Глава 21. Не порожнє місце

У театру перед прем’єрою особливий, зовсім не програмковий запах: пил, грим, гарячі лампи, кава з автомата, стара тканина, чиїсь нерви й дезодорант, що вже програє. Страх теж має свій запах.

Трохи металевий — трохи кислий.

Трохи схожий на момент, коли ти стоїш за кулісою й раптом розумієш: усе, що можна було зробити, уже зроблено. Далі — тільки вийти.

Я приїхала за півтори години до початку.

Іра зустріла мене біля службового входу з таким обличчям, ніби особисто відповідала за моє дихання, зачіску й загальну життєздатність.

— Ти бліда, — сказала вона.

— Дякую. Саме це мріє почути акторка перед прем’єрою.

— Не хвилюйся, ми це виправимо рум’янами й агресивною підтримкою.

— Підтримка буде боліти?

— Якщо треба.

Вона провела мене в гримерку.

Там уже було людно й гаряче. Акторки говорили всі одночасно, хтось шукав шпильки, хтось повторював текст під ніс, хтось сидів із заплющеними очима, і тільки наша старша акторка, пані Галина, яка грала сусідку з першого поверху, спокійно пила чай із термоса.

— Не бігайте, — сказала вона всім, навіть не піднімаючи очей. — Якщо роль хороша, вона вас і сидячи знайде.

— Пані Галино, — сказала Іра, — це треба вишити на завісі.

— Виший. Тільки не до прем’єри.

Я сіла перед дзеркалом.

У світлі лампочок моє обличчя виглядало не моїм. Трохи гострішим. Трохи старшим. Трохи схожим на людину, яка зараз або вийде на сцену, або втече жити в ліс зі Станіславом.

Телефон завібрував — максим.

Я одразу взяла його.

Максим:
Майстер приїхав. Піч ожила частково. Данило каже, що “життя в ній є, але характер поганий”. Я ще в пекарні.

Я дивилася на повідомлення й відчувала, як у грудях щось опускається.

Не різко й не драматично.

Просто місце, яке я залишила для нього в собі, стало трохи прохолоднішим.

Початок за годину двадцять.

Він ще в пекарні.

Я набрала:

Зрозуміла.

Стерла — занадто холодно.

Написала:

Дякую, що сказали. Робіть те, що треба.

Подивилася — ні.

Звучить як героїня, яка вже морально загинула, але хоче красиво виглядати в листуванні.

Стерла.

І написала чесно:

Я хочу, щоб ви встигли. Але якщо ні — я вийду.

Надіслала. Відповідь прийшла швидко.

Максим:
Я знаю. І саме тому дуже вами пишаюся.

Потім:

Спробую встигнути хоча б до другої частини. Не обіцяю. Але спробую.

Я закрила очі.

Хоча б до другої частини.

Тобто на початку його не буде.

Можливо. Швидше за все.

І це не було зрадою, не було байдужістю.

Не було його вибором “пекарня замість мене”.

Це була реальність. Піч зламалася.

Пекарня теж його життя.

Данило там. Люди там. Робота там.

Я знала це.

І все одно мені було боляче.

Іра, звісно, побачила все по моєму обличчю.

— Що?

— Він ще в пекарні.

Вона втрималася від миттєвого «ой», поблажливого «ну нічого» й універсального «головне — ти».

Просто стала поруч і поклала руку мені на плече.

— Ти вийдеш.

— Так.

— І зіграєш.

— Так.

— І якщо він зайде пізніше, то побачить не дівчину, яка чекала його очима весь перший акт, а акторку, яка вже забрала сцену.

Я подивилася на неї в дзеркалі.

— Ти сьогодні прийшла мене підтримувати чи командувати?

— Це одне й те саме, якщо правильно робити.

Я засміялася. Трохи. І стало легше. Не добре. Але легше. Іра взяла пензлик.

— А тепер сидіти. Я робитиму тобі обличчя людини, яка не знищена піччю.

— Дуже специфічний образ.

— Театр — місце специфічних образів.

За тридцять хвилин до початку Марина Сергіївна зібрала нас у коло на сцені.

Зала ще була порожня. Точніше, майже порожня: техніки перевіряли світло, адміністраторка ходила між рядами, хтось за лаштунками пошепки сварився через програмки.

Я стояла босоніж на чорній підлозі, як ми робили на кожній репетиції перед прогоном. Підлога була холодна. Реальна. Добра.

— Сьогодні не треба доводити, що ми маємо право на цю сцену, — сказала Марина. — Ми вже на ній. Не треба просити любові залу. Зал прийде зі своїм життям. Ми вийдемо зі своїм. Зустрінемося посередині.

Пані Галина кивнула.

Драматург стояв трохи збоку й нервово крутив ручку. Людина, яка написала п’єсу про втрати, ключі й теплі речі, зараз виглядала так, ніби сам не розуміє, навіщо зробив це з нами й собою.

— І ще, — Марина подивилася на кожну з нас. — Якщо щось піде не так, воно вже пішло не так десь у світі. Ми просто підхопимо. Сцена не любить ідеальних. Вона любить живих.

Я вдихнула — живих.

Колись я була “надто жива”.

Сьогодні це мало стати не недоліком.

Після кола всі розійшлися.

Я залишилася на сцені на кілька секунд довше.

Порожня зала дивилася на мене темними рядами крісел.

Десь там мало бути місце Максима.

Середина. Трохи збоку. Не перший ряд.

Я не знала, чи воно буде зайняте.

І раптом згадала фразу, яку сказала в таксі:

Сцена не чекає, поки всі, кого ти любиш, встигнуть сісти в зал — дуже розумна фраза.

Ненавиджу, коли я права в незручний момент.

— Лєро, — гукнула Іра з-за куліси, — не домовляйся із залом без мене. Я тут костюми тримаю.

— Іду.

Я пішла.

За п’ять хвилин до початку я вже стояла за кулісою.

У костюмі Марти: темна спідниця, м’який кардиган, блузка з маленькими ґудзиками. У кишені — реквізитні ключі з пластмасовою грушею. На стільці поруч — коричневий плед. Той самий. Уже не уявний.

Глядачі заходили до зали.

Я чула їхні голоси.

Шурхіт курток.
Кроки.
Приглушений сміх.
Кашель.
Хтось питав: “А це вільне?”
Хтось казав: “Тут буде добре видно?”
Хтось уже розгортав програмку.