РОЗДІЛ 4. «Дощ за вікном»

Ми майже встигли дійти до будинку, коли небо раптом змінилося. Ще кілька хвилин тому крізь хмари пробивалося бліде осіннє сонце, а тепер над лісом зібралася важка темрява. Вітер підхоплював жовте листя й кидав його просто під ноги, дерева шуміли дедалі голосніше, а перші краплі дощу почали падати на землю. Спочатку рідкі, майже несміливі, а потім такі густі, що я ледве встигла добігти до ґанку.

— Оце я називаю вчасно, — сказав Марк, заходячи слідом і струшуючи воду з куртки.

Я озирнулася на дорогу. За кілька секунд вона вже блищала від дощу.

— Ми б не встигли до машини.

— Не встигли б, — погодився він. — І я дуже сумніваюся, що твоя машина захотіла б їхати цією дорогою.

— Моя машина має характер.

— Як і її власниця.

Я кинула на нього погляд.

— Це зараз був комплімент?

— Я ще вирішую.

Я хотіла відповісти, але сильний гуркіт грому змусив мене замовкнути. Дощ забарабанив по даху так голосно, ніби хтось навмисно сипав жмені камінців на стару черепицю. Марк подивився у вікно, а потім на мене.

— Нікуди сьогодні не їдь.

— Я й не збиралася.

— Добре.

— Ти думав, що я зараз сяду за кермо під час цієї зливи?

— Я вже зрозумів, що ти здатна робити дуже багато необдуманих речей.

— Наприклад?

Він усміхнувся.

— Приїхати сюди.

Я хотіла обуритися, але чомусь не змогла. Бо в його голосі не було насмішки. Лише щось тепле, майже ніжне.

Ми зайшли всередину. Я зачинила двері, і шум дощу одразу став трохи приглушеним. Будинок зустрів нас запахом старого дерева, книжок і чогось затишного, що я не могла пояснити. Мабуть, саме так пахло моє дитинство.

Марк зняв куртку й повісив її біля входу.

— У тебе є дрова?

— Здається.

— «Здається» — це не відповідь.

— Я тут не жила останні десять років, якщо ти забув.

— Я не забув.

Він пройшов до каміна, присів і почав складати поліна. Я кілька секунд просто дивилася на нього. Було дивно бачити його тут. У цьому будинку. Біля каміна, біля якого колись сиділа моя бабуся. Наче минуле вирішило одного дня просто повернутися й сісти поруч зі мною.

За кілька хвилин у каміні вже потріскував вогонь. Тепле світло ковзало по стінах, а за вікнами все ще лив дощ.

Я знайшла великий плед і влаштувалася в кріслі.

— Кава? — запитав Марк.

— Ти знову збираєшся мене підкупити?

— Працює?

Я посміхнулася.

— На жаль.

Він пішов на кухню, а я заплющила очі. Вогонь тихо потріскував. Дощ стукав у шибки. І вперше від моменту приїзду мені не хотілося втекти звідси.

Коли Марк повернувся, у його руках були дві чашки.

— Я пам'ятаю, як ти любила каву з великою кількістю молока.

Я підняла очі.

— Ти це пам'ятаєш?

— Дещо пам'ятаю.

— Я сама цього не пам'ятаю.

Він сів навпроти.

— Ти багато чого забула.

Я провела пальцями по теплій чашці.

— А ти?

— Я не забув.

Між нами зависла тиша.

Я подивилася на вогонь, намагаючись зрозуміти, чому ці прості слова так сильно мене зачепили.

— Розкажи мені, якою я була тоді.

Марк усміхнувся.

— Ти була нестерпною.

— Чудовий початок.

— Уперта. Постійно кудись бігла. Ніколи не слухала дорослих. Одного разу ти сховала мої черевики перед тим, як я мав іти додому.

Я засміялася.

— Я не могла цього зробити.

— Могла.

— І навіщо?

— Бо я не хотів іти, а ти вирішила, що якщо сховати моє взуття, я залишуся.

Я завмерла.

Десь глибоко всередині щось ворухнулося.

Картинка.

Маленький хлопчик біля дверей. Його темне волосся, розкидані листки на підлозі. Я сміюся й тримаю щось за спиною.

Потім інший спогад.

Озеро.

Дерев'яний місток.

Маленька я біжу вперед, а хлопчик позаду кричить:

«Зачекай мене!»

Я різко вдихнула.

— Марку…

— Що?

— Я дещо згадала.

Він поставив чашку на стіл.

— Що саме?

Я подивилася на нього.

— Ти справді завжди біг за мною.

Його усмішка стала тихішою.

— Я ж казав.

— А я завжди тікала?

— Завжди.

— Навіть від тебе?

— Особливо від мене.

Я засміялася, але цього разу сміх швидко змінився дивним хвилюванням.

Я дивилася на нього й раптом бачила не просто чоловіка, який випадково з'явився біля воріт мого будинку.

Я бачила того хлопчика.

Того самого, який колись біг за мною через осінній ліс.

Марк відкинувся на спинку дивана.

— Ти ще дещо забула.

— Що?

Він подивився на стару книжку, яка лежала на столі.

— Ти ніколи не розлучалася з нею.

Я взяла книжку в руки.

Між сторінками все ще лежала стара закладка.

Я перегорнула кілька сторінок і помітила знайомий почерк бабусі.

На полях було написано дату.

12 жовтня.

— Чому саме ця дата? — прошепотіла я.

Марк подивився на сторінку.

— Бо саме цього дня ти пообіцяла мені, що повернешся.

Я підняла голову.

— Я?

— Ти.

— І що я сказала?

Він кілька секунд мовчав.

А потім тихо промовив:

— Що якщо одного дня забудеш мене, я маю просто зачекати.

У грудях стало тісно.

Я не знала, що сказати.

За вікном шалено шумів дощ, у каміні потріскувало поліно, а між нами залишалося те дитяче обіцяння, яке ми обоє чомусь пронесли крізь роки.

— Ти чекав? — запитала я.

Марк подивився мені просто в очі.

— Я ж казав. Я не забув.

Я опустила погляд на книжку.

І раптом зрозуміла, що найбільше мене лякає не таємниця бабусі.

Мене лякає те, що поруч із Марком я починаю згадувати себе.

Ту дівчинку, яка вірила обіцянкам.

Ту, яка не боялася залишатися.

Ту, яка колись сказала йому:

«Коли виростемо, ти мене знайдеш?»

І він відповів:

«Знайду».

Я повільно підняла очі.

Марк усе ще дивився на мене.

І цього разу я вже точно знала: він свою обіцянку виконав.