Глава 12. Побачення без інструкції

Я погодилася на вечерю через три години.

Не тому, що три години — це був якийсь стратегічно вивірений термін. Просто першу годину я ходила квартирою й переконувала себе, що не треба відповідати одразу. Другу — робила вигляд, що зайнята важливими справами, хоча важливі справи складалися з того, що я відкрила холодильник, закрила холодильник і задумливо подивилася на фікус.

На третій годині фікус зламав мене мовчанням.

— Добре, — сказала я йому. — Ти переміг.

Фікус, нагадаю, досі не мав імені, але вже поводився як моральний авторитет.

Я взяла телефон і відкрила чат із Максимом.

Останнє повідомлення було від нього:

Максим:

Я хотів би запросити вас на вечерю. Якщо ви захочете.

Ніякого тиску — просто запрошення.

Я набрала:

Добре. Вечеря.

Подивилася.

Дуже сухо.

Стерла.

Набрала:

Я подумала. Можна вечерю.

Знову стерла.

Звучало так, ніби я погоджую комерційну пропозицію.

Набрала втретє:

Я згодна на вечерю. Але якщо ви принесете булочки, я викличу Ларису Павлівну.

Оце вже було моє.

Надіслала.

Відповідь прийшла за кілька хвилин.

Кілька дуже довгих хвилин, за які я встигла пошкодувати про все: про вечерю, про фікус, про булочки, про Ларису Павлівну, про те, що вмію писати повідомлення з гумором, але не завжди з гідністю.

Максим:

Домовилися. Без булочок.

Потім друге:

Максим:

Але чи можна без Лариси Павлівни? Я її трохи боюся.

Я засміялася.

Я:

Усі розумні люди її трохи бояться.

Максим:

П’ятниця? О сьомій?

Я:

Підходить.

Максим:

Я знайду місце.

Я вже майже написала “тільки не надто пафосне”, але зупинилася.

Він має право сам запропонувати.

Я маю право потім сказати, якщо мені буде некомфортно.

Дорослі люди, кажуть, так і живуть.

Дуже дивна система.

______________________________________________________

— Він знайде місце?.. — повторила Іра наступного дня, коли я зайшла до неї в костюмерну.

Вона саме пришивала до оксамитового жакета ґудзик, який, судячи з її обличчя, був особистим ворогом.

— Так.

— Сам?

— Так.

— Ти не контролювала?

— Ні.

Іра підняла на мене очі.

— Хто ти і що зробила з Лєрою Мироненко?

— Вона дорослішає.

— Трагічно. Я любила стару версію. Вона робила більше дурниць для мого дозвілля.

Я сіла на край столу, де вже лежали нитки, шматки тканини, два пояси, один штучний кинджал і чашка з написом “я не кричу, я режисую”.

— Мені страшно.

Іра відклала жакет.

— О. Без жарту?

— Без жарту.

— Тоді кажи.

Я подивилася на свої руки.

— Поки була родина, договір, брехня, викриття, майстер-клас, Аліна з документами… усе було складно, але зрозуміло. Там завжди була причина бути поруч. А тепер буде просто вечеря. І якщо нам буде незручно, не буде на кого списати.

— На ресторан.

— Іро.

— Добре. Так, страшно. Бо тепер він не клієнт, ти не роль, а вся ця ваша історія не прикрита рушником і піцою.

— Саме так.

— Але це хороше страшно.

— Буває хороше страшно?

— Так. Це коли тобі хочеться втекти не тому, що небезпечно, а тому що важливо.

Я подивилася на неї.

— Ти де береш ці фрази?

— У житті, на жаль. І в костюмерній. Тут люди часто плачуть у корсетах, багато мудрості накопичується.

Вона встала, підійшла до старої шафи й почала розсувати плечики.

— Що ти вдягнеш?

— Не знаю.

— Ні. Сьогодні без “не знаю”. У вас і так ця фраза стала родинним гербом.

— Це не побачення з родиною.

— Саме тому треба вдягнутися не так, ніби ти йдеш на кастинг у роль “жінка з неясними намірами”.

Вона витягла темно-синю сукню з м’якої тканини.

— Оце.

— Вона твоя.

— Вона мені трохи тисне в грудях, а тобі буде ідеально. Не сперечайся, я костюмерка, я бачу правду в образі.

— Вона занадто красива.

— Чудово. Ти теж.

— Іро.

— Що? Я не Максим, я можу говорити компліменти без процесу внутрішнього навчання.

Я взяла сукню.

Вона була проста, але дуже гарна: темно-синя, із довгим рукавом, не надто відкрита, не надто офіційна. З тих речей, які не кричать “дивіться на мене”, але якщо вже подивилися — не шкодують.

— А якщо ресторан буде дуже простий?

— Тоді ресторан буде радий.

— А якщо дуже пафосний?

— Тоді ти врятуєш його від нудьги.

Я провела пальцями по тканині.

— Ти думаєш, усе буде нормально?

Іра пом’якшала.

— Ні. Думаю, щось точно піде не так.

— Дякую.

— Але, можливо, саме це вам і треба. Ідеальне побачення — це підозріло. А от побачення, де щось пішло не так, добре показує, хто поруч із тобою: людина чи декорація.

Я притиснула сукню до себе.

— Ти сьогодні дуже мудра.

— Це від недосипу.

______________________________________________________

Максим написав у п’ятницю в обід.

Максим:

Забронював столик у “Вердені”. О 19:00. Це французький ресторан на Ярославській. Якщо вам не підходить — змінимо.

Я відкрила сайт ресторану.

І одразу зрозуміла, що “Верден” був місцем, де люди не їдять, а “проживають гастрономічний досвід”.

На фото були високі келихи, маленькі порції, світильники у вигляді крапель і тарілка, на якій лежало щось розміром із мою тривогу, але коштувало, мабуть, як два тижні здорового харчування.