Глава 14. Фото, якого не мало бути

У понеділок я прокинулася майже щасливою.

Бо повністю щасливі люди, здається, існують тільки в рекламі й чужих інстаграм-сторіз, де сніданок завжди симетричний, волосся лежить ідеально, а чашка кави не охолола, поки ти намагалася знайти другий носок.

У реальному житті щастя виглядало так: я прокинулася, не хотіла нікого душити шарфиком, Станіслав-фікус стояв на підвіконні з виглядом рослини, яка пережила мої романтичні потрясіння, а в телефоні було повідомлення від Максима.

Максим:

Доброго ранку. Як акторка після своєї сцени?

Я лежала під ковдрою й усміхалася в подушку.

Це вже ставало небезпечно звичним.

Я:

Акторка хоче каву, невтомлені ноги й щоб сьогодні ніхто не казав “апетитна кірка”.

Максим:

Підтримую всі три пункти.

Потім:

У мене сьогодні ранкова нарада. Якщо не відповідатиму швидко — я не зник, а слухаю про постачання борошна.

Я:

Дякую за попередження. Борошно важливе.

Максим:

Так. Воно менш драматичне за людей.

Я:

Не завжди. Данило довів інше.

Він надіслав смайлик.

Максим Гнатюк.

Смайлик.

Я сіла в ліжку.

— Ого, — сказала я Станіславу. — Людина еволюціонує.

Станіслав мовчав, але, здається, теж був вражений.

Я встала, зробила каву, з’їла тост із сиром і навіть полила фікус. Так починаються небезпечні періоди в житті: ти раптом віриш, що можеш бути стабільною людиною.

Потім мені написала Іра.

Іра:

Як там жінка, яку цілували після сирників?

Я:

Жива. Майже врівноважена.

Іра:

Обережно. Це нетиповий симптом.

Я вже хотіла відповісти щось про те, що світ не зобов’язаний щодня підкидати драму, коли телефон завібрував ще раз.

Повідомлення було від Олі.

Оля:

Лєро, привіт. Тільки не панікуй одразу.

Я завмерла.

Оце була фраза, після якої нормальна людина, звісно, одразу панікує.

Я:

Що сталося?

Оля довго не відповідала.

Три крапки з’являлися й зникали так, ніби вона там писала дисертацію про катастрофу.

Потім прийшло:

Оля:

Тамара вчора виклала сторіз із ярмарку. Без твого обличчя, але там є кадр із майстер-класу — твоя рука, Максим поруч, і підпис “Наші молоді теж допомагали”. Я побачила тільки зараз. Сторіз уже зникло, але, здається, хтось зробив скрін.

Я прочитала.

Раз.

Другий.

Третій.

Усередині стало холодно. Так, ніби хтось тихо відчинив вікно в кімнаті, де щойно було тепло.

“Наші молоді”.

Моя рука.

Максим поруч.

Сторіз.

Скрін.

Я повільно поставила чашку на стіл.

Руки стали дуже спокійними, занадто спокійними. У мене так бувало перед сценою, коли треба вийти й не показати, що всередині біжить маленька евакуація.

Я:

Де це зараз?

Оля:

У сімейному чаті вже обговорили. Данило сварив Тамару. Максим, здається, ще не бачив — у нього нарада. Я написала тобі першою, бо… ну бо це неправильно.

Я не знала, що відповісти, бо Оля не була винна. І Тамара, можливо, не хотіла зла.

Саме це найгірше в порушенні меж: часто люди роблять це з любов’ю, ентузіазмом і телефоном у руці.

Я відкрила чат із Максимом.

Пальці зависли над клавіатурою.

Написати?

Не писати?

Дочекатися, поки він сам побачить?

Попросити видалити?

Сказати, що все нормально?

Ні.

Ось це точно ні.

Бо “все нормально” — це стара Лєра. Та, яка вміла так гарно не створювати незручностей, що потім сама не знала, куди подіти власну злість.

Я написала:

Максиме, коли зможете, подивіться, будь ласка, сімейний чат. Там, здається, була сторіз Тамари з майстер-класу. Мені це не ок.

Надіслала.

Потім зробила скрин свого повідомлення.

Навіщо?

Не знаю.

Мабуть, щоб самій собі довести: я сказала. Не проковтнула. Не пожартувала. Не перетворила дискомфорт на симпатичну репліку.

Через хвилину написала Іра.

Іра:

Ти зникла. Що сталося?

Я коротко переказала.

Відповідь прийшла миттєво.

Іра:

О ні.

Потім:

Ні-ні-ні. Ти маєш повне право злитися.

Я дивилася на екран.

І тільки після її повідомлення зрозуміла, що справді злюся. І не на жарт. Не “трохи неприємно”.

Злюся.

Бо я стільки разів просила не фотографувати. Бо це було умовою з самого початку. Бо моя присутність у цій родині й так була непростою. Бо я не хотіла бути чиїмось “наші молоді” в чужих сторіз, навіть якщо без обличчя. Бо моє життя не мало ставати контентом, поки я сама ще не зрозуміла, що воно таке.

Я:

Я написала Максимові.

Іра:

Добре.

Я:
Він на нараді.

Іра:

Тоді дихаємо. І не виправдовуємо Тамару наперед.

Я:

Вона не зі зла.

Іра:

Я сказала — не виправдовуємо.

Я поклала телефон і підійшла до вікна.

На вулиці люди йшли на роботу, собака тягнув господаря до кущів, хтось ніс букет, хтось — пакет із супермаркету. Світ продовжував бути дуже звичайним для людини, яку щойно назвали “нашою молодою” без дозволу.

Телефон завібрував.

Максим.

Максим:

Бачу. Я зараз розберуся.