Розділ 1. Елерія

Людина в темно-синьому плащі з каптуром неквапливо йшла стежкою серед моря лугових трав.

Ранній ранок тільки-но підняв серпанок туману над землею, наповнюючи повітря свіжістю. Він любив саме цей час — час пробудження від сковуючих обіймів сну.

Перестрибнувши через невеликий струмок і поправивши арбалет, що висів на плечі, людина тримала свій шлях до невеликого гаю. Там, на мальовничій галявині, висіло в повітрі перше вікно на його шляху. Нерівні контури, що нагадували розтягнуту шкуру тварини, проступали серед молодих дерев. Білувата непрозора поверхня вікна була вкрита ранковою росою.

Людина підійшла ближче й присунула до вікна пеньок, що лежав на землі. Він любив починати свій шлях саме з цього місця. Білувата натягнута тканина вікна пружинила від дотиків і нагадувала на дотик теплу живу шкіру.

Змахнувши краплі роси з поверхні, людина сіла на пеньок, сперла арбалет об коліно й з усмішкою озирнулася навколо.

«Може, пощастить підстрелити на обід якусь дичину, — подумав він. — Їжа із синтезатора добряче набридла, і не рятують навіть овочі з власного городу».

Кинувши погляд на стрілки масивного наручного годинника, він підвівся й швидко намалював пальцем на білуватій поверхні якийсь символ. Полотном вікна пробігла червона хвиля, і поверхня стала прозорою, відкриваючи грандіозний краєвид з іншого боку.

Зоряна система з дванадцяти планет, що оберталися навколо яскравого світила. Одразу стало зрозуміло, що щонайменше три планети населені: аури атмосфери й чіткі геометричні лінії гігантських міст на поверхні можна було розгледіти неозброєним оком. Системою повільно пливли кораблі з величезними сріблястими сітями, розгорнутими в просторі. Світло сонця яскраво відбивалося в нитках сітей, і їхні комірки наповнювалися сріблястим сяйвом.

— Ну ось що ти робиш? — із досадою сказав чоловік, простягаючи руку до одного з кораблів. — Розгорни ловців на п’ять градусів, втрачаєш же улов! Ну що за безвідповідальність!

Людина ляснула себе по коліну:

— Ну-ну, ще трохи… Ай, марно!

Він скинув каптур, провівши рукою по короткому темному волоссю.

— Такий улов упустив, бовдуре, — із досадою сказав він невидимому капітанові корабля.

Трохи посидівши перед вікном, людина встала й намалювала на поверхні той самий символ. Вікно втратило прозорість, і поверхня знову стала білуватою.

— Ну як так можна, га? — нарікав чоловік, прямуючи далі стежкою.

Раптом він завмер і, намагаючись не шуміти, зважив арбалет. Ледь чутні шерехи привернули його увагу. Уважно вдивляючись у ранковий туман, він навів стрілу на дерево, що стояло неподалік.

— Гей! — гучний крик луною рознісся гаєм.

Одразу почувся помах крил, і два великі птахи злетіли з високої трави. Один із них точно перетнув лінію прицілу й, тріпочучи, упав на землю, наскрізь пронизаний арбалетною стрілою.

Людина, радісно усміхаючись і смішно підкидаючи ноги у високих чоботях, підбігла до здобичі.

— Ого, та тут на пару днів найсмачніших обідів! — зрадів він, спритно перев’язуючи ноги птаха шкіряним шнуром. — День усе-таки вдався, — задоволено сказав він собі, прямуючи до стежки.

Незабаром стежка привела його до великого поля з м’якою подушкою квітучих трав. Сонце вже піднялося досить високо, ранковий туман розсіявся, але роса ще блищала під променями.

По всьому полю на рівні очей були розкидані точно такі самі вікна, як те, що було в гаю. Їх були сотні — різного розміру, форми, кольору поверхні. Деякі висіли нерухомо, плаваючи на легкому вітрі, інші ж, навпаки, оберталися навколо своєї осі.

Людина проходила повз вікна, іноді зупинялася, проводила рукою й малювала символ, а потім вдивлялася в картини з іншого боку. На самому краю поля він зупинився біля одного з вікон. Постоявши в роздумах, людина намалювала свій символ і пильно подивилася на картину, що відкрилася.

— Ідіоти… — із досадою кинув він, плюнувши на землю.

Намалювавши символ повторно, він відштовхнув вікно від себе. Білувата поверхня пропливла в повітрі кілька метрів і завмерла.

— А я думав… ех, як прикро, — із досадою махнув рукою чоловік, прямуючи стежкою в бік пагорба, на якому стояв будинок, оточений невисоким білим парканом.

Дійшовши до паркану, людина відчинила хвіртку, що скрипнула.

— Треба змастити, — пробурмотів він собі під ніс.

Охайна, доглянута ділянка біля будинку рясніла грядками, що переходили в красивий фруктовий сад. Він дуже любив цей момент повернення додому — ці кілька секунд, коли зупинявся біля великого столу під навісом і оглядав свої володіння. Помічав дрібниці: що де поправити, підв’язати чи спиляти суху гілку.

«Собаку завести, чи що?» — подумав чоловік, але одразу відігнав від себе цю думку: бачити смерть домашніх улюбленців він більше не хотів.

Підійшовши до дверей, він дістав із кишені чорний кований ключ і відімкнув ним великий замок. І хоча в цій реальності, крім нього, на планеті нікого не було, він уперто замикав двері, йдучи з дому.

Відправивши плащ на вішак, а арбалет — на стійку поруч з іншою зброєю, людина пройшла на кухню. Важкий птах вирушив на спеціальний гак, а він зачерпнув глиняною чашкою воду з відра й випив її довгими ковтками.

— І я знову не радий тебе бачити, Іліасте, — сказав чоловік у порожнечу.

Біля кухонного столу повітря здригнулося, вкрилося брижами, і з порожнечі проявився чоловік у смугастому темно-синьому франтівському костюмі з елегантною тростиною, який уже сидів на кухонному табуреті.

— Як ти дізнався, Калесе, що я тут? — усміхнувшись, запитав незваний гість. — Нове маскувальне поле не мало мене видати.

— Сморід твого одеколону не став меншим із нашої останньої зустрічі, — не обертаючись, відповів Калес.

— Гарний запах! — ображено сказав Іліаст. — Жінкам подобається.

— Жінкам чи що? — засумнівався господар будинку.

Він закотив рукави вільної лляної сорочки й почав обскубувати здобич.