Глава 18. Складське приміщення

У понеділок мене розбудило не романтичне і не смішне повідомлення — без булочки, гречки чи написаного малими літерами «без героїзму». Максим чесно попереджав, що майже весь день проведе з Аліною через складське приміщення та інші документи — це було не звітом, а бажанням попередити. Щоб не трапилося такого, що я якось випадково дізналася про цю зустріч, і потім відчула, що від мене її приховували.

Я лежала в ліжку й дивилася на екран.

Дуже доросле повідомлення, правильне. Дуже уважне.

Мені мало б стати спокійніше, та не стало.

Точніше, голові стало. Голова сказала: “Чудово. Він попередив, він нічого не приховує. Аліна не ворог — просто треба закрити документи. Люди після заручин мають спільні справи. Це нормально”.

А десь нижче, у менш розвиненій частині мого організму, прокинулася маленька темна жаба й гиденько так вимовила : “Весь день?”

Я перевернулася на спину.

— Ми вище цього, — сказала я стелі.

Стеля, яка вже знала мене достатньо добре, не повірила.

Я набрала відповідь:

Дякую, що сказали. Усе нормально.

Подивилася.

Ненавиджу фразу “усе нормально”.

Вона надто часто означає: “Я зараз сховаю щось під килим, а потім спіткнуся об цей горб у найгірший момент”.

Стерла.

Написала:

Дякую, що сказали. Мені не дуже приємно, але я розумію, що це треба закрити.

Оце вже було ближче до правди.

Надіслала. Максим відповів швидко.

Максим:
Розумію. Мені теж не дуже приємно, що вам неприємно. Але я хотів сказати прямо.

Я подивилася на це й видихнула.

Добре — дуже добре.

Здорова комунікація, прозорість, чесність, дорослість.

Маленька темна жаба всередині мене не аплодувала.

Я:
Це правильно.

Максим:
Якщо захочете ввечері поговорити — я буду.

Я ледь не написала: Захочу.

Зупинилася, бо, якщо чесно, ще не знала.

Можливо, ввечері я буду після репетиції втомлена, голодна і готова ревнувати навіть до нотаріальної печатки.

Я:
Подивлюся після репетиції.

Максим:
Добре. Гарного дня, Лєро.

Гарного дня — звісно.

Дня, в якому чоловік, із яким у мене щось починалося, проводитиме час із колишньою нареченою, щоб переоформити складське приміщення.

Спочатку я поклала телефон на тумбочку, та потім узяла його назад і написала Ірі.

Я:
Максим сьогодні весь день з Аліною через документи.

Відповідь прийшла швидко.

Іра:
О.

Оце “о” було дуже погане.

Я:
Не починай.

Іра:
Я ще нічого.

Я:
Ти сказала “о”.

Іра:
Це голосна літера, не заява.

Я закрила очі.

Тітка Тамара проникла навіть у стиль листування моєї подруги.

Іра:
Він сам сказав?

Я:
Так.

Іра:
Ну, це добре.

Я:
Дуже правильно. Дуже доросло. Тільки дуже хочеться це складське приміщення вкусити.

Іра:
О, ревнощі до нерухомості повернулися.

Я:
Я не ревную.

Іра:
Ти щойно хотіла вкусити складське приміщення.

Я:
Це метафора.

Іра:
Це діагноз.

Я встала з ліжка і пішла на кухню.

Станіслав стояв на підвіконні з виглядом рослини, яка не ревнує ні до кого, бо має здорову самооцінку й регулярний полив.

— Не дивися, — сказала я. — У тебе взагалі немає особистого життя.

Фікус мовчав гідно.

Я зробила каву і відкрила текст п’єси.

Сьогодні ми мали репетирувати сцену, де Марта бачить, як родичка покійної виносить із квартири коричневий плед. Марта нічого не може зробити, бо юридично плед не її. Емоційно — теж не її. Але весь листопад, усі холодні вечори, усі розмови про “синій надто чесний для погоди” — її.

Прекрасно. Дуже вчасна сцена.

Сьогодні я граю жінку, яка не має права ревнувати до пледа.

Життя, ти примітивне.

До обіду я намагалася бути нормальною.

Відповіла на два листи агенції. Підтвердила, що у вівторок зможу прийти на озвучку короткої рекламної репліки. Випрала чорні речі. Навіть приготувала собі омлет, бо після історії з гречкою я вирішила, що не хочу давати Максимові шанс стати моїм відділом харчування.

О 12:40 телефон завібрував.

Максим.

Серце, ця невихована частина ансамблю, одразу вийшло на авансцену.

Максим:
Ми в нотаріуса. Все йде довше, ніж планували. Просто попереджаю.

Я подивилася на повідомлення.

«Ми» прозвучало напрочуд нормально.

Двоє людей у нотаріуса — це “ми”. Мовна норма. Граматика. Не злочин.

Маленька темна жаба зробила “ква”.

Я набрала:

Добре.

Стерла.

Написала:

Дякую. У мене все ок. Готуюся до репетиції.

Надіслала.

Максим:
Сцена з пледом?

Він пам’ятав. От же ж.

Я:
Так.

Максим:
Вона складна?

Я подивилася на текст, де Марта мала мовчки дивитися, як виносять річ, яку вона не мала права назвати своєю.

Я:
Сьогодні особливо.

Максим:
Через мене?

Я завмерла.

От як він це робить?

Хочеться іноді легенько вдарити його текстом п’єси.