Глава 10. Не роль, не договір, не катастрофа

Наступного ранку я прокинулася без запаху кориці, і це, як не дивно, було майже образливо.

Квартира пахла звичайно: кавою, пилом на батареях, кремом для рук і трохи — вчорашніми круасанами, які я героїчно сховала в контейнер, щоб не з’їсти всі одразу й не перетворитися на жінку, яку остаточно перемогла випічка.

Телефон лежав на тумбочці.

Я подивилася на нього ще до того, як остаточно розплющила очі, та повідомлень від Максима не було.

Це було добре, це було правильно.

Це було саме те, про що ми майже домовилися: без тиску, без “ви доїхали?”, без “приходьте”, без нового витка родинної системи тяжіння. Він залишив мені вибір. Не тягнув і не нагадував про себе. Не клав на мій ранок черговий теплий круасан у вигляді повідомлення.

І саме тому мені хотілося кинути в телефон подушкою.

— Доросло, Лєро, — сказала я вголос. — Дуже доросло.

Телефон, на щастя, не відповів.

Я встала, пішла на кухню й зробила каву. Без молока, бо молоко закінчилося ще вчора, а в магазин я не зайшла, бо була зайнята важливими справами: слухала правду від колишньої нареченої, брала участь у сімейному викритті й намагалася не закохатися в людину, яка навчилася не пропонувати чай замість відповідей.

Не найгірший список для вівторка.

На столі лежали три речі, які я не прибрала з вечора.

Маріччин малюнок.

Серветка Соломії Іванівни про капці.

Коротка угода з агенцією на фінальну зустріч, уже виконану й морально недооцінену.

Я подивилася на них і зрозуміла, що вони виглядають як докази на суді. Тільки я не знала, кого судять.

Максима?

Мене?

Найімовірніше, здоровий глузд.

Я прибрала угоду в шухляду.

Малюнок хотіла покласти туди ж, але зупинилася. Марічка намалювала мене з непропорційно великими очима й у зеленій сукні, якої в мене ніколи не було. Максим на малюнку тримав мене за руку. У реальності він майже не торкався мене, окрім рукостискання, волосся біля сережки й пальта в передпокої.

Дитина явно працювала на випередження.

Я поставила малюнок на полицю біля книжок. Так, щоб він не впадав в очі.

А потім п’ять хвилин переставляла його так, щоб усе-таки трохи впадав.

Серветку про капці я заховала в коробку з дрібницями. Там уже лежали старі квитки, театральна програмка з вистави, де мене колись взяли на заміну в другому складі, і маленька заколка, яку мама привезла мені з моря, коли мені було дванадцять. Речі, які не були цінними для світу, але чомусь мали вагу в руках.

Капці від Соломії Іванівни чудово вписувалися.

Хоча капців у мене навіть не було.

Це теж тривожний симптом: коли в тебе з’являється сентиментальність до уявного взуття.

О 10:06 подзвонила Іра.

— Ти жива? — спитала вона.

— Так.

— Ти звучиш як людина, яка не отримала повідомлення й тепер зла, хоча сама хотіла, щоб їй дали простір.

Я повільно відпила каву.

— Я ненавиджу, що ти мене знаєш.

— Це моя соціальна функція. Максим писав?

— Ні.

— Добре.

— Так.

— Чому голос такий, ніби я сказала “твою роль віддали дівчині з ідеальними бровами”?

— Бо я логічно розумію, що добре. Емоційно — не погоджуюся з логікою.

— Нарешті чесно.

Я сіла на край стільця.

— Він учора не просив мене залишитися. Не просив прийти. Не просив написати, коли доїду. Тобто майже. Я сама написала, що напишу.

— І це погано?

— Ні.

— Але?

— Але тепер я маю сама вирішити, чи хочу його бачити. Без договору. Без сім’ї. Без того, що мене втягнули. І це чомусь страшніше.

Іра помовчала.

Рідкісний момент. Треба було занести в календар.

— Бо коли тебе втягнули, ти можеш злитися на того, хто тягнув, — сказала вона. — А коли сама йдеш — відповідальність твоя.

— Дякую, психологине з костюмерної.

— Завжди будь ласка. У мене ще є хустка для драматичних консультацій.

— Як думаєш, писати йому?

— Ні.

Я аж випрямилася.

— Ні?

— Ні. Сьогодні не пиши.

— Чому?

— Бо якщо ти напишеш сьогодні вранці, то половина цього повідомлення буде не про Максима, а про тривогу, що він мовчить. Дай собі день. Подивися, чи ти хочеш його, коли не пахне корицею, не світиться пекарня, не плаче бабуся і Данило не коментує піцу.

— Жорстоко.

— Профілактично.

Я подивилася на календар у телефоні.

На сьогодні в мене було два пункти: забрати сукню з хімчистки для агенції й сходити на кастинг у рекламу сімейного ресторану. Роль: “молода жінка, яка щиро сміється за столом із великою родиною”.

Я навіть розсміялася.

— Що? — спитала Іра.

— У мене сьогодні кастинг.

— На що?

— На жінку, яка щиро сміється за столом із великою родиною.

Іра мовчала рівно дві секунди.

Потім сказала:

— Всесвіт сьогодні без фантазії, але з почуттям гумору.

— Мені не йти?

— Йти. Обов’язково. Подивишся, як воно — грати те, що вчора майже стало болем.

— Це ти зараз підтримуєш чи добиваєш?

— Я багатофункціональна.

____________________________________________________

Кастинг проходив у студії на третьому поверсі бізнес-центру, який пахнув кавою з автомату, ламінатом і людським бажанням отримати гонорар.

У коридорі сиділо з десяток акторів. Дві дівчини в однакових бежевих светрах, чоловік із бородою, який уже виглядав як “тато за сімейним столом”, хлопчик років восьми з планшетом і жінка, що повторювала перед дзеркалом посмішку так старанно, ніби від неї залежала доля цивілізації.

Я сіла на вільний стілець.

Асистентка видала анкету.

Роль: гостя сімейного ресторану.

Емоція: тепло, легкість, довіра, відчуття дому.

Текст: “У нас тепер є місце, де всі свої”.

Я довго дивилася на останнє речення.