Глава 8. Договір із відкритими дужками

Я все-таки сіла в метро.

Не на той потяг, який поїхав без мене, поки я переписувалася з Максимом, а на наступний. У той момент це було для мене важливим, бо перший потяг сприймався надто драматичним і символічним. Одним своїм виглядом він ледь не просив, щоб я передумала.

А от після остаточно прийнятного рішення другий був уже просто транспортом.

У другому не було метафор — лише жінка з великим пакетом цибулі, хлопець у навушниках і чоловік, який читав новини з таким обличчям, ніби особисто відповідав за геополітику.

Я сіла біля дверей і всю дорогу дивилася на своє відображення у склі. Відображення дивилося у відповідь. Я мала вигляд людини, яка щойно втекла з пекарні, де її годували, приймали, трохи викривали й майже змусили визнати, що теплі місця — найнебезпечніші.

Телефон лежав у руці, й останнє повідомлення Максима світилося на екрані.

Максим:
Це чесна фраза.

“Не знаю” — чесна фраза.

От тільки чесність дуже переоцінена, якщо після неї ти сидиш у метро і не розумієш, чи їдеш додому, чи просто тимчасово віддаляєшся від проблеми, яка пахне корицею.

Я написала:

Я поїхала додому.

Палець завис над кнопкою надсилання.

Це було правильно.

Сухо і зрозуміло, без зайвих емоцій. Без запрошення продовжувати розмову.

Я надіслала.

Максим відповів не відразу, і чомусь це мене образило.

Абсурдно. Я ж сама пішла. Сама сказала, що мені треба повітря. Сама не сіла на перший потяг, сама написала йому те “не знаю”. І тепер, виявляється, мені ще й хотілося, щоб чоловік, який лишився в пекарні з колишньою нареченою, миттєво кинув усе заради мого повідомлення.

Дуже зріла позиція.

Майже гідна окремого диплома.

Телефон завібрував.

Максим:
Добре. Напишіть, коли будете вдома.

Я вдивлялася в це “добре”.

Просто “добре”.

Доросла відповідь. Уважна і коректна, не нав’язлива.

Нестерпний чоловік.

Я заблокувала телефон і поклала його в сумку, та вже за десять секунд дістала назад.

Але ні, нових повідомлень не було.

Чудово.

Тепер я ще й офіційно жалюгідна.

____________________________________

У квартирі було тихо.

Занадто тихо — це вже, здається, стало ранковим мотивом мого життя. Я зняла пальто, поставила сумку на стілець і дістала з неї Маріччин малюнок.

“ПЕКАРНЯ ДЕ ВСІ СВОЇ”

Лялька Клара на малюнку трималася за дверну ручку. Максим тримався за мене. Соломія Іванівна трималася за Максима. Усі були кривенькі, з непропорційно великими головами й однаковими посмішками.

Дитячий стиль дуже небезпечний — там правда не ховається за композицією.

Я поклала малюнок на стіл. Поруч виклала з кишені і серветку із запискою про капці.

А потім зрозуміла, що створюю маленький вівтар чужої родини, і різко відсунулася.

— Ні, — сказала я.

Мені терміново потрібна була людина, яка заперечить усьому всьому.

Я набрала Іру.

— Я вже стою біля твоїх дверей, — сказала вона замість привітання.

Я подивилася на телефон.

— Що?

У двері подзвонили.

Я підійшла і відчинила. І справді побачила Іру.

У короткому пуховику, з кавою в одній руці й паперовим пакетом у інший. На голові в неї був бордовий берет, який вона купила для “образу богемної жінки”, а носила переважно тоді, коли хотіла мати вигляд людини, яка знає більше за всіх.

— Психологічна служба костюмерної прибула, — сказала вона й зайшла без запрошення. — Де ті булочки, які зламали твою волю?

— Доброго ранку.

— Він уже був. Я його не використала на себе, принесла тобі.

Вона поставила каву на стіл, побачила малюнок, серветку й одразу примружилася.

— Ого.

— Що “ого”?

— Це вже не просто булочки. Це артефакти.

— Не драматизуй.

— Я? Лєро, у тебе на столі дитячий малюнок і записка про капці, а твоє обличчя — це обличчя жінки, яка зараз скаже, що все під контролем. Я маю право на драматизм.

Я сіла на стілець.

— Аліна прийшла.

— Я читала. Вона хороша, і це катастрофа.

— Дякую за підтримку.

— Я підтримую. Просто чесно. Погана колишня — це подарунок сюжету. Хороша колишня — це моральна пастка.

— Вона спокійна. Красива. Адекватна. Принесла бабусі подарунок.

— Огидно.

— І взяла американо без молока.

Іра сіла навпроти.

— Це вже низько.

— Що?

— Те, що він пам’ятає її каву.

— Вони були заручені.

— Знаю. Але ти ж не питаєш логіку, правда? Ти питаєш, чому тебе це дратує, хоча не має права.

Я взяла каву, яку вона принесла, й зробила ковток.

— Ненавиджу тебе.

— Це наша ранкова мантра.

Іра нахилилася й уважно подивилася на малюнок.

— А дитина тебе вже вписала в родинну систему.

— Не кажи так.

— Як інакше? Тут навіть ручка інтегрована.

— Ручка важлива. Вона три роки скрипіла.

— Лєро.

— Що?

— Ти зараз захищаєш дверну ручку.

Я поставила каву.

— Мені треба змінити тему.

— Не вийде. Я прийшла саме для цієї теми. Ти що збираєшся робити?

— Нічого.

— Неправда.

— Поки що нічого.

— Уже тепліше.

Я розповіла їй усе. Не так, як у повідомленнях, а нормально. Про сніданок. Про Соломію Іванівну, яка спитала, чи я сьогодні на роботі. Про “не робіть із мене дитину, яку треба берегти брехнею”. Про скрипучу дверну ручку. Про Максима у фартуху і з борошном на руках. Останній пункт я намагалася подати як побутову деталь, але Іра зловила мене так швидко, ніби мала окрему освіту з виявлення привабливих чоловіків у фартухах.

— Повтори, — сказала вона.

— Що?

— Про фартух.

— Іро.

— Я для протоколу.