Глава 15. Прогулянка без фото

Наступного дня я збиралася на прогулянку з Максимом так, ніби йшла не гуляти, а складати іспит із предмета “дорослі стосунки, базовий рівень, але з підвищеною емоційною складністю”.

Погода була саме така, як треба для людей, які ще вчора розбирали межі, фото й галасливу любов: прохолодна, сіра, без драматичного дощу, але з натяком, що парасолю краще мати.

Я вдягла джинси, м’який светр і пальто. Без сукні. Без “побачення, але я не дуже стараюся”. Без чорної броні. Просто зручно.

Іра, якій я надіслала фото в дзеркалі, відповіла:

Іра:
Виглядаєш як жінка, яка готова до прогулянки, розмови й контрольованої кількості сирників.

Я:
Сирники тільки якщо я сама запропоную.

Іра:
Оце мені подобається. Межі зі сметаною.

Я всміхнулася, глянула на Станіслава й урочисто повідомила, що йду відновлювати довіру. Фікус промовчав.

— Гаразд, надто пафосно. Просто гуляти.

Коротша версія, здається, сподобалася йому більше.

Перед виходом я перевірила телефон.

Максим написав:

Максим:
Я вже біля парку. Без сирників. Без родини. Без фото.

Від Максимового «без сирників, родини й фото» всередині потеплішало. Я запитала, чи вдасться ще й без системи. «У процесі», — відповів він, і я усміхнулася: Оля мала рацію, у процесі були всі.

Ми домовилися зустрітися біля входу в невеликий парк неподалік від центру. Не той, де гуляють натовпи й фотографуються молодята, а тихий, трохи старий, із лавками, каштанами й доріжками, на яких завжди лежало більше листя, ніж прибирали комунальні служби.

Біля воріт чекав Максим — у темному пальті, без пакета, коробки, термочашки чи іншого предмета, який можна було б прийняти за турботу, що вирвалася з-під контролю. Утім, десь у машині напевно лежали парасолька, аптечка, вода, серветки, зарядка й запасний план на випадок апокаліпсису.

Побачивши мене, він стримано усміхнувся; ці невеликі рухи я вже навчилася читати.

— Привіт.

— Привіт.

Ми кілька секунд стояли навпроти одне одного.

Після телефонної розмови про фото, після мого “я не хочу сьогодні бачитися”, після його “я тут, не наближаюсь, але тут” — звичайне “привіт” знову стало подією.

— Як ви? — спитав Максим.

Я справді прислухалася до себе, а не видала ввічливу заготовку.

— Краще.

— Радий це чути.

— Але ще трохи неприємно.

Максим сприйняв це кивком.

— Дякую, що сказали.

— Це вже ваша стандартна відповідь?

— Намагаюся зробити її звичкою.

— Непогана звичка.

— Краща за “я все виправлю”?

— Значно.

Ми рушили алеєю.

Парк був майже порожній. На лавці сидів чоловік із собакою, яка мала вигляд філософа в тілі такси. Дві жінки йшли попереду, обговорюючи чи то ремонт, чи то зятя — за інтонацією це було приблизно однаково серйозно. Десь на дитячому майданчику хтось сміявся.

Максим ішов поруч — не впритул, але й не на безпечній відстані чужої людини.

— Тамара написала мені вранці, — сказав він.

— Що?

— Що не буде сьогодні писати вам, бо “тиша теж вибачення, якщо її правильно використовувати”.

Я не втрималася й усміхнулася.

— Це Соломія Іванівна?

— Так. Майже дослівно.

— Ваша бабуся має створити курс.

— Боюся, після першої лекції половина слухачів піде плакати.

— Зате чесно.

— Саме так.

Біля лавки Максим зупинився й подивився на мене.

— Хочете йти далі чи посидіти?

Це було саме запитання, не замасковане «сядьмо» чи припущення про мою втому.

— Хочу йти, — сказала я. — Мені так легше говорити.

— Тоді ходімо.

Ми пішли далі.

Я засунула руки в кишені пальта.

— Мені було важливо, що ви не захищали Тамару від моєї злості.

— Хотілося.

— Справді?

— Так. Не захищати — ні. Пояснити. Сказати, що вона добра, що вона справді не зі зла, що вона просто така.

— Але не сказали.

— Бо це було б не про вас. А треба було почути вас.

Я дивилася під ноги, на мокре листя, що липло до доріжки.

— Це було правильно.

— Я знаю. Але не одразу відчув правильно.

— А як відчувалося?

Максим трохи помовчав.

— Наче стою між вами й родиною і маю вибрати, кого не образити.

— А потім?

— Потім зрозумів, що це стара схема. Якщо я намагаюся зробити так, щоб ніхто не образився, у результаті хтось усе одно мовчки ковтає неприємне. Часто не я.

Я повернулася до нього. Максим ішов неквапно, дивлячись просто перед собою.

— З Аліною теж так було? — спитала я.

— Так, було й таке.

Відповідь прозвучала чесно й без зайвого пафосу.

— Вона часто поступалася, бо бачила, як мені важко між усіма, — сказав він. — А я це приймав як доказ, що все нормально. Не тому, що не цінував. А тому, що мені було зручно думати: якщо людина не говорить, значить, їй не болить.

Я слухала мовчки.

— Тепер я розумію, що це дурість, — додав він.

— Не завжди дурість. Іноді люди справді не говорять, бо не болить. Але іноді — бо втомилися пояснювати.

— Саме це я й зрозумів.

Ми дійшли до маленького містка через сухий рів, у якому восени збиралося листя. Я зупинилася й сперлася на поручень.

— Я теж так роблю, — сказала я.

— Що саме?

— Мовчу, коли неприємно. Або жартую. Або кажу: “Та все нормально”. А потім сама злюся, що люди повірили.

Максим став поруч, але не надто близько.

— Я не хочу бути людиною, якій ви боїтеся сказати.

— Побачимо.

Максим кивнув, приймаючи мою обережність.

— Тут ви маєте рацію.

Мені подобалося, що він не ображався, не вимагав авансу довіри й не стрибав одразу в роль правильного чоловіка. Просто визнавав: довіра не виникає після одного поцілунку, двох сирників і навіть добре владнаної кризи з тіткою Тамарою.