Глава 9. Коли колишня не ворог

Я завжди вважала, що найгірше повідомлення від незнайомого номера починається зі слів: “Доброго дня, це служба безпеки банку”. Виявилося, є варіанти гірші.

Наприклад:

“Лєро, добрий день. Це Аліна.”

Особливо якщо ти стоїш на зупинці та тримаєш у руках пакет із круасанами від чоловіка, чию наречену вчора грала за гроші. Та ще й уже не до кінця розумієш, ким ти насправді є в цій історії.

Автобус під’їхав до зупинки, видихнув дверима й випустив хвилю людей. Я навіть зробила крок уперед, але не зайшла.

Як заходити в автобус, коли колишня наречена Максима щойно пообіцяла важливу правду? Двері зачинилися, автобус поїхав, а я лишилася на тротуарі з круасанами, угодою в сумці й запрошенням на новий рівень хаосу.

Повідомлення від Аліни світилося на екрані.

Аліна:
Не хочу втручатися, але нам варто поговорити до сьогоднішнього вечора. Ви не знаєте однієї важливої речі про Максима.

Повідомлення я прочитала втретє — мозок усе ще сподівався перетворити “важливу річ” на алергію, нелюбов до родзинок чи іншу безпечну подробицю. Марно.

Я відкрила чат з Ірою.

Я:
Аліна мені написала.

Відповідь прийшла майже одразу.

Іра:
Колишня?

Я:
Так.

Іра:
Блокуй.

Я:
Вона каже, що я не знаю важливої речі про Максима.

Іра:
Розблоковуй.

Я хмикнула просто на зупинці.

Поруч якась жінка з пакетом картоплі подивилася на мене з підозрою. Розумно, бо люди, які сміються самі до себе, рідко бувають нормальними. Але нормальною я зараз зовсім не почувалася.

Іра:
Тільки не йди до неї в темний провулок, старий театр, покинуту оранжерею або кав’ярню з поганим освітленням.

Я:
Ти дивишся забагато серіалів.

Іра:
Я працюю в театрі. У нас люди можуть драматично стояти навіть біля кулера.

Я знов подивилася на повідомлення Аліни.

Відповісти — означало впустити її в день, який і так уже був перенаселений.

Не відповісти — означало піти ввечері до Максима, знаючи, що десь поруч є інформація, яку від мене, можливо, приховують.

Я написала:

Я:
Про що саме йдеться?

Аліна відповіла швидко.

Не йдеться про зраду, кримінал чи страшну таємницю — не хочу нагнітати, як у дешевому серіалі. Просто деякі речі про Максима стають зрозумілими не відразу. Я воліла б пояснити особисто або хоча б телефоном.

Ну прекрасно.

Коли людина одразу уточнює, що це не кримінал і не страшна таємниця, стає значно спокійніше. Майже як у літаку, коли пілот каже: “Не хвилюйтеся, це не остаточна відмова двигуна”.

Я:
Чому ви хочете сказати це мені?

Відповідь затрималася.

Я уявила Аліну десь у машині або за столиком пекарні. Ідеально рівне волосся, американо без молока, спокійний погляд. Жінка, яка не поспішає з відповідями, бо не боїться тиші.

Мені б таку якість. У мене тиша зазвичай одразу перетворювалася на внутрішній монолог із трьома побічними сюжетними лініями.

Аліна:
Бо ви мені не здаєтесь випадковою людиною. І, схоже, сам Максим ще не до кінця розуміє, що робить.

Оце вже було надто близько до моїх власних підозр.

Я подивилася на пакет із круасанами.

— Ти теж нічого не розумієш, — дорікнула я пакету. Як і всі небезпечні речі в моєму житті, він промовчав.

Я написала:

Я:
Можемо поговорити телефоном. У мене небагато часу.

Аліна:
Зараз зручно?

Зручно? Звісно, ні. Ідеальний час для цієї розмови — ніколи. Я все ж погодилася.

Через кілька секунд телефон задзвонив.

На вхідний дзвінок я дивилася, наче на відкритий люк у сцені, а тоді прийняла виклик.

— Лєро?

Голос Аліни не змінився від пекарні — рівний, приємний, без краплі театральної отрути.

— Так.

— Дякую, що відповіли. Я справді не хочу створювати вам додаткові проблеми.

— Тоді початок трохи невдалий.

На тому кінці коротко замовкли, а тоді Аліна тихо засміялася.

— Прошу вибачення.

Це було погано. Дуже погано. Мені не потрібна була Аліна, з якою можна нормально розмовляти.

Я озирнулася. Біля зупинки було шумно: машини, люди, маршрутка, що ображено сигналить, продавчиня з кавового кіоску, яка пояснювала комусь, що “безлактозне закінчилося ще вранці”. Не найкраще місце для розмови про важливі речі.

— Я перейду трохи далі, — сказала я.

— Звісно.

Я відійшла до невеликого скверу біля будинку. Там було тихіше — лише лавка, голі кущі та кілька невдоволених голубів.

— Я слухаю, — сказала я.

Аліна не почала одразу. І це мене теж нервувало, бо люди в моєму житті ділилися на два типи: ті, хто говорив забагато, і Максим. Аліна, здається, належала до третього типу — тих, хто добирає слова так, щоб потім не збирати уламки.

— Спершу хочу сказати, — почала вона, — я не маю до вас претензій.

— Навіть після вчорашнього?

— Особливо після вчорашнього. Максим зробив дурість. Але це його дурість, не ваша.

— Я погодилася.

— За роботою, так?

Я не відповіла.

— Вибачте, — сказала Аліна. — Це не було звинувачення.

— Я знаю. Просто відповідь уже не така проста, як мала б бути.

— Розумію.

І найгірше — вона, здається, справді розуміла.

— Максим сьогодні чесно сказав бабусі частину правди, — сказала я.

— Я здогадалася. Соломія Іванівна після вашого відходу дивилася на нього так, як дивляться на людину, якій зараз доведеться дорослішати.