Глава 17. Турбота з доставкою

Перший тиждень репетицій мав пахнути сценою, кавою, пилом і творчим піднесенням. Насправді до цього букета додалися холодна піца з сусідньої доставки, чужий лак для волосся й моє бажання лягти просто на чорну підлогу зі словами: «Закопуйте мене в другій дії». Репетиції офіційно тривали з шостої до десятої, але театр жив за власним часом: 22:17, 22:34, а одного разу й 22:51, бо Марина Сергіївна оголосила, що ми майже знайшли нерв сцени. Нерв знайшли, так, та мій особистий, схоже, попросив профспілку.

Удень я намагалася жити звичайне життя: відповідала на повідомлення агенції, бігала на дрібні кастинги, прала речі, купувала каву, забувала їсти обід, згадувала про обід о п’ятій і потім репетирувала чотири години на банані, двох печивах і чистій акторській упертості.

Іра називала це “методом Станіславського, але без харчування”.

Максим називав це “тривожно”.

Я називала це “я впораюся”.

Станіслав-фікус мовчав.

Мабуть, він єдиний поважав мій творчий процес без коментарів.

У понеділок після першої читки я вийшла з репетиційної зали такою втомленою, що навіть сходи здавалися режисерським рішенням проти мене.

Телефон показував три повідомлення.

Від Іри:

Іра:
Жива?

Від Лариси Павлівни:

Лариса Павлівна:
Не забудь надіслати нові дати недоступності для замовлень. І їж.

Від Максима:

Максим:
Не питаю, чи ви втомилися, бо знаю відповідь. Просто бажаю дійти додому без героїзму.

Я всміхнулася, але дуже слабо, бо м’язи обличчя теж репетирували й тепер мали теж просили відпочинку.

Я:
Героїзм скасовано. Їду на метро.

Він відповів:

Максим:
Добре. Напишете, коли будете вдома? Якщо захочете.

«Якщо захочете» — лише два слова, а прогрес величезний.

Я написала, коли доїхала.

Він відповів:

Добраніч, Марто.

Я подивилася на це й усміхнулася.

Потім написала:

Не звикайте. Вдома я все ще Лєра.

Максим:
Добраніч, Лєро.

І це було так просто, що я заснула майже одразу.

У вівторок він прислав мені фото булочки з криво намальованим театральним прожектором із глазурі. Без підпису, просто фото.

Я відповіла:

Це прожектор чи тарілка, яка переживає кризу?

Він написав:

Данило сказав, що це “світло сцени, яке впало на тісто”. Я сказав, що не можна пускати його до глазурі.

Я сміялася в коридорі театру так, що акторка, яка грала старшу героїню, сказала:

— О, у тебе є хтось смішний.

Я подумала.

— Так, — відповіла. — Але він не завжди це знає.

У середу Максим не писав майже весь день.

І я не писала, але не тому, що не хотіла.

Хотіла.

Та вранці в мене був кастинг на рекламу страхування, де треба було “з виразом спокійної впевненості тримати ключі від квартири”, вдень — забрати з пошти костюмні туфлі, увечері — репетиція сцени, де Марта вперше свариться з родичкою померлої.

О 23:08 я отримала від нього повідомлення:

Я сьогодні не писав, бо подумав, що вам потрібен простір. Тепер хвилююся, чи це не виглядало як байдужість.

Я сиділа на кухні в старій футболці, їла гречку прямо з каструлі й раптом відчула таку ніжність, що мало не впустила ложку.

Я:
Не виглядало. Я теж була в просторі. Там була гречка.

Максим:
Гречка — серйозний простір.

Я:
Так. І безпечний.

Максим:
Я радий, що у вас є гречка.

Я засміялася.

Потім він написав:

Це прозвучало дивно.

Я:
Так. Але мило.

Так ми й жили.

Між моїми репетиціями, його пекарнями, короткими повідомленнями й новою, обережною звичкою не тягнути одне одного за рукав щоразу, коли хочеться ближче.

До четверга я почала відчувати втому вже не як тимчасову гостю, а як сусідку, якій хтось необачно дав ключі.

Вона жила в плечах. У ногах. У голосі, який до вечора ставав нижчим і небезпечнішим.

Марина Сергіївна була не з тих режисерок, які кричать. Вона робила гірше — говорила тихо й точно.

— Лєро, зараз ти захищаєшся іронією. Марта не іронізує. Вона не вміє так швидко тікати, як ти.

Дякую.

Дуже приємно почути на восьмій годині роботи, що навіть персонаж емоційно сміливіший за тебе.

— Спробуємо ще раз, — сказала Марина.

Спробували раз, потім другий і третій.

На п’ятому разі я нарешті не пожартувала голосом у місці, де боліло. Просто сказала репліку прямо:

— “Мені не потрібен ваш дозвіл сумувати”.

У залі стало тихо.

Марина кивнула.

— Оце запам’ятай: силу не треба ні грати, ні виправдовувати. Просто не проси дозволу бути сильною.

Я кивнула. Всередині щось тремтіло, і тремтіло не від сцени.

Від того, що ця фраза, здається, не тільки про Марту.

Після репетиції я вийшла в коридор і сіла на підвіконня. Дістала телефон. На екрані було повідомлення від Максима.

Максим:
Як репетиція?

Я набрала: нормально. Стерла. Набрала: важко. Стерла.

Потім написала:

Мені сьогодні сказали не просити дозволу сумувати.

Він відповів не одразу.

Потім:

Це дуже сильна фраза.

Я дивилася на екран і чекала продовження.

“Ви сумуєте?”
“Через що?”
“Хочете поговорити?”
“Я можу приїхати?”

Але він не додав нічого.

Через хвилину прийшло:

Я тут, якщо захочете не бути з нею самій. Але якщо хочете бути самій — теж тут.

Я заплющила очі.