Глава 20. Людина в залі

До прем’єри залишалося сім днів. Для акторки незалежного театру це мить: учора загубився реквізитний плед, сьогодні режисерка оголосила, що провалюється темп другої сцени, а завтра лампа, яка символізує присутність померлої героїні, напевно заблимає не драматично, а через поганий контакт. Водночас сім днів — вічність для людини, яка вже третю добу носить у сумці запрошення на перший показ і не наважується віддати його чоловікові, котрий хоче бути «людиною в залі». Я хотіла бачити його там — у цьому й була проблема.

Бо хотіти — значно страшніше, ніж вагатися з принципу.

Запрошення лежало в кишені блокнота. Чорна маленька картка з білим написом:

“Теплі речі”
прем’єрний показ
19:00

На звороті було місце для імені гостя.

Я вже тричі брала ручку, щоб написати “Максим Гнатюк”, і тричі зупинялася.

Не тому, що не хотіла його бачити в залі.

А тому, що дуже хотіла.

Занадто.

Так сильно, що його присутність могла стати не підтримкою, а іспитом. Ніби я виходитиму не просто на сцену, а до нього. Ніби кожна моя пауза, кожне “мені не потрібен ваш дозвіл сумувати”, кожен погляд на уявний плед проходитиме через його очі.

Це було несправедливо.

До нього.
До мене.
До Марти.

І все одно я щоранку відкривала блокнот, дивилася на запрошення й думала: “Сьогодні скажу”.

Потім не казала.

Станіслав-фікус уже, здається, втомився від моєї нерішучості й почав демонстративно тягнутися до світла. Мовляв, хтось у цій квартирі має робити хоч щось упевнено.

— Не тисни, — сказала я йому в середу вранці. — Ти взагалі не знаєш, що таке прем’єра.

Фікус мовчав.

— Так, у тебе своє життя. Фотосинтез, драма горщика, екзистенційна боротьба з протягом.

Він і далі мовчав.

Іноді я думала, що Станіслав — найстабільніший чоловік у моєму житті.

Потім згадувала, що сама його поливаю, і це трохи псувало метафору.

На репетиціях пахло напругою, і трохи пилом.

Пил у нашій залі був постійним учасником процесу. Він сидів на підвіконнях, літав у світлі прожекторів і, здається, мав власну думку щодо мізансцен.

Марина Сергіївна ходила по залу з блокнотом і таким обличчям, ніби могла одним поглядом виправити не тільки сцену, а й твоє дитинство.

— Не поспішайте з тишею, — сказала вона нам у середу. — Тиша не провал. Тиша — це коли глядач нарешті чує себе.

Ми сиділи в колі на підлозі.

Я тримала текст, уже весь у помітках, стрілках, плямах кави й одній крихті невідомого походження. Мій монолог із ключами змінився після лимонів. Драматург справді залишив фразу про лимони, і тепер кожного разу, коли я її говорила, перед очима виникала кухня Соломії Іванівни.

Чай.

Сірі капці з листочками.

“Тепло — це не кредит”.

І я вже не падала в цей спогад, як у яму.

Я використовувала його як опору.

Це була велика різниця.

— Лєро, — сказала Марина після сцени, — у монолозі з ключами сьогодні добре. Тільки не роби останню фразу красивою. Вона не красива. Вона чесна.

— Добре.

— І ще. Кого кличеш на прем’єру?

Я завмерла над цілком звичайним питанням.

Але тіло відреагувало так, ніби мене спитали: “А кому саме ви плануєте вручити своє серце після фінального уклону?”

— Іру, — сказала я.

— Добре. Ще?

— Не знаю.

Марина підняла брову.

Ненавиджу режисерські брови. У них завжди більше психології, ніж треба.

— Не знаєш чи боїшся знати?

— Це дуже агресивна педагогіка.

— Зате швидка.

Я зітхнула.

— Є людина, яку я хочу запросити. Але боюся, що буду грати для неї, а не для сцени.

Марина кивнула так, ніби чекала саме на це.

— Тоді не грай для неї.

— Дякую. Дуже практично.

— Лєро, глядач у залі не забирає сцену. Ти сама віддаєш йому її, якщо вирішуєш, що його погляд важливіший за твою дію.

Я мовчала.

— Якщо ця людина справді важлива, — продовжила вона, — хай буде свідком. Не суддею.

Свідком.

Слово стало в мене всередині дуже тихо.

Людина в залі. Коли ти захочеш.

— А якщо я все одно злякаюся? — спитала я.

— Злякаєшся. І вийдеш на сцену. Це не взаємовиключні процеси.

Марина плеснула в долоні.

— Перерва десять хвилин. Потім фінальна сцена.

Я вийшла в коридор, сіла на підвіконня й відкрила блокнот.

Запрошення лежало там. Чекало. Дуже невихована картка. Я дістала ручку.

Написала:

Максим Гнатюк

Подивилася на ім’я.

Серце зробило крок уперед, хоча ноги сиділи на місці.

Я сфотографувала запрошення. Не надіслала.

Просто дивилася на фото в телефоні, як людина, яка вже майже відчинила двері, але ще тримається за ручку.

Потім прийшло повідомлення від Максима.

Максим:
Як репетиція?

Я подивилася на запрошення.

На його повідомлення. На запрошення. На повідомлення.

І написала:

Мені сьогодні сказали, що глядач має бути свідком, а не суддею.

Відповідь прийшла не одразу.

Максим:
Це про прем’єру?

От же ж.

Він іноді бачив крізь текст майже як його бабуся.

Я:
Так.

Максим:
Ви думаєте, чи кликати мене.

Я заплющила очі. Ну прекрасно.

Навіщо взагалі формулювати думки, якщо поруч є люди, які вміють читати між рядками?

Я:
Так.

Писати правду одним словом іноді складніше, ніж монолог на три сторінки.

Він довго не відповідав.

Я вже встигла уявити, що він образився, засмутився, вирішив, що тисне, почав будувати внутрішню систему “як не заважати Лєрі до кінця життя”.

Потім прийшло:

Максим:
Я дуже хочу прийти. Але якщо вам буде легше без мене на першому показі — я витримаю.