Орендуй наречену

Глава 22. Не майже стосунки

Наступного ранку мене розбудило сонце — підозріло бадьоре для дня після прем’єри, коли організм мав лежати нерухомо до обіду й зрідка видавати «чай», «вода» або «не чіпайте мене, я була мистецтвом». Зазвичай світло в моїй квартирі поводилося як сором’язливий гість: ненадовго ставало на краєчок підвіконня й зникало від різкого руху. Сьогодні ж воно впевнено заливало кімнату, наче теж відвідало прем’єру й прийшло з відгуком. Кілька секунд я лежала під ковдрою, не розуміючи незвичної легкості в тілі.

Потім згадала. Сцена. Ключі. Лимони. Оплески. Максим у залі. Плакат Марічки. Хризантеми на столі.

ЛЄРА НЕ МАЙЖЕ.

Я повернула голову.

Плакат стояв біля книжкової полиці, трохи криво, але дуже переконливо. Квіти у вазі виглядали свіжими. Печиво-ключі лежало в коробочці на столі. Станіслав-фікус, звісно, мовчав, але сьогодні навіть його мовчання мало вигляд людини, яка каже: “Ну нарешті”.

— Не починай, — сказала я йому хрипким післясценічним голосом. — Ти теж учора нічого не грав.

Станіслав не став сперечатися.

Телефон лежав на тумбочці.

Я взяла його й побачила сімнадцять повідомлень.

Сімнадцять.

Це не рахуючи реакцій у чаті театру, де всі вже з шостої ранку чомусь обговорювали, чи треба купити новий чайник у гримерку. Актори — дивні люди: можуть учора прожити емоційну смерть у другій дії, а сьогодні сперечатися про чайник так, ніби від нього залежить доля культури.

Перше повідомлення було від Іри:

Іра:
Я прокинулася й досі пишаюся. Це нормально чи звертатися до лікаря?

Друге:

До речі, Лариса Павлівна вчора сказала в таксі, що ти “нарешті почала працювати не тільки харизмою, а й тишею”. Я це записала, бо це майже освідчення від неї.

Третє:

І так, я плакала. Це був не пил. Але нікому.

Я усміхнулася.

Від Лариси Павлівни було одне повідомлення:

Лариса Павлівна:
Вітаю з прем’єрою. Не зазнавайся, але й не применшуй. Вчора була робота дорослої акторки.

Я перечитала його двічі.

“Дорослої акторки”.

Це було краще за букет — майже.

Від Олі:

Оля:
Марічка зранку сказала, що тепер теж хоче бути “не майже”, але поки не знає ким саме. Дякуємо за вчора. Ми дуже раді за тебе.

Від Тамари:

Тамара:
Я не виклала жодної сторіз! Тільки плакат у сімейний чат, як домовлялись. Пишаюся собою майже так само, як тобою. Вітаю, Лєрочко ❤️

Я засміялася.

Від Данила:

Данило:
Печиво-ключі офіційно визнане концептуальним? Бо якщо так, я готовий розвивати напрям.

Я написала йому:

Офіційно. Але прямокутники смутку поки не запускати.

Він відповів миттєво:

Тамара засмутиться. Дякую.

Від Соломії Іванівни:

Соломія Іванівна:
Доброго ранку, акторко. Вчора ти була на своєму місці. Це видно навіть із вулиці.

Я довго дивилася на це повідомлення.

Потім написала:

Дякую. За все. І за те, що чекали надворі.

Відповідь:

Двері треба поважати. Навіть театральні.

Я притиснула телефон до грудей.

А потім відкрила чат із Максимом.

Останнє повідомлення було нічне:

Максим:
Добраніч, акторко на сцені.

Нового не було.

І це чомусь не боліло.

Можливо, тому що вчора він був там.
Можливо, тому що ми вже сказали одне одному достатньо.
А можливо, тому що я вперше за довгий час прокинулася не з думкою “чи напише він?”, а з думкою “я зробила це”.

Це була хороша думка — дуже.

Я встала, зробила каву, з’їла два печива-ключі й урочисто сказала Станіславу:

— Символи треба використовувати практично.

Станіслав мовчав, але, здається, підтримував харчову інтерпретацію мистецтва.

До обіду я отримала перший відгук на виставу, не від критика.

Не від глянцевого видання.

Від сторінки маленького театрального блогу, який я знала й боялася, бо там писали коротко, чесно й іноді так гостро, що актори потім тиждень робили вигляд, ніби не читали.

Іра надіслала скрин.

Іра:
СИДІТИ. ДИХАТИ. ЧИТАТИ.

Я одразу перестала дихати.

Пост був невеликий.

Фото сцени: темна кімната, лампа, стіл, ключі. Мене майже не видно — тільки силует збоку.

Текст:

“Теплі речі” — камерна вистава про неофіційні форми близькості: сусідство, турботу, звичку, любов без документів і права сумувати без дозволу. Найточніше відкриття вечора — Валерія Мироненко в ролі Марти. Її героїня не просить глядача любити її, але змушує впізнати себе в дрібницях: ключах, пледі, лимонах до чаю. Особливо сильний монолог біля дверей — тихий, без надриву, але з рідкісною внутрішньою чесністю.

Я читала.

І нічого не відчувала.

Точніше, відчувала стільки всього, що мозок на секунду вирішив вимкнути звук.

Потім перечитала.

“Найточніше відкриття вечора — Валерія Мироненко”.

Я.

Не персонаж чужого сімейного сценарію, не «дівчина, яка добре імпровізує» й не «акторка з агенції», а людина, якій більше не пасує слово «майже».

Валерія Мироненко.

Я сіла на підлогу посеред кімнати — просто так.

Бо ноги раптом вирішили, що їм треба ближче до землі.

Телефон задзвонив — іра.

— Ти прочитала? — сказала вона замість привітання.