Розділ 1:Будинок серед осіннього лісу

Я не пам’ятала, коли востаннє їхала так далеко без чіткого плану.

Навігатор уже хвилин двадцять показував одну й ту саму дорогу, яка ставала дедалі вужчою. Асфальт змінився старою бруківкою, потім просто мокрою ґрунтовою дорогою. По обидва боки тягнувся ліс. Осінній, густий, тихий.

Дерева стояли майже нерухомо, лише зрідка з їхніх гілок зривалися листки й повільно падали на капот автомобіля.

Я вимкнула музику.

Хотілося чути тишу.

Хоча дивно, але саме вона починала мене лякати.

— Ну давай, — пробурмотіла я навігатору. — Скажи мені, що я ще не заблукала.

Телефон мовчав.

Зв’язку не було.

— Чудово.

Я зітхнула й подивилася вперед.

За кілька метрів крізь дерева показався дерев’яний паркан.

Старий.

Місцями потемнілий від дощу.

А за ним…

Будинок.

Я натиснула на гальма.

Саме в ту секунду в грудях щось дивно стиснулося.

Я бачила його вперше.

Принаймні мала бачити.

Дерев’яний двоповерховий будинок із високим дахом, маленьким балконом і широкими вікнами. Біля входу стояли старі лавки. Навколо — дерева, кущі й стежка, майже повністю вкрита золотим листям.

Дим тонкою смугою виходив із димоходу.

Я насупилася.

— Там хтось є?

Я заглушила двигун і ще кілька секунд просто сиділа в машині.

Мені не хотілося виходити.

Не тому, що було страшно.

Просто я раптом зрозуміла: якщо відкрию дверцята, все стане реальністю.

Бабусі більше немає.

Будинок тепер мій.

І я справді приїхала сюди сама.

Я заплющила очі.

Переді мною одразу виникло її обличчя.

— Не забувай мене, дитино.

Вона завжди казала це, коли я їхала додому після канікул.

Тоді я сміялася.

— Як тебе можна забути?

Тепер ці слова боліли.

Я відкрила дверцята.

Холодне повітря одразу торкнулося обличчя.

Я вийшла й підняла комір пальта.

Під ногами хруснуло листя.

Кілька кроків до воріт.

Ключ, який мені передали разом із документами, виявився важчим, ніж я очікувала.

Я вставила його в замок.

Клац.

Ворота відчинилися.

І я зайшла.

Усередині пахло деревом, кавою і чимось знайомим.

Настільки знайомим, що я на мить забула, навіщо приїхала.

Я поставила валізу біля дверей.

— Бабусю?..

Тиша.

Звичайно.

Я сама не знала, навіщо це сказала.

Мабуть, просто хотілося почути відповідь.

Я зняла пальто й повісила його на стару дерев’яну вішалку.

У коридорі все залишилося майже так само, як у дитинстві.

Старий годинник на стіні.

Дерев’яна шафа.

Маленьке дзеркало.

Навіть подряпина біля сходів, яку я пам’ятала з восьми років.

Я провела по ній пальцями.

— Ти навіть це не викинула…

У мене мимоволі з’явилася усмішка.

Я піднялася сходами.

Моя кімната була на другому поверсі.

Я відчинила двері.

Ліжко.

Книжкова шафа.

Письмовий стіл біля вікна.

На підвіконні — маленька керамічна чашка.

Я підійшла ближче.

У чашці лежали засохлі листочки.

— Ти серйозно залишила це?

Я засміялася сама до себе.

Потім сміх раптом зник.

Бо на столі лежала фотографія.

Моя.

Мені, мабуть, було років сім.

Я стояла поруч із бабусею й тримала величезне яблуко обома руками.

На звороті її почерком було написано:

«Моя маленька мандрівниця. Колись ти повернешся сюди сама».

Я перечитала двічі.

Потім ще раз.

— Повернулася…

Голос затремтів.

Я сіла на край ліжка.

Вперше за весь день дозволила собі заплакати.

Не голосно.

Просто сльози самі котилися по щоках, а я витирала їх долонею й дивилася на фотографію.

— Я не хотіла повертатися так, бабусю.

Ці слова прозвучали в порожній кімнаті.

І від того стало ще важче.

Через годину я спустилася вниз.

Треба було щось робити.

Розкладати речі.

Прибирати.

Зателефонувати нотаріусу.

Скласти список того, що заберу із собою.

Я відкрила холодильник.

Порожньо.

— Логічно.

Зачинила.

Відкрила шафу.

Знайшла чай.

Потім ще одну шафу.

Там лежали чашки, які я пам’ятала з дитинства.

— Добре. Чай хоча б буде.

Я поставила чайник.

Коли вода закипіла, у будинку стало трохи затишніше.

Я взяла чашку й сіла біля вікна.

За склом почався дощ.

Дрібний, тихий.

Він стікав по склу тонкими смугами, розмиваючи ліс.

Я дивилася на нього й думала, що завтра зранку поїду назад.

Саме так.

Приїхала.

Переглянула будинок.

Забрала потрібні речі.

Продам його.

І все.

Ніяких сентиментів.

Ніякого життя посеред лісу.

Я навіть усміхнулася власним думкам.

— Три дні, — сказала я вголос. — Максимум три.

І саме тоді в каміні щось тріснуло.

Я здригнулася.

— Господи…

Повернула голову.

Полум’я розгорілося яскравіше.

Я підійшла ближче й присіла навпочіпки.

Бабуся завжди любила цей камін.

«У будинку без вогню немає душі», — казала вона.

Я провела рукою по дерев’яній полиці над каміном.

Там стояли старі фотографії.

Книги.

Маленький годинник.

І коробка.

Темно-коричнева, перев’язана мотузкою.

Я взяла її.

На кришці не було нічого написано.

— Що це ще таке?

Поставила коробку на стіл.

Розв’язала мотузку.

Всередині лежали листи.

Багато листів.

Деякі пожовкли настільки, що папір майже розсипався під пальцями.

Я переглянула кілька.

Знайомі імена.

Старі адреси.

Роки.

Потім помітила один конверт.

Він відрізнявся від інших.

На ньому було написано лише:

«Для тебе. Коли повернешся.»

Я завмерла.

Почерк був бабусин.

Я впізнала його одразу.

Пальці похололи.

— Для мене?..

Я обережно відкрила конверт.