Розділ 2 : Кава, книга і незнайомець

Я не спала майже всю ніч.

Щоразу, коли заплющувала очі, переді мною знову з’являвся той лист.

«Коли почуєш три удари — не відчиняй двері».

А потім — голос за дверима.

І тепер я навіть не знала, що лякало мене більше: незнайомець уночі чи те, що я чомусь відчувала — він не був для мене зовсім чужим.

О сьомій ранку я здалася.

Піднялася з ліжка, натягнула светр, джинси й пальто.

— Кава. Мені потрібна кава, — пробурмотіла я до свого відображення. — А потім я вирішу, чи збожеволіла.

На кухонному столі лежала книга.

Та сама, яку я знайшла серед бабусиних речей.

Я машинально взяла її із собою.

Не знаю чому.

Можливо, просто не хотіла залишати її саму в будинку.

Кав’ярня знаходилася за двадцять хвилин ходьби.

Маленька, тепла, з великими вікнами, за якими осінній ранок повільно прокидався після дощу.

Я зайшла всередину й одразу відчула запах свіжої випічки та меленої кави.

— Нарешті цивілізація, — прошепотіла я.

Замовила велику чашку лате й сіла біля вікна.

Книгу поклала поруч.

Телефон розрядився.

І це навіть було добре.

Я хотіла хоча б кілька хвилин побути без думок.

Зробила ковток кави.

Гаряча.

Трохи гірка.

Ідеальна.

Я відкрила книгу.

Перші сторінки були старими, пожовклими.

На полях хтось робив маленькі позначки.

Я нахилилася ближче.

— Що ти тут шукаєш?

Я здригнулася.

Перед моїм столиком стояв хлопець.

Темне волосся, трохи розтріпане після вулиці, мокрі плечі куртки й абсолютно спокійний вираз обличчя.

— Перепрошую?

Він кивнув на книгу.

— Я питаю про неї.

— А я не пам’ятаю, щоб ми знайомилися.

— Не знайомилися.

— Тоді дивно, що ви допитуєте мене.

Він ледь усміхнувся.

— Можна?

І, не чекаючи відповіді, взяв книгу.

Я миттєво піднялася.

— Ей! Взагалі-то це моє.

— Я знаю.

— Тоді поверніть.

Він перегорнув кілька сторінок.

— У вас на двадцять сьомій сторінці закладена неправильна закладка.

Я моргнула.

— Що?

— Вона має бути на тридцять другій.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

Я простягнула руку.

— Книгу.

Він не поспішав віддавати.

— Ви навіть не помітили напису.

— Який напис?

Він розвернув книгу до мене.

На внутрішній стороні обкладинки було написано:

«Для тих, хто повернеться».

У мене перехопило подих.

Це був бабусин почерк.

Я провела пальцем по літерах.

— Звідки ви знаєте цю книгу?

Хлопець нарешті сів навпроти.

— Бо вона колись належала моєму батькові.

Я подивилася на нього.

— Вашому батькові?

— Так.

— І як вона опинилася в моєї бабусі?

— Оце вже хороше питання.

Я відчула, як усередині все напружилося.

— Ви щось знаєте про неї?

— Трохи.

— Тоді розповідайте.

— А якщо не хочу?

Я ледь не задихнулася від обурення.

— Ви самі підійшли до мене!

— Так.

— Забрали мою книгу!

— Так.

— Сказали, що знаєте щось про мою бабусю!

— Я такого не казав.

— Ви…

Я замовкла.

Він усміхався.

І це дратувало мене ще більше.

— Ви завжди такий нестерпний?

— Тільки коли люди нервують.

— Я не нервую.

— Ви тримаєте чашку двома руками вже хвилину.

Я подивилася вниз.

Справді.

— Тут холодно.

— Звичайно.

— Не посміхайтеся.

— Я й не посміхаюся.

— Ви буквально зараз це робите!

Він засміявся.

І цей сміх чомусь зняв частину напруги.

Я сама не помітила, як усміхнулася у відповідь.

На кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

І мені стало дивно.

Наче я вже бачила цю усмішку.

Давно.

Дуже давно.

Я першою відвела погляд.

— Як вас звати?

— Марк.

Серце дивно здригнулося.

Це ім’я.

Я десь його вже чула.

Але де?

— А вас?

Я назвала своє ім’я.

Марк повторив його тихо.

Наче пробував на смак.

— Красиве.

— Дякую.

Він поклав книгу переді мною.

— Тепер ваша черга.

— Що?

— Розповісти, навіщо ви повернулися.

Я напружилася.

— Звідки ви знаєте, що я повернулася?

Марк подивився мені прямо в очі.

— Бо ваш будинок видно з дороги.

— І що?

— Я живу неподалік.

Я мовчала.

Він узяв свою чашку.

— А ще я знав вашу бабусю.

У грудях стало важко.

— Добре, — тихо сказала я. — Тоді, думаю, нам треба поговорити.

Марк кивнув.

— Думаю, треба.

Він підвівся.

— Але не тут.

— Чому?

— Бо є речі, які краще розповідати там, де вони почалися.

Я подивилася на нього.

— І де це?

Марк усміхнувся.

— У вашому будинку.

Він пішов до виходу.

Я залишилася сидіти, дивлячись йому вслід.

Через кілька секунд він обернувся.

— І заберіть книгу.

— Я й не збиралася її залишати.

— Я знаю.

Двері зачинилися.

Я опустила погляд на книгу.

Між сторінками щось лежало.

Тонкий пожовклий папір.

Я витягнула його.

На ньому було написано лише:

«Не бійся того, хто поверне тобі твоє минуле».

Я перечитала фразу.

І вперше подумала, що, можливо, цей незнайомець з’явився в моєму житті зовсім не випадково.

Марк ще кілька секунд тримав книгу в руках, перш ніж простягнути її мені.

— Тримай.

Я забрала її, але не поспішала прибирати до сумки.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Береш чужі речі без дозволу, гортаєш їх і поводишся так, ніби знаєш про них більше за власника.

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Не завжди. Тільки коли книга сама просить, щоб її прочитали.

— Книга не може нічого просити.

— Ця може.

Я закотила очі.

— Ти неймовірний.

— Мені це вже казали.