РОЗДІЛ 3.«Дорога крізь осінь»

Наступного ранку я прокинулася від дощу.

Він тихо стукав по вікну, ніби хтось навмисно перебирала пальцями по склу. У кімнаті було прохолодно, а сіре осіннє світло ледь пробивалося крізь фіранки.

Я кілька секунд просто лежала й дивилася в стелю.

Потім згадала вчорашній вечір.

Три удари у двері.

Коробку від бабусі.

Маленький запис.

І Марка.

Особливо Марка.

Я сіла на ліжку й провела долонями по обличчю.

— Чудово, — пробурмотіла сама до себе. — Я приїхала сюди, щоб продати будинок, а натомість отримала таємниці, загадкові записки й хлопця з надто гарною пам’яттю.

Мені чомусь стало смішно.

А потім я згадала його слова:

«Ти мене не пам’ятаєш?»

Від цього сміх одразу зник.

Я справді його не пам’ятала.

Чи… пам’ятала?

Десь глибоко всередині вже кілька разів виникало дивне відчуття. Наче я стояла перед знайомими дверима, але ніяк не могла згадати, де бачила їх раніше.

Я встала, накинула светр і спустилася вниз.

Книга лежала на кухонному столі.

Та сама стара книга, яку я вчора взяла із собою до кав’ярні.

Я розгорнула її.

Між сторінками все ще лежав пожовклий клаптик паперу.

«Не бійся того, хто поверне тобі твоє минуле».

Я перечитала його ще раз.

— Дуже смішно, бабусю…

— З ким розмовляєш?

Я підскочила.

Марк стояв у дверях.

У руках він тримав дві чашки кави.

— Ти що тут робиш?!

— Добрий ранок тобі теж.

— Як ти взагалі зайшов?

— Двері були відчинені.

Я подивилася на двері.

Вони справді були прочинені.

— Я їх не залишала відкритими.

— Тоді твій будинок вирішив мене впустити.

— Не жартуй.

— А я й не жартую.

Він поставив одну чашку переді мною.

— Кава.

Я недовірливо подивилася на неї.

— Я не просила.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Марк знизав плечима.

— Ти в дитинстві теж ніколи не просила.

Я завмерла.

— Що?

Він сів навпроти.

— Коли твоя бабуся пила каву на кухні, ти завжди приходила й казала, що теж хочеш. Вона давала тобі молоко з медом, а ти ображалася, що це не справжня кава.

Я дивилася на нього, не кліпаючи.

— Звідки ти це знаєш?

— Бо був тут.

— Коли?

— Багато разів.

Я опустила очі на чашку.

Дивно.

Від нього пахло холодним повітрям, мокрим листям і кавою.

І чомусь цей запах здавався знайомим.

— Ти справді пам’ятаєш мою бабусю?

Марк кивнув.

— Дуже добре.

— Розкажи.

Він на мить замовк.

— Вона була особливою.

Я усміхнулася.

— Це я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Його голос став серйознішим.

— Твоя бабуся завжди знала, коли людина бреше. Навіть якщо та людина сама вважала, що говорить правду.

— Звучить страшно.

— Було.

Я засміялася.

— Ти її боявся?

— Трохи.

— А я?

Марк усміхнувся.

— Ти — ні.

— Чому?

— Бо ти була її улюбленою маленькою проблемою.

— Проблемою?!

— Ти могла за десять хвилин перевернути весь двір догори дриґом.

— Я не могла.

— Могла.

— Доведи.

— Ти одного разу заховала мої черевики.

Я розсміялася.

— Навіщо?

— Бо я не хотів гратися з тобою.

— І що сталося?

— Ти сказала, що тепер я нікуди не піду.

— Я була хитрою.

— Дуже.

Я дивилася на нього й усміхалася.

А потім раптом усмішка зникла.

Перед очима промайнув уривок.

Маленький двір.

Старе дерево.

Хлопчик у темній куртці.

І я, зовсім маленька, стою навпроти нього, тримаючи щось у руках.

— Це твоє, — сказала я.

— Що?

— Закладка.

Я простягнула йому маленький шматочок тканини.

Він усміхнувся.

А потім картинка зникла.

Я різко вдихнула.

— Я бачила…

Марк нахилився ближче.

— Що?

— Тебе.

Він завмер.

— Де?

— Тут. У цьому будинку.

На його обличчі з’явилася така тиха усмішка, якої я ще не бачила.

— Нарешті.

— Що «нарешті»?

— Я думав, ти ніколи не згадаєш.

— Чому я забула?

Він не відповів.

Я відчула, як усередині наростає роздратування.

— Марку.

— Я не знаю всього.

— Але щось знаєш.

— Так.

— І бабуся тобі щось розповідала?

Він опустив погляд.

— Перед тим, як ти приїхала, вона попросила мене зробити одну річ.

— Яку?

— Повернути тобі книгу.

Я подивилася на стару обкладинку.

— Цю?

— Цю.

Я провела пальцями по потертих краях.

— Чому вона така важлива?

Марк мовчав кілька секунд.

— Бо це не просто книга.

— А що?

— Це місце, де вона залишала свої спогади.

Я відкрила книгу.

Марк нахилився до мене.

— Подивися на сторінку сорок сьому.

Я перегорнула.

Нічого.

Лише текст.

— Далі.

Я перегорнула ще одну.

На полях була маленька позначка олівцем.

Три рисочки.

Поруч — дата.

12 жовтня.

— Це бабусин почерк, — прошепотіла я.

— Так.

— Що вона хотіла сказати?

— Не знаю.

— Ти знову брешеш.

Марк подивився на мене.

— Я не брешу.

— Тоді скажи все.

— Я не можу.

— Чому?

— Бо деякі речі ти повинна згадати сама.

Мені захотілося сперечатися.

Сказати, що це безглуздо.

Що я ненавиджу загадки.

Що він не має права вирішувати, що мені можна знати.

Але слова застрягли в горлі.

Бо я раптом помітила його руки.

На зап’ясті була тонка світла смужка.

І знову — спогад.

Ми сидимо біля озера.

Мені років сім.

Він старший лише на кілька років.

Я плачу.

— Не йди.

— Я не йду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Я кліпнула.

Спогад зник.

— Ти…

Марк дивився на мене дуже уважно.

— Що?

— Ти обіцяв мені.

— Що?

— Що не підеш.

Він завмер.