга, яку я досі не наважувалася відкрити.

Я взяла шматочок яблука.

— Знаєш, я нікому не розповідала, що боялася повертатися сюди.

Марк підняв погляд.

— Чому?

— Бо всі думали, що я просто не хотіла згадувати минуле. А насправді я боялася, що воно мене не відпустить.

Він мовчки слухав.

— Після смерті бабусі я кілька разів хотіла приїхати. Навіть збирала речі. Але щоразу знаходила причину залишитися. Робота, справи, втома… Насправді я просто боялася відкрити ці двері.

— Ти не мусиш виправдовуватися.

— Я знаю.

Я покрутила чашку в руках.

— Але тепер шкодую, що не приїхала раніше.

— Чому?

Я подивилася на нього.

— Бо могла б побачити її ще раз.

Марк опустив погляд.

— Я теж про це шкодую.

— Ти?

— Я востаннє говорив із нею за кілька тижнів до її смерті.

Я завмерла.

— Про що?

— Вона питала про тебе.

— Про мене?

— Так.

Він усміхнувся.

— Сказала, що ти все одно повернешся.

— Вона була впевнена.

— Дуже.

— А ти?

Марк трохи помовчав.

— Я теж.

— Чому?

Він поклав яблуко на стіл.

— Бо я чекав.

Я не знала, що сказати.

Він не відводив погляду.

— Після того, як ти поїхала, я кілька років приходив до озера.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Марку…

— Можливо, хотів переконатися, що пам'ятаю тебе правильно.

Я тихо засміялася.

— І?

— Пам'ятав.

Я опустила очі, відчуваючи тепло в щоках.

— Я теж нікому не розповідала одну річ.

— Яку?

— Коли я приїхала сюди вперше, я боялася, що тут буде порожньо.

— А тепер?

Я подивилася на нього.