Глава 19. Чай без посередників

У середу Соломія Іванівна написала мені сама — без посередництва Максима, Олі, Марічки з Кларою чи тітки Тамари, яка після історії зі сторіз, здається, вступила до монастиря мовчазного контенту. Повідомлення прийшло о 10:17, коли я саме намагалася видати каву з бананом за повноцінний сніданок акторки, котра ввечері репетирує сцену про втрату, ключі й коричневий плед.

Соломія Іванівна:
Лєро, доброго ранку. Це Соломія. Не знаю, чи зручно так писати, але номер у мене є після всіх наших сімейних пригод. Хочу запросити тебе на чай. Не до Максима, не в пекарню і не для родинного комітету. До себе. Якщо захочеш і матимеш сили.

Я перечитала повідомлення. Потім ще раз.

О, ця родина навчалася формулювати межі так швидко, що мені вже хотілося видати їм сертифікати.

Але все одно всередині щось напружилося.

Чай із бабусею Максима, окремо — без нього.

Це звучало дуже тепло і дуже небезпечно.

Бо якщо Максим — це чоловік, до якого я повільно, обережно й не без внутрішньої істерики йшла, то Соломія Іванівна була дверима в інше тепло. У те, де пахне старими книжками, напрасованими рушниками, солодким варенням і фразами, які потім тиждень неможливо витягти з голови.

Я відкрила чат з Ірою.

Я:
Соломія Іванівна кличе мене на чай. До себе. Без Максима.

Відповідь прийшла майже одразу.

Іра:
Ого.

Я:
Ти сьогодні знову голосна літера?

Іра:
Ні, сьогодні це повноцінне “ого” з повагою.

Я:
Я не знаю, що робити.

Іра:
Хочеш піти?

Я подивилася на повідомлення Соломії Іванівни.

Чесна відповідь була така проста, що аж незручна.

Я:
Так.

Іра:
Тоді йди.

Я:
А якщо це занадто?

Іра:
Для кого?

Я завмерла. І справді, для кого?

Для Максима? Він навіть не знав. Для Соломії? Так вона сама і запросила. Чи для мене?

Ось тут складніше.

Я:
Для мене.

Іра не відповідала майже хвилину.

Потім:

Іра:
Тепло може бути “занадто”, якщо ти намагаєшся в ньому жити без дозволу. Але якщо тебе запросили на чай, ти не крадеш родину. Ти п’єш чай.

Я дивилася на цю фразу й подумала, що Іра сьогодні небезпечно близька до Соломії Іванівни за рівнем влучності.

Це могло загрожувати балансу всесвіту.

Я відповіла Соломії:

Доброго ранку. Дякую за запрошення. Я б хотіла прийти. Сьогодні маю репетицію, але завтра до обіду вільна, якщо вам зручно.

Відповідь прийшла швидко.

Соломія Іванівна:
Завтра об 11. Чай у мене завжди є. До чаю щось знайдеться. Максимові не казатиму, якщо ти не хочеш. А якщо хочеш — скажи сама.

Я усміхнулася.

Вона не просто запросила мене.

Вона залишила мені право вирішити, чи це має знати Максим.

Господи, ця жінка була небезпечна своєю делікатністю.

Я написала:

Я сама скажу.

Потім відкрила чат із Максимом.

Довго дивилася на його ім’я.

І написала:

Ваша бабуся запросила мене завтра на чай.

Він відповів не одразу.

Мабуть, був у пекарні або на зустрічі.

Я вже встигла подумати п’ять різних дурниць, від “він злякається, що я надто зближуюся з родиною” до “він вирішить, що бабуся знову лізе не туди”.

Нарешті прийшло:

Максим:
Вона мені не казала.

Я:
Вона сказала, що можу сказати сама.

Максим:
Це дуже на неї схоже. Ви хочете піти?

Я видихнула.

Я:
Так.

Максим:
Тоді добре.

І ще:

Трохи хвилююся, але це моє. Не ваше.

Ого.

Я навіть сіла рівніше.

Я:
Чому хвилюєтеся?

Максим:
Бо вона бачить людей занадто добре. І іноді говорить те, до чого вони ще не готові.

Я засміялася.

Я:
Це я вже помітила.

Максим:
Але вона не зробить вам боляче навмисно.

Я:
Знаю.

Максим:
І якщо вона дасть вам капці, можете відмовитися.

Я подивилася на екран.

Потім на Станіслава.

Потім знову на екран.

Я:
Ви правда думаєте, що після всього я зможу відмовитися від легендарних капців?

Максим:
Ні.

Я:
Отож.

Максим:
Тоді передайте їм вітання.

Я засміялася.

І раптом напруга стала меншою.

Чай — це чай. Капці — це капці.

Родина — це не те, що можна вкрасти одним візитом.

Мабуть.

Зранку я збиралася до Соломії Іванівни майже спокійно.

Майже — бо слово “спокійно” в моєму житті зазвичай вимагало зірочки й примітки дрібним шрифтом.

Я вдягла теплий світлий светр, темні штани й пальто — жодної сукні чи спеціального образу «для бабусі», який проситься за стіл і під пиріг.

Зайшла в маленьку крамницю біля дому й купила банку якісного чаю з бергамотом. Потім десять хвилин стояла біля полиці з варенням, бо йти до Соломії Іванівни з порожніми руками здавалося мені невихованим, а з варенням — ніби я намагаюся скласти вступний іспит у сім’ю.

Зрештою купила лимони. Лимони — нейтральні.

Дорогою в таксі я написала Ірі: