Орендуй наречену

Глава 11. Майстер-клас із відкритими дужками

Я написала Максимові, коли доїхала додому не тому, що він попросив.

І не тому, що це було частиною нашого дивного етичного протоколу після кави, яка не була побаченням. А тому, що хотіла.

Я:
Я вдома.

Відповідь прийшла не миттєво, але швидко.

Максим:

Дякую.

Потім ще одне:

Максим:

Я дуже старався не спитати першим.

Я всміхнулася, стоячи в передпокої у пальті й одному черевику.

Я:

Помітила.

Максим:

Це рахується як прогрес?

Я:

Так. Маленький, але перспективний.

Максим:

Тоді добраніч, Лєро.

Я довго дивилася на це “добраніч”.

Звичайне слово, просте. Без підтексту, якщо людина дуже старається не бачити підтекст.

Я, схоже, старалася недостатньо.

Я:

Добраніч, Максиме.

Потім поставила телефон на зарядку, зняла другий черевик і зрозуміла, що посміхаюся стіні.

— Це просто кава, сказала я вголос сама собі.

І все одно радісно посміхнулася.

____________________________________________________

Наступного ранку Максим не писав, і це вже не було образливо.

Тобто було, але зовсім трохи. Не так, як раніше. У цьому мовчанні тепер не було порожнечі, яку хотілося терміново заповнити. Скоріше — простір, у якому можна було не поспішати.

Я навіть встигла поснідати нормально.

Щоправда, гречкою.

Це, якщо чесно, значно менш романтично, зате дуже заземлює жінку, яка напередодні майже розтанула від фрази “мені сподобалися ви”.

О 10:23 мені написала Оля.

Оля:

Лєро, привіт. Сподіваюся, не заважаю.

Я одразу сіла рівніше.

Повідомлення від Максима — це одне. А от повідомлення від його сестри — це вже вхід у родинну адміністративну систему.

Я:

Привіт. Не заважаєш.

Три крапки з’явилися, зникли, знову з’явилися.

Оля:

У нас у неділю в пекарні дитячий майстер-клас. Це не запрошення “як нареченої”, не подумай. Просто Марічка з учора питає, чи можна покликати “Лєру, яка розуміє Клару”. Я сказала, що спитаю один раз і без тиску.

Я перечитала.

Потім ще раз.

Ключові слова були очевидні: не як нареченої, один раз, без тиску.

Видно було, що Оля формулювала обережно. Мабуть, після сімейного викриття всі Гнатюки отримали внутрішню пам’ятку: “Не тягнути Лєру в родину через вікно, двері, пекарню або дитину з лялькою”.

Це було мило і трохи смішно.

І дуже небезпечно.

Я відкрила чат з Ірою.

Я:

Оля кличе мене на дитячий майстер-клас у пекарні. Не як наречену.

Іра відповіла через хвилину:

Іра:

Обережно. “Не як наречену” — це перший крок до “ми просто запросили тебе на сімейне фото, бо ти вже тут стояла”.

Я:

Там Марічка просить.

Іра:

Дитина з лялькою — заборонений прийом.

Я:

Я знаю.

Іра:

Хочеш піти?

Я подивилася на повідомлення Олі.

Потім на Маріччин малюнок на полиці.

Потім на фікус, який стояв на підвіконні й досі не мав імені, бо моє життя не могло вирішити навіть це.

Я:

Хочу.

Іра довго не відповідала.

Потім:

Іра:

Тоді йди. Але як Лєра. Не як рятувальна служба чи майбутня невістка. І точно не як жінка, яка хоче сподобатися бабусі. Просто як Лєра, яку запросили на дитячий майстер-клас.

Я прочитала й зітхнула.

Я:

Ти стала дуже розумна. Це незручно.

Іра:

Я завжди була розумна. Просто раніше ти була зайнята драмою й не помічала.

Я повернулася до чату з Олею.

Я:
Я прийду. Але справді просто як гість. І, можливо, помічниця Клари.

Відповідь прийшла швидко.

Оля:

Марічка зараз танцює від радості. Клара, думаю, теж, але в неї обличчя стримане.

Я засміялася.

Через дві хвилини написав Максим.

Максим:

Оля сказала, що запросила вас.

Я примружилася.

Я:

Ви зараз перевіряєте, чи мене не втягнули без дозволу?

Пауза.

Максим:

Так.

Я:

Мене втягнули з дозволом. Але не ви.

Максим:

Я радий.

Я дивилася на екран і майже фізично відчувала, як він тримає себе за комір, щоб не додати: “Я підвезу?”, “Ви точно хочете?”, “Вам буде комфортно?”, “Я попереджу всіх не тиснути”, “Я сховаю тітку Тамару”.

Я:

І ні, мене не треба підвозити.

Три крапки.

Максим:

Я ще нічого не сказав.

Я:

Але подумали.

Максим:

Так.

Я всміхнулася.

Я:

Прогрес — це коли подумали, але не сказали.