Глава 10. Не роль, не договір, не катастрофа

Наступного ранку в квартирі пахло кавою, пилом на батареях, кремом для рук і вчорашніми круасанами — звичайно, без кориці, й це майже ображало. На тумбочці мовчав телефон: Максим справді залишив мені вибір, не тиснув, не нагадував про себе й не підкладав повідомлення замість теплого круасана. Саме тому хотілося кинути в нього подушкою.

— Доросло, Лєро, — сказала я вголос. — Дуже доросло.

Телефон, на щастя, не відповів.

На кухні я зробила каву без молока — його не купила, бо напередодні слухала правду від колишньої нареченої, брала участь у сімейному викритті й намагалася не закохатися в чоловіка, який навчився не пропонувати чай замість відповідей. Цілком пристойний вівторок.

На столі лишилися три докази: Маріччин малюнок, записка про капці й уже виконана, морально недооцінена угода з агенцією. Неясно було тільки, кого судять — Максима, мене чи здоровий глузд.

Я прибрала угоду в шухляду.

Малюнок хотіла покласти туди ж, але зупинилася. Марічка намалювала мене з непропорційно великими очима й у зеленій сукні, якої в мене ніколи не було. Максим на малюнку тримав мене за руку. У реальності він майже не торкався мене, окрім рукостискання, волосся біля сережки й пальта в передпокої.

Дитина явно працювала на випередження.

Малюнок я поставила біля книжок так, щоб він не впадав в око, а потім п’ять хвилин шукала для нього помітніше місце.

Записка про капці оселилася в коробці зі старими квитками, театральною програмкою та заколкою, яку мама привезла з моря. Поруч із цими нецінними для світу, але важкими в руці речами уявне взуття Соломії Іванівни почувалося напрочуд доречно.

Це теж тривожний симптом: коли в тебе з’являється сентиментальність до уявного взуття.

О 10:06 подзвонила Іра.

— Ти жива? — спитала вона.

— Так, поки жива.

— Ти звучиш як людина, яка не отримала повідомлення й тепер зла, хоча сама хотіла, щоб їй дали простір.

Я неквапом відпила кави.

— Я ненавиджу, що ти мене знаєш.

— Це моя соціальна функція. Максим писав?

— Ні.

— І це справді добре.

— Логічно — так.

— Чому голос такий, ніби я сказала “твою роль віддали дівчині з ідеальними бровами”?

— Бо я логічно розумію, що добре. Емоційно — не погоджуюся з логікою.

— Нарешті чесно.

Я сіла на край стільця.

— Учора він не просив мене залишитися чи прийти знову. Навіть повідомити про приїзд запропонувала я сама.

— І це погано?

— Ні.

— Але?

— А тепер я маю сама вирішити, чи хочу його бачити — без договору, родини й виправдання, що мене втягнули. Це лякає більше.

Іра задумалася — рідкісний момент, який варто занести в календар.

— Бо коли тебе втягнули, ти можеш злитися на того, хто тягнув, — сказала вона. — А коли сама йдеш — відповідальність твоя.

— Дякую, психологине з костюмерної.

— Завжди будь ласка. У мене ще є хустка для драматичних консультацій.

— Як думаєш, писати йому?

— Ні.

Я аж випрямилася.

— Ні?

— Ні. Сьогодні не пиши.

— Чому?

— Бо якщо ти напишеш сьогодні вранці, то половина цього повідомлення буде не про Максима, а про тривогу, що він мовчить. Дай собі день. Подивися, чи ти хочеш його, коли не пахне корицею, не світиться пекарня, не плаче бабуся і Данило не коментує піцу.

— Жорстоко.

— Профілактично.

Я подивилася на календар у телефоні.

На сьогодні в мене було два пункти: забрати сукню з хімчистки для агенції й сходити на кастинг у рекламу сімейного ресторану. Роль: “молода жінка, яка щиро сміється за столом із великою родиною”.

Я навіть розсміялася.

— Що? — спитала Іра.

— У мене сьогодні кастинг.

— На що?

— На жінку, яка щиро сміється за столом із великою родиною.

Іра витримала дві секунди, а тоді підсумувала: — Всесвіт сьогодні без фантазії, зате з почуттям гумору.

— Мені не йти?

— Йти. Обов’язково. Подивишся, як воно — грати те, що вчора майже стало болем.

— Це ти зараз підтримуєш чи добиваєш?

— Я багатофункціональна.

____________________________________________________

Кастинг проходив у студії на третьому поверсі бізнес-центру, який пахнув кавою з автомату, ламінатом і людським бажанням отримати гонорар.

У коридорі сиділо з десяток акторів. Дві дівчини в однакових бежевих светрах, чоловік із бородою, який уже виглядав як “тато за сімейним столом”, хлопчик років восьми з планшетом і жінка, що повторювала перед дзеркалом посмішку так старанно, ніби від неї залежала доля цивілізації.

Я сіла на вільний стілець й отримала анкету. Від мене чекали “тепла, легкості, довіри та відчуття дому” в ролі гості сімейного ресторану.

Текст: “У нас тепер є місце, де всі свої”.

Фразу “У нас тепер є місце, де всі свої” я перечитала кілька разів і підняла очі до стелі. — Серйозно? Стеля, як завжди у відповідальні моменти, не допомогла.

— Валерія Мироненко? — гукнула асистентка.

— Так, це я.

— Проходьте.

У світлій студії стояла декорація ресторану з пластиковою їжею й готовою “родиною”. Завдання здавалося простим і страшенно знайомим: увійти в чуже коло на кілька хвилин та переконати всіх, що мені там місце.

— Камера, — сказав оператор.

— Почали.

Я зайшла в кадр, де бородатий “тато” усміхався з рекламного світу без сварок через спадок, брехні бабусям і колишніх наречених із доречними застереженнями.

— Сідай, доню, — сказав він за сценарієм.

Я сіла.

Бежева акторка праворуч передала мені кошик із хлібом.

— Спробуй, тут дуже смачно.

Я взяла шматок.

Усі засміялися, хоча нічого смішного не сталося. Так працює реклама: щастя там починається за командою.

Я подивилася в камеру й сказала:

— У нас тепер є місце, де всі свої.