РОЗДІЛ 5. «Стара книгарня»

Наступного ранку дощ нарешті припинився.

Не зовсім. Десь далеко ще ворушилися важкі хмари, з дахів повільно падали краплі, а дорога до міста залишалася мокрою й блискучою. Але після вчорашньої зливи тиша здавалася майже неприродною.

Я стояла біля вікна з чашкою кави й дивилася, як перші сонячні промені пробиваються крізь дерева.

У голові все ще крутилися слова Марка.

«Цього разу — так».

Він справді залишився.

Зранку я знайшла його на кухні. Він стояв біля вікна й намагався приготувати каву, хоча, судячи з його виразу обличчя, це заняття давалося йому важче, ніж він хотів показати.

— Ти взагалі вмієш користуватися цією кавоваркою? — запитала я.

Він навіть не обернувся.

— Вмію.

— Тоді чому вона пищить?

— Бо вона проти мене.

Я засміялася.

— Мабуть, у неї є причини.

Марк нарешті повернувся.

— Доброго ранку.

— Доброго.

На кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

Після вчорашнього майже-поцілунку це було трохи дивно.

Наче ми обоє пам'ятали момент, але ніхто не хотів першим його називати.

— Нам треба їхати до міста, — сказав він.

— Навіщо?

— Я хочу показати тобі одне місце.

— Це знову буде загадка?

— Цього разу ні.

— Ти обіцяєш?

— Ні.

Я примружилася.

— Марку.

— Добре, добре. Обіцяю.

Через годину ми вже їхали дорогою до міста.

Осінь навколо була зовсім іншою після дощу. Листя прилипало до асфальту, гілки дерев блищали від вологи, а в повітрі стояв той особливий запах мокрої землі, який я завжди любила, хоча ніколи не могла пояснити чому.

Я дивилася у вікно.

— Ти часто їздиш сюди?

— У місто?

— Так.

— Раніше частіше. Зараз майже все можна купити онлайн.

— Крім старих таємниць?

Марк усміхнувся.

— Їх онлайн не продають.

Я повернулася до нього.

— А куди ми їдемо?

— Побачиш.

— Ненавиджу, коли ти так кажеш.

— Знаю.

— І тобі подобається.

— Трохи.

Я закотила очі.

Через двадцять хвилин машина зупинилася на вузькій вулиці в старій частині міста.

Я вийшла й підняла голову.

Перед нами стояла невелика книгарня.

Над дверима висіла стара дерев'яна вивіска:

«Книги, які чекають».

— Це воно? — запитала я.

— Так.

— Дуже скромно.

— Не обманюйся.

Він відчинив двері.

Над входом дзенькнув маленький дзвіночок.

І я одразу відчула запах старого паперу.

Тут пахло деревом, пилом, кавою і книгами, які пережили не одне покоління. Полиці тягнулися майже до самої стелі. Деякі були кривими, деякі давно втратили первісний колір, а між книгами стояли маленькі записки з написами від руки.

Я повільно пройшла всередину.

— Нічого собі…

— Я знав, що тобі сподобається.

— Звідки?

— Твоя бабуся теж так сказала, коли вперше сюди прийшла.

Я зупинилася.

— Вона була тут?

— Багато разів.

З-за високої полиці почувся жіночий голос:

— Не просто була.

Ми обоє повернулися.

До нас вийшла жінка років шістдесяти п'яти. Сиве волосся було зібране на потилиці, на носі сиділи окуляри, а в руках вона тримала товсту книгу.

Вона подивилася на мене.

І завмерла.

Я теж.

Жінка повільно зняла окуляри.

— Боже…

Марк тихо сказав:

— Елеоноро.

Вона навіть не відповіла йому.

Лише підійшла ближче.

— Ти її онука?

Я кивнула.

— Так.

Жінка дивилася на мене так, наче намагалася знайти в моєму обличчі когось іншого.

— Я знала, що ти колись прийдеш.

У мене по спині пробіг холодок.

— Ви знали?

— Твоя бабуся сказала.

Я подивилася на Марка.

— Ти знав про неї?

— Знав.

— І не сказав?

— Я не знав, чи вона захоче з тобою говорити.

Елеонора похитала головою.

— Марк завжди був надто обережним.

— А ви завжди говорите загадками? — запитала я.

Вона несподівано засміялася.

— Ні. Це була твоя бабуся.

Ми всі засміялися.

І напруга трохи спала.

Елеонора повела нас углиб книгарні.

— Я була її найближчою подругою, — сказала вона. — Хоча твоя бабуся називала мене просто «жінкою, яка знає забагато».

— Це схоже на неї.

— Дуже.

Ми зупинилися біля старого столу.

На ньому лежали книги, листівки, пожовклі фотографії.

Я торкнулася однієї з них.

На фото була молода бабуся.

Я ніколи не бачила її такою.

Вона сміялася.

По-справжньому.

Поруч стояла Елеонора й ще один чоловік.

— Хто це?

Елеонора взяла фотографію.

Її усмішка зникла.

— Томас.

— Хто?

— Власник цієї книгарні.

— А де він?

— На другому поверсі.

Марк тихо додав:

— І якщо він дізнається, що ми тут без нього дивимося старі фотографії, він образиться.

— Він завжди ображається, — відповіла Елеонора.

— Я чую вас!

Голос пролунав згори.

Я засміялася.

Через хвилину сходами спустився високий чоловік із сивим волоссям і в старому светрі.

Він подивився на Марка.

— А ти чого прийшов?

— Провідати.

— Не бреши.

Потім чоловік подивився на мене.

І його обличчя змінилося.

— Вона…

Елеонора тихо сказала:

— Так.

Він підійшов ближче.

— Я бачив тебе маленькою.

Я відчула, як у грудях щось стислося.

— Я вас не пам'ятаю.

— Я знаю.

Він усміхнувся сумно.

— Ти тоді більше цікавилася книжками, ніж дорослими.

— Мабуть, нічого не змінилося.

— Це добре.

Томас повернувся до полиць.

— Вона залишила дещо.

Я завмерла.

— Хто?

Він подивився на мене.

— Твоя бабуся.

Марк теж насторожився.

— Томасе…

— Ні, Марку. Думаю, час настав.

Томас підійшов до найвищої полиці й дістав звідти стару книгу в темно-коричневій обкладинці.

Вона була потерта по краях.

Без назви.