Глава 12. Побачення без інструкції

На вечерю я погодилася через три години. Не те щоб це був стратегічно вивірений термін: першу годину я переконувала себе не відповідати одразу, другу вдавала, ніби зайнята важливими справами, хоча насправді лише відкрила холодильник, закрила його й задумливо подивилася на фікус. На третій годині фікус зламав мене мовчанням.

— Добре, — сказала я йому. — Ти переміг.

Фікус, нагадаю, досі не мав імені, але вже поводився як моральний авторитет.

Я взяла телефон і відкрила чат із Максимом.

Останнє повідомлення було від нього:

Максим:

Я хотів би запросити вас на вечерю. Якщо ви захочете.

Ніякого тиску — просто запрошення.

Я набрала:

Спершу набрала: «Добре. Вечеря», — подивилася на два сухі слова й стерла.

Другий варіант — «Я подумала. Можна вечерю» — звучав так, ніби я погоджую комерційну пропозицію, тож теж не пережив редактуру.

Втретє написала: «Я згодна на вечерю. Але якщо ви принесете булочки, я викличу Ларису Павлівну». Оце вже було моє. Надіслала.

Відповідь прийшла за кілька дуже довгих хвилин. За цей час я встигла пошкодувати про вечерю, фікус, булочки, Ларису Павлівну й талант писати повідомлення з гумором, але не завжди з гідністю.

Максим:

Домовилися. Без булочок.

Потім друге:

Максим:

Але чи можна без Лариси Павлівни? Я її трохи боюся.

Я засміялася.

Я:

Усі розумні люди її трохи бояться.

Максим:

П’ятниця? О сьомій?

Я:

Підходить.

Максим:

Я знайду місце.

Я вже майже написала «тільки не надто пафосне», проте зупинилася. Нехай Максим сам запропонує, а я потім скажу, якщо почуватимуся некомфортно. Дорослі люди, кажуть, так і живуть — дуже дивна система.

______________________________________________________

— Він знайде місце?.. — повторила Іра наступного дня, коли я зайшла до неї в костюмерну.

Вона саме пришивала до оксамитового жакета ґудзик, який, судячи з її обличчя, був особистим ворогом.

— Сам знайде? Ти не контролювала?

— Ні, — підтвердила я.

Іра підняла на мене очі.

— Хто ти і що зробила з Лєрою Мироненко?

— Вона дорослішає.

— Трагічно. Я любила стару версію. Вона робила більше дурниць для мого дозвілля.

Я сіла на край столу, де вже лежали нитки, шматки тканини, два пояси, один штучний кинджал і чашка з написом “я не кричу, я режисую”.

— Мені страшно.

Іра відклала жакет.

— Ого. І навіть без жарту?

— Цього разу без жарту. Мені справді страшно.

— Тоді кажи.

Я подивилася на свої руки.

— Поки була родина, договір, брехня, викриття, майстер-клас, Аліна з документами… усе було складно, але зрозуміло. Там завжди була причина бути поруч. А тепер буде просто вечеря. І якщо нам буде незручно, не буде на кого списати.

— Завжди можна звинуватити ресторан.

— Я серйозно, Іро.

— Добре. Так, страшно. Бо тепер він не клієнт, ти не роль, а вся ця ваша історія не прикрита рушником і піцою.

— Так. Ти влучила.

— Але це хороше «страшно»: втекти хочеться не тому, що небезпечно, а тому, що важливо.

Я подивилася на неї.

— Ти де береш ці фрази?

— У житті, на жаль. І в костюмерній. Тут люди часто плачуть у корсетах, багато мудрості накопичується.

Вона встала, підійшла до старої шафи й почала розсувати плечики.

— Що ти вдягнеш?

— Поки гадки не маю.

— Ні. Сьогодні без “не знаю”. У вас і так ця фраза стала родинним гербом.

— Це не побачення з родиною.

— Саме тому треба вдягнутися не так, ніби ти йдеш на кастинг у роль “жінка з неясними намірами”.

Вона витягла темно-синю сукню з м’якої тканини.

— Оце.

— Але ж сукня твоя.

— Вона мені трохи тисне в грудях, а тобі буде ідеально. Не сперечайся, я костюмерка, я бачу правду в образі.

— Вона аж надто гарна для простої вечері.

— От і чудово. Ти їй пасуєш.

— Іро.

— Що? Я не Максим, я можу говорити компліменти без процесу внутрішнього навчання.

Я взяла сукню.

Вона була проста, але дуже гарна: темно-синя, із довгим рукавом, не надто відкрита, не надто офіційна. З тих речей, які не кричать “дивіться на мене”, але якщо вже подивилися — не шкодують.

— А якщо ресторан буде дуже простий?

— Тоді ресторан буде радий.

— А якщо дуже пафосний?

— Тоді ти врятуєш його від нудьги.

Я провела пальцями по тканині.

— Думаєш, усе буде нормально?

Ірине обличчя пом’якшало.

— Ні. Щось напевно піде не так.

— Дуже заспокоїла.

— Але, можливо, саме це вам і треба. Ідеальне побачення — це підозріло. А от побачення, де щось пішло не так, добре показує, хто поруч із тобою: людина чи декорація.

Я притиснула сукню до себе.

— Ти сьогодні дуже мудра.

— Це від недосипу.

______________________________________________________

Максим написав у п’ятницю в обід.

Максим:

Забронював столик у “Вердені”. О 19:00. Це французький ресторан на Ярославській. Якщо вам не підходить — змінимо.

Щойно відкрила сайт «Вердену», стало зрозуміло: там люди не їдять, а «проживають гастрономічний досвід».

На фото були високі келихи, маленькі порції, світильники у вигляді крапель і тарілка, на якій лежало щось розміром із мою тривогу, але коштувало, мабуть, як два тижні здорового харчування.

Я написала Ірі.

Я:

Він забронював французький ресторан.

Іра:

Пафосний?

Я: