Глава 13. Шанс із незручним часом

Наступного ранку мене розбудив власний мозок — ця невгамовна театральна тварина вже прокручувала вчорашній поцілунок у режимі повтору. Пам’ять дбайливо підкидала всі деталі: дощ, мокрий тротуар, його долоню біля моєї щоки, тихе «я хочу вас поцілувати» й моє запитання, чи він питає, чи попереджає.

Сам поцілунок теж повернувся: обережний, теплий, трохи незграбний. Не такий, про який пишуть у поганих романах із фразами «він заволодів її губами», бо мої губи — не нерухомість, та й у Максима вже були пекарні зі складськими приміщеннями; досить із нього володінь.

Я лежала під ковдрою й усміхалася стриманій білій стелі.

— Не починай, — сказала я їй. — Це був просто поцілунок.

Стеля мовчала, але після всіх моїх “просто кава”, “просто майстер-клас” і “просто допоможу сказати правду” вона вже мала повне право мені не вірити.

Телефон завібрував, і я надто швидко схопила його: Максим.

Максим:

Доброго ранку.

Лише два слова — без сердечок, типового «як спалося?» чи «я думав про вас усю ніч». За це я була вдячна: від останнього точно впустила б телефон собі на обличчя.

Я відповіла:

Я:

Доброго.

Я ще трохи повагалася й дописала:

Вареники пережили вечір краще за французький ресторан.

Майже одразу з’явилася відповідь:

Максим:

Я сьогодні прокинувся з думкою, що повітряна текстура масла програла сметані.

Я засміялася.

Я:

Сметана має досвід.

Максим:

І характер.

Я:

Як булочка Лєра.

На екрані на мить зависли три крапки.

Максим:

Ви вже її з’їли?

Я повернула голову до столу. Коробочка з булочкою стояла там, куди я поставила її ввечері. Вона виглядала як маленький кривий талісман, що пахнув корицею й моральним сум’яттям.

Я:

Ні. Вона думає про життя.

Максим:

Передайте їй, що я вірю в неї.

Я:

Передам. Але не захоплюйтеся. Вона й так із характером.

Я відклала телефон і нарешті встала.

Станіслав-фікус стояв на підвіконні з виглядом рослини, яка теж усе знає, але не засуджує, бо зайнята фотосинтезом.

— І не дивися так, — сказала я. — Ти сам мене благословив, за версією Іри.

Станіслав відповів мовчанням — гідний чоловік.

Я пішла на кухню, зробила каву й саме намагалася вирішити, чи можна назвати сніданком яблуко й половину булочки, коли телефон задзвонив.

На екрані висвітилося: Лариса Павлівна.

Ім’я на екрані змусило мене випростатися.

Лариса Павлівна ніколи не дзвонила просто так. Вона або мала замовлення, або погані новини, або хороші новини, оформлені як замовлення з ризиками.

— Доброго ранку, — сказала я обережно.

— Лєро, ти сидиш?

— Стою.

— Сядь.

Я сіла й навіть відклала яблуко.

— Що сталося?

— Тобі передзвонили з кастингу.

Я аж застигла з яблуком у руці.

— З якого?

— Ресторанна реклама. “У нас тепер є місце, де всі свої”. Твій улюблений всесвіт із почуттям гумору.

— І?

— Тебе затвердили.

Я мовчала кілька секунд, а може, й довше.

— Мене?

— Мене?

— Ні, фікус. Звісно, тебе.

— Ларисо Павлівно…

— Це не головна роль у серіалі, не сцена в національному театрі й не квиток на “Оскар”, тому не роби паузу, як на прем’єрі. Але це хороша реклама, нормальний гонорар, велика мережа ресторанів, ролик крутитимуть онлайн і в торгових центрах. Для портфоліо — дуже пристойно.

Я прикрила очі. Мене не просто «матимуть на увазі» чи «повідомлять про рішення», а справді затвердили.

— Коли зйомка? — спитала я.

— У суботу.

На слові «суботу» я розплющила очі.

— Цієї?

— Так.

— О котрій?

— Виклик на майданчик о дев’ятій ранку. Орієнтовно до шостої вечора, але ти знаєш, як це буває. Може затягнутися.

Я кивнула, хоча вона не могла бачити.

— Добре. Я вільна.

— Чудово. Але чому ти сказала це голосом людини, яка згадала труп у багажнику?

— У мене не труп у багажнику.

— Це заспокоює, але не відповідає на питання.

Я відкрила календар. На суботу офіційно нічого не стояло, але згадка про день потягла за собою іншу: Максим ще в кав’ярні, до французької катастрофи, говорив про невеликий благодійний ярмарок біля пекарні. Гроші мали збирати для дитячого центру. Прямо він мене не запрошував, і я не планувала йти — хіба що зайти на годинку, просто привітатися, уже не як наречена чи рятувальна служба, а як людина, якій приємно бути поруч. Тепер у суботу була моя зйомка, моя робота й мій шанс.

— Лєро, — сказала Лариса Павлівна у слухавці.

— Так, я тут.

— Якщо зараз у твоїй голові відбувається боротьба між “моя акторська робота” і “чужий благодійний ярмарок”, я кладу слухавку, приїжджаю й б’ю тебе договором по лобі.

— Я нічого не сказала.

— Я чую твої думки. Вони тупотять.

— Це лякає.

— Мене теж. Особливо коли вони біжать не в той бік. Ти йдеш на зйомку. Крапка.

— Розумію.

— Повтори.

— Я йду на зйомку.

— Ще раз, але як жінка з хребтом.

— Я йду на зйомку.

— Добре. Деталі надішлю. І Лєро?

— Що?

— Якщо цей Максим нормальний, він зрадіє. Якщо не зрадіє — це буде дуже корисна інформація.

Лариса Павлівна відключилася, залишивши мене сидіти з телефоном у руці.

Я залишилася сидіти з телефоном у руці.

Кава вистигала, яблуко лежало на столі. Булочка Лєра думала про життя.

А я думала про те, що, мабуть, справжні шанси завжди приходять у незручний час. Бо якби вони приходили тоді, коли ти готова, це були б не шанси, а доставка піци.