Глава 14. Фото, якого не мало бути

У понеділок я прокинулася майже щасливою.

Бо повністю щасливі люди, здається, існують тільки в рекламі й чужих інстаграм-сторіз, де сніданок завжди симетричний, волосся лежить ідеально, а чашка кави не охолола, поки ти намагалася знайти другий носок.

У реальному житті щастя виглядало так: я прокинулася, не хотіла нікого душити шарфиком, Станіслав-фікус стояв на підвіконні з виглядом рослини, яка пережила мої романтичні потрясіння, а в телефоні було повідомлення від Максима.

Максим:

Доброго ранку. Як акторка після своєї сцени?

Я лежала під ковдрою й усміхалася в подушку.

Це вже ставало небезпечно звичним.

Я:

Акторка хоче каву, невтомлені ноги й щоб сьогодні ніхто не казав “апетитна кірка”.

Максим:

Підтримую всі три пункти.

Потім:

У мене сьогодні ранкова нарада. Якщо не відповідатиму швидко — я не зник, а слухаю про постачання борошна.

Я:

Дякую за попередження. Борошно важливе.

Максим:

Так. Воно менш драматичне за людей.

Я:

Не завжди. Данило довів інше.

У відповідь він надіслав смайлик. Максим Гнатюк — смайлик. Я навіть сіла в ліжку.

— Ого, — сказала я Станіславу. — Людина еволюціонує.

Станіслав мовчав, але, здається, теж був вражений.

Я встала, зробила каву, з’їла тост із сиром і навіть полила фікус. Так починаються небезпечні періоди в житті: ти раптом віриш, що можеш бути стабільною людиною.

Потім мені написала Іра.

Іра:

Як там жінка, яку цілували після сирників?

Я:

Жива. Майже врівноважена.

Іра:

Обережно. Це нетиповий симптом.

Я вже хотіла відповісти щось про те, що світ не зобов’язаний щодня підкидати драму, коли телефон завібрував ще раз.

Повідомлення було від Олі.

Оля:

Лєро, привіт. Тільки не панікуй одразу.

Я застигла з телефоном у руці.

Оце була фраза, після якої нормальна людина, звісно, одразу панікує.

Я:

Що сталося?

Оля довго не відповідала.

Три крапки з’являлися й зникали так, ніби вона там писала дисертацію про катастрофу.

Потім прийшло:

Оля:

Тамара вчора виклала сторіз із ярмарку. Без твого обличчя, але там є кадр із майстер-класу — твоя рука, Максим поруч, і підпис “Наші молоді теж допомагали”. Я побачила тільки зараз. Сторіз уже зникло, але, здається, хтось зробив скрін.

Повідомлення я перечитала тричі. Всередині похолоднішало, наче хтось відчинив вікно в кімнаті, де щойно було затишно. «Наші молоді». Моя рука, Максим поруч, сторіз і вже, можливо, чийсь скриншот.

Чашку я поставила на стіл дуже повільно.

Руки стали дуже спокійними, занадто спокійними. У мене так бувало перед сценою, коли треба вийти й не показати, що всередині біжить маленька евакуація.

Я:

Де це зараз?

Оля:

У сімейному чаті вже обговорили. Данило сварив Тамару. Максим, здається, ще не бачив — у нього нарада. Я написала тобі першою, бо… ну бо це неправильно.

Я не знала, що відповісти, бо Оля не була винна. І Тамара, можливо, не хотіла зла.

Саме це найгірше в порушенні меж: часто люди роблять це з любов’ю, ентузіазмом і телефоном у руці.

Я відкрила чат із Максимом і зависла над клавіатурою. Писати зараз чи чекати, поки він сам побачить? Просити видалити? Найпростіше було сказати, що все нормально, але саме цього разу — ні.

Бо “все нормально” — це стара Лєра. Та, яка вміла так гарно не створювати незручностей, що потім сама не знала, куди подіти власну злість.

Я написала:

Максиме, коли зможете, подивіться, будь ласка, сімейний чат. Там, здається, була сторіз Тамари з майстер-класу. Мені це не ок.

Після відправлення я навіщось зробила скриншот власного повідомлення. Мабуть, хотіла мати доказ перед самою собою: сказала, не проковтнула, не сховалася в жарт і не перетворила дискомфорт на симпатичну репліку.

Через хвилину написала Іра.

Іра:

Ти зникла. Що сталося?

Я коротко переказала. Відповідь прийшла миттєво.

Іра:

О ні.

Потім:

Ні-ні-ні. Ти маєш повне право злитися.

Лише після Іриних слів я усвідомила, що справді злюся — не жартома й не на рівні «трохи неприємно». Я стільки разів просила не фотографувати; це було умовою від самого початку. Не хотілося ставати чиїмось «наші молоді» в чужих сторіз, навіть без обличчя, і бачити, як моє життя перетворюють на контент раніше, ніж я сама зрозуміла, що воно таке.

Я:

Я написала Максимові.

Іра:

Іра: Правильно, що написала.

Я:
Він на нараді.

Іра:

Тоді дихаємо. І не виправдовуємо Тамару наперед.

Я:

Вона не зі зла.

Іра:

Я сказала — не виправдовуємо.

Я поклала телефон і підійшла до вікна.

На вулиці люди йшли на роботу, собака тягнув господаря до кущів, хтось ніс букет, хтось — пакет із супермаркету. Світ продовжував бути дуже звичайним для людини, яку щойно назвали “нашою молодою” без дозволу.

Телефон знову завібрував — Максим уже побачив сімейний чат і написав, що зараз розбереться.

Коротко, без виправдань. Я перечитала. Потім прийшло друге:

Максим:

Ви маєте рацію. Це не ок. Мені шкода.

Я видихнула, хоча полегшення було неповним.
Я: Дякую.