Глава 13. Шанс із незручним часом

Наступного ранку я прокинулася не від запаху кориці і не від повідомлення Максима.

Я прокинулася від того, що мій мозок, ця невгамовна театральна тварина, вирішив прокрутити вчорашній поцілунок у режимі повтору.

З усіма деталями.

Дощ. Мокрий тротуар. Його долоня біля моєї щоки.

“Я хочу вас поцілувати”.

“Це ви питаєте чи попереджаєте?”

“Питаю”.

І сам поцілунок.

Обережний, теплий, трохи незграбний. Не такий, про який пишуть у поганих романах із фразами “він заволодів її губами”, бо, по-перше, мої губи не нерухомість, а по-друге, Максим уже мав пекарні та складські приміщення, досить із нього володінь.

Я лежала під ковдрою й усміхалася в стелю.

Стеля виглядала стримано.

— Не починай, — сказала я їй. — Це був просто поцілунок.

Стеля мовчала, але після всіх моїх “просто кава”, “просто майстер-клас” і “просто допоможу сказати правду” вона вже мала повне право мені не вірити.

Телефон завібрував.

Я схопила його надто швидко.

Це був Максим.

Максим:

Доброго ранку.

Усього два слова.

Без сердечок, типового “як спалося?” або “я думав про вас усю ніч”. За що я, звісно, була вдячна, бо від такої фрази впустила б телефон собі на обличчя.

Я відповіла:

Я:

Доброго.

Довго дивилася на екран.

Потім додала:

Вареники пережили вечір краще за французький ресторан.

Він відповів майже одразу:

Максим:

Я сьогодні прокинувся з думкою, що повітряна текстура масла програла сметані.

Я засміялася.

Я:

Сметана має досвід.

Максим:

І характер.

Я:

Як булочка Лєра.

Пауза.

Три крапки.

Максим:

Ви вже її з’їли?

Я повернула голову до столу. Коробочка з булочкою стояла там, куди я поставила її ввечері. Вона виглядала як маленький кривий талісман, що пахнув корицею й моральним сум’яттям.

Я:

Ні. Вона думає про життя.

Максим:

Передайте їй, що я вірю в неї.

Я:

Передам. Але не захоплюйтеся. Вона й так із характером.

Я відклала телефон і нарешті встала.

Станіслав-фікус стояв на підвіконні з виглядом рослини, яка теж усе знає, але не засуджує, бо зайнята фотосинтезом.

— І не дивися так, — сказала я. — Ти сам мене благословив, за версією Іри.

Станіслав мовчав.

Гідний чоловік.

Я пішла на кухню, зробила каву й саме намагалась вирішити, чи можна назвати сніданком яблуко й половину булочки, коли телефон задзвонив.

На екрані висвітилося: Лариса Павлівна.

Я одразу випрямилася.

Лариса Павлівна ніколи не дзвонила просто так. Вона або мала замовлення, або погані новини, або хороші новини, оформлені як замовлення з ризиками.

— Доброго ранку, — сказала я обережно.

— Лєро, ти сидиш?

— Стою.

— Сядь.

Я сіла.

Навіть яблуко відклала.

— Що сталося?

— Тобі передзвонили з кастингу.

Я завмерла.

— З якого?

— Ресторанна реклама. “У нас тепер є місце, де всі свої”. Твій улюблений всесвіт із почуттям гумору.

— І?

— Тебе затвердили.

Я мовчала.

Кілька секунд.

Можливо, довше.

Потім сказала:

— Мене?

— Ні, фікус. Звісно, тебе.

— Ларисо Павлівно…

— Це не головна роль у серіалі, не сцена в національному театрі й не квиток на “Оскар”, тому не роби паузу, як на прем’єрі. Але це хороша реклама, нормальний гонорар, велика мережа ресторанів, ролик крутитимуть онлайн і в торгових центрах. Для портфоліо — дуже пристойно.

Я прикрила очі.

Мене затвердили.

Не “ми вам повідомимо” у звичному сенсі “ми зникнемо в тумані”. Не “ви нам цікаві” як ввічливе поховання надії, а справді затвердили.

— Коли зйомка? — спитала я.

— У суботу.

Я відкрила очі.

— Цієї?

— Так.

— О котрій?

— Виклик на майданчик о дев’ятій ранку. Орієнтовно до шостої вечора, але ти знаєш, як це буває. Може затягнутися.

Я кивнула, хоча вона не могла бачити.

— Добре. Я вільна.

— Чудово. Але чому ти сказала це голосом людини, яка згадала труп у багажнику?

— У мене не труп у багажнику.

— Це заспокоює, але не відповідає на питання.

Я відкрила календар.

Субота.

На суботу в мене нічого не було.

Точніше, нічого офіційного.

А потім згадала.

Максим казав у кав’ярні, ще до французької катастрофи, що в суботу в них маленький благодійний ярмарок біля пекарні. Щось для дитячого центру. Я тоді кивнула, бо це звучало тепло й мило, але запрошення не було прямим. І я не планувала йти. Майже. Тобто думала, що, можливо, зайду. На годинку. Просто привітатися. Не як наречена, не як рятувальна служба, а як людина, якій приємно бути поруч.

А тепер у суботу була зйомка.

Моя зйомка.

Моя робота.

Мій шанс.

— Лєро, — сказала Лариса Павлівна у слухавці.

— Так?

— Якщо зараз у твоїй голові відбувається боротьба між “моя акторська робота” і “чужий благодійний ярмарок”, я кладу слухавку, приїжджаю й б’ю тебе договором по лобі.

— Я нічого не сказала.

— Я чую твої думки. Вони тупотять.

— Це лякає.

— Мене теж. Особливо коли вони біжать не в той бік. Ти йдеш на зйомку. Крапка.

— Я знаю.

— Повтори.

— Я йду на зйомку.

— Ще раз, але як жінка з хребтом.

— Я йду на зйомку.

— Добре. Деталі надішлю. І Лєро?

— Що?

— Якщо цей Максим нормальний, він зрадіє. Якщо не зрадіє — це буде дуже корисна інформація.