Орнамент світанку

Глава 6: Мама, яка знає краще

Софія саме закінчувала підшивати нову сукню — лавандову, легку, з тонкими лямками і ідеальною спідницею-сонце, — коли їй прийшло повідомлення від Максима:

“Сьогодні ввечері — невеличкий сюрприз. Одягни щось гарне. Це важливо.”


 

Вона усміхнулась. З ним усе було «важливо», навіть коли йшлося про вибір між еспресо і капучино. Але щось у цьому повідомленні таки відгукнулося в ній тривожним передчуттям. Хоча, хіба не про це вона мріяла? Гарний чоловік, вечеря в ресторані, романтичні погляди крізь свічку. Вона навіть нафарбувалась — уперше за довгий час не через експеримент із косметикою, а по-справжньому, з душею.


 

Ресторан виявився розкішним. Вишукане освітлення, м’який джаз у фоновому режимі і свіжі квіти на кожному столі. Софія почувалася трохи не в своїй тарілці, особливо після дня, проведеного серед тканин, ниток і кавових плям. Але коли вона побачила Максима, що вже чекав на неї біля входу з усмішкою, усі сумніви наче трохи розчинилися.


 

— Ти чарівна, — сказав він, поцілувавши її в щоку. — Але це ще не все. Ідімо.


 

Вони підійшли до столика біля великого вікна. І тут Софія побачила… її.


 

— Мамо, це Софія, — сказав Максим. — Софіє, знайомся — це моя мама, Ірина Анатоліївна.


 

Софія завмерла на півкроку. Вона не очікувала знайомства з матір’ю так скоро. І тим паче — так несподівано. Але Ірина Анатоліївна підвелась, простягнула руку й тепло усміхнулася:


 

— Нарешті я тебе бачу. Максим багато про тебе розповідав. І, мушу визнати, що в тебе добрий смак — на сукні й на чоловіків.


 

Софія засміялася, трохи з полегшенням.


 

— Дуже приємно. Я… несподівано, але приємно.


 

Вечеря минала напрочуд легко. Ірина Анатоліївна була вихованою, розумною жінкою, з тих, що п’ють вино з вишуканістю аристократки, але не соромляться жартувати про онлайн-знайомства і капці на каблуках. Вона розпитувала про Софіїн бізнес, хвалила її смак і навіть пообіцяла якось завітати на майстер-клас.


 

— Максим ніколи не приводив дівчат, які мають свою справу, — мовила вона. — Зазвичай — айтішниці або юристки, а тут — справжній талант! І це я ще твоїх суконь не бачила.


 

Софія сором’язливо опустила погляд у тарілку. Їй було приємно. Навіть дуже. Ця жінка, хоч і з манерами столичної леді, здавалася щирою. І Софія почала вірити, що вона дарма боялась зустрічі. Можливо, іноді мрії й справді збуваються?


 

Але радість — річ небезпечна. Вона завжди приходить перед тим, як її перевіряють на міцність.
 

Ірина Анатоліївна легко підвела келих до губ, скуштувала ковток білого вина й з посмішкою сказала:


 

— А між іншим, я вже бачила одну твою сукню. І була в захваті, навіть не знаючи, хто її створив.


 

Софія здивовано підняла брови.


 

— Справді? Яку саме?


 

Максим усміхнувся, підморгнувши:


 

— Та, яку я купив на ярмарку для Даші. Моя сестра ще тоді не зняла її пів вечора, позувала біля дзеркала й відмовлялася вдягати щось інше.


 

— О та сукня! — раптом згадала Софія. — З біло-блакитним візерунком, так? Я її пошила з залишків тканини, думала, нікому не сподобається, а вона якось дуже швидко знайшла свою власницю.


 

— О, сподобалася — це м’яко сказано, — підхопила Ірина Анатоліївна. — Даша тепер хоче навчитися шити, щоб бути “як та Софія з ярмарку”. А я ще тоді подумала: яка ж цікава майстриня це створила. І ось… доля мене з нею за один стіл привела.


 

Софія ніяково всміхнулася, але всередині серце тануло. Її сукні почали впізнавати. А ще — її саму. І з якоїсь причини це було важливіше, ніж вона думала.


 

— Тоді я тим більше рада нашому знайомству, — відповіла вона. — І дуже тішуся, що Даша носить ту сукню. Це… надихає.


 

— У вас золоті руки, — сказала Ірина Анатоліївна щиро. — І дуже тепла енергетика. Максим, не згуби цю дівчину. Вона — як світанок після довгої ночі.


 

Софія ковтнула воду й перевела подих. Ці слова запам’ятались. Вони були несподівані й незвично точні. Можливо, ця вечеря таки була не простою зустріччю. А, можливо, і початком чогось більшого.


 

Максим торкнувся її руки на столі, зовсім легенько, і прошепотів:


 

— Бачиш? Я не перебільшував, коли казав, що вона тебе полюбить.


 

Софія усміхнулась. І дозволила собі — хоча б на вечір — відчути себе щасливою.

 

Ресторан поволі спорожнював, а келихи вже давно стояли напівпорожні. За вікном темніло, вечір огортав місто золотими вогнями ліхтарів, мов би хтось акуратно розвісив їх над вулицями, щоб зробити прощання м’якшим.


 

Ірина Анатоліївна витерла серветкою куточки губ і глянула на Софію з доброзичливою усмішкою:


 

— Дякую за цей вечір, Софіє. Рідко зустрічаєш дівчину, яка вміє поєднувати витонченість і силу. З вами було дуже приємно.


 

Софія вже не ховала свого щирого захоплення:


 

— І мені було дуже приємно. Я хвилювалась… — вона знизала плечима й усміхнулась. — Але тепер рада, що погодилася на цю вечерю.


 

— І слава Богу, — втрутився Максим, підводячись і допомагаючи мамі одягнути пальто. — Бо ще одна відмова, і я почав би сумніватись у власній привабливості.


 

— Хлопче, з таким обличчям — не смійся, — пожартувала Ірина Анатоліївна, — але ж треба вміти справляти враження не лише зовнішністю.


 

Всі троє розсміялися.


 

На виході з ресторану Максим на мить відстав, аби провести маму до таксі. Софія стояла біля дверей, вдивляючись у вечірнє небо, де між хмарами сором’язливо проглядали зірки.


 

— Він зовсім не схожий на тих хлопців, з якими я звикла зустрічатися, — подумала вона. — І ця вечеря зовсім не схожа на жодну попередню. Але чомусь… хочеться, щоб вона мала продовження.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше