Глава 16. Сцена, яка чекала

Сцену мені надіслали о 21:43.

У темі листа було написано: “Проба. Роль Марти. Монолог + імпровізація”.

Я сиділа на кухні, пила чай і намагалася не виглядати перед Станіславом як людина, яка одночасно хоче прочитати текст негайно й боїться його відкрити.

— Це просто сцена, — сказала я фікусу.

Станіслав не заперечив.

— Так, я знаю, що я вчора казала “це просто кава”, і ми всі пам’ятаємо, чим закінчилося.

Фікус, як справжній друг, не згадав поцілунок після рукавичок.

Я відкрила файл.

П’єса мала назву «Теплі речі».

Це була сучасна драмедія для невеликого складу: після смерті старої власниці квартири троє жінок приходять розібрати її речі й поступово з’ясовують, що кожна була їй майже родиною, хоча офіційного права на цю близькість не мала жодна.

Після другого прочитання я невесело засміялася — так сміються, коли всесвіт укотре приходить без фантазії, зате з дуже точним таргетингом.

Марта, моя героїня, була не головною, але важливою — тією «просто сусідкою», яка роками приносила ліки, варила суп, поливала вазони й підписувала листівки «від будинку», а після смерті найближчої людини все одно не могла назвати її родиною.

Монолог стояв у другій дії, і я почала читати вголос:

— “Я не знаю, як називається людина, яка має ключі, але не має прізвища на дверях…”

На фразі про ключі я спинилася; серце стиснулося. Ну звісно: двері, родина без документів, місце за столом без права назвати його своїм.

Дякую, життя. Дуже тонко. Майже як тітка Тамара з телефоном.

Я продовжила:

— “Я приходила, коли ламався чайник. Коли вона забувала, куди поклала окуляри. Коли боялася спати після новин. Я знала, який у неї тиск після кави й який плед вона любить у листопаді. Але коли лікар у лікарні запитав: ‘Ви хто?’, я сказала: ‘сусідка’. І мені стало так соромно, наче я зрадила не її, а все, що між нами було”.

Я замовкла, і навіть холодильник, який зазвичай гудів, мов другорядний персонаж із нервовим розладом, поводився пристойно.

Текст був небезпечним не через складність, а навпаки — через простоту. На сцені за простими речами ніде сховатися.

Телефон завібрував. Максим питав, чи я вже відкрила сцену.

Максим:
Ви вже відкрили сцену?

Я перевела погляд із тексту на телефон.

Я:
Так.

Максим:
І як?

Спершу набрала «нормально», потім «складно», стерла обидва варіанти й нарешті написала:

Таке відчуття, ніби драматург підслухав останній тиждень мого життя, але без дозволу.

Відповідь прийшла швидко.

Максим:
Це добре чи погано?

Я:
Для мене — страшно. Для проби — можливо, добре.

Максим:
Хочете прочитати мені?

Пропозиція була проста й водночас небезпечна. Читати Максимові монолог про близькість, яку не можна назвати родиною, після всього, що сталося між мною, ним і його «усі свої»? Ні, настільки саморуйнівною я все-таки не була.

Я набрала «Ні», перечитала й пом’якшила: «Поки ні».

Він відповів:

Добре. Я не наполягаю.

Потім:

А якщо треба буде просто мовчазний слухач — я можу бути ним. Навіть без порад.

Я усміхнулася.

Я:
Без порад? Ви впевнені, що витримаєте?

Максим:
Я сховаю систему в іншу кімнату.

Я:
Надійно?

Максим:
Закрию на ключ.

Я засміялася й раптом зрозуміла: хочеться не читати текст чи репетирувати, а просто зізнатися Максимові у своєму страху.

Я:
Мені дуже хочеться, щоб мене взяли.

Відповідь затрималася, і це було добре: Максим не кинув швидке «візьмуть!» і не закрив мій страх гарантією, якої не міг дати.

Максим:
Я дуже хочу, щоб вас взяли. Але навіть якщо цього разу ні — те, що ви хочете, важливо. Не ховайте це за жартом.

Я довго дивилася на повідомлення.

Потім написала:

Це майже підтримка високого рівня.

Максим:
Я тренуюся.

Я:
Видно.

Після цього я читала сцену ще дві години, записала себе на диктофон і зненавиділа власний голос — як кожна акторка, що чує себе в записі й одразу хоче перейти до беззвучної професії, наприклад флористики. Хоча квіти теж, мабуть, засуджують.

О пів на першу ночі Іра написала:

Іра:
Ти ще репетируєш?

Я:
Так.

Іра:
Добре. Тільки не перетвори монолог на похорон власної нервової системи.

Я:
Там текст про сусідку, яка була майже родиною, але не мала права це сказати.

Іра відповіла після паузи:

Іра:
Ого.

Потім:

Всесвіт сьогодні навіть не намагається бути делікатним.

Я:
Так.

Іра:
Читай не про Гнатюків.

Я:
А про що?

Іра:
Про себе. Завжди про себе. Гнатюки просто дали тобі ключ до кімнати, яка й так була в тобі.

Цю небезпечно мудру Іру, яка з’являлася між погрозами тапками, я особливо любила.

Я відклала телефон і знову відкрила сцену. Цього разу читала не про Гнатюків, капці чи страх захотіти чужу родину, а про себе — про всі кімнати, де була «майже»: акторкою, своєю, потрібною, сміливою.

І про те, що слово “майже” одного дня або ламає, або штовхає вперед.

Наступного дня я прийшла на пробу на двадцять хвилин раніше — не з організованості, а щоб удома не почати розмовляти ще й із чайником.