Глава 7. Жінка з минулого

Аліна була саме такою, якою я її уявляла, і це було нечесно.

Я, звісно, не уявляла Аліну карикатурною колишньою з гострими нігтями й крижаним сміхом — я ж доросла людина. Майже. Та глибоко всередині жевріла неблагородна надія, що вона виявиться хоча б трохи неприємною: холодною, гучною, самовпевненою — будь-якою, яку було б легко не любити.

Але Аліна зайшла в пекарню спокійно, без драматичного пориву дверей і без музики з серіалу про жінок, які одна одній нічого не пробачають. Висока, струнка, у світлому пальті, з волоссям, яке лежало так ідеально, ніби вона щойно вийшла з дорогого салону. Хоча чому “ніби”?

Аліна була просто красивою — стримано й дорого, без ляльковості чи демонстративної ефектності. Акуратний макіяж, чисті лінії обличчя, тонка каблучка — не заручальна, це я перевірила миттєво. Погляд зупинився спершу на Максимові, потім на Соломії Іванівні, а вже тоді на мені — уважний, не здивований. Оце й було небезпечно: уважні люди загрожували моїй професійній безпеці в промислових масштабах.

Ось із цим уже була проблема. Уважні люди починали загрожувати моїй професійній безпеці в промислових масштабах.

— Доброго ранку, — сказала Аліна.

Навіть голос у неї виявився приємним і позбавленим отрути — яка прикрість. Пекарня на секунду притихла, і тільки кавомашина сумлінно виконувала свої обов’язки.

Максим стояв біля стійки з коробкою серветок у руках. Зазвичай він виглядав як людина, здатна швидко розв’язати будь-яку проблему. Та зараз проблема стояла біля дверей у світлому пальті, і він явно не мав для неї правильного контейнера.

— Аліно, — сказав він.

Замість запитань, пояснень чи звичайного “привіт” Максим вимовив тільки її ім’я.

Соломія Іванівна поставила чашку на блюдце.

— Доброго ранку, дитино.

“Дитино”. Я мимоволі ковтнула: Аліна була тут живою частиною родини, а не фотографією, яку можна акуратно вмонтувати в легенду для акторки з агенції. Вона сиділа за цими столами, пила цей чай, знала, де лежать серветки, й чула скрип ручки задовго до мого героїчного впливу на її ремонт.

Марічка нахилилася до ляльки Клари й пошепки сказала:

— Це вона.

Оля тихо поклала руку доньці на плече.

— Марічко.

— Я ж тихо.

— У нас різне розуміння тихо.

Данило перестав жувати. Це було майже надприродне явище.

Аліна зняла рукавички й підійшла до столика Соломії Іванівни.

— Я не знала, що ви тут усі, — сказала вона.

— А ми теж не знали, — відповіла Соломія Іванівна. — У нас родина така: плануємо одне, виходить застілля.

Аліна всміхнулася так природно й м’яко, що мені стало ще гірше.

— З днем народження вас, — сказала вона. — Вибачте, що не вчора. Я тільки вночі повернулася.

Вона дістала з сумки маленький пакунок, загорнутий у крафтовий папір і перев’язаний тонкою стрічкою.

Соломія Іванівна прийняла його, але не відкрила.

— Дякую. Сядеш?

Аліна глянула на Максима.

Він усе ще тримав коробку серветок. Можливо, як щит. Не найгірший вибір, якщо врахувати, що щити з серветок хоча б екологічні.

— Не хочу заважати, — сказала вона.

— Ти вже зайшла, — відповіла бабуся. — Тепер або сідай, або ми всі будемо вдавати, що не дивимося. А в нашій родині це погано виходить.

Аліна знову всміхнулася. Тихо, майже вдячно.

Її погляд повернувся до мене: настав час представлення або втечі. Другого трюку я, на жаль, ще не опанувала.

Максим нарешті поставив серветки на стійку й підійшов.

— Це Лєра, — сказав він.

Після короткої, але промовистої паузи лишилося тільки: “Це Лєра”. Без статусу нареченої, дівчини чи акторки в центрі моральної пожежі. Просте ім’я тут пояснювало приблизно стільки ж, скільки красиво загорнута вибухівка.

— Дуже приємно, — сказала Аліна.

Вона простягнула мені руку.

Я встала.

— Взаємно.

Її долоня була прохолодна і суха, а рукостискання — коротке і впевнене, без змагання за силу. І все одно мені здалося, що я щойно підписала ще один договір. Тільки цього разу без Лариси Павлівни, потрійної ставки та пункту про моральну шкоду.

— Ви… — Аліна урвала себе. Ми з Максимом напружилися; Оля взяла Марічку за руку, Данило надзвичайно зацікавився чашкою, а Соломія Іванівна приготувалася до найцікавішої частини вистави. — Ви працюєте з Максимом? Розумна жінка: жодної легкої брехні чи зручного приводу обуритися.

Я вже майже її ненавиділа за компетентність.

— Можна сказати й так, — відповіла я.

Максим повернув до мене голову.

Аліна кивнула.

— Зрозуміло.

Ні, не зрозуміло. Або, що гірше, зрозуміло більше, аніж треба.

— Кава? — спитав Максим.

Аліна подивилася на нього.

— Американо без молока, якщо можна.

— Пам’ятаю.

Він відповів автоматично, просто й буденно, а мене вкололо — безглуздо й цілком непрофесійно.

Я сіла назад.

Соломія Іванівна підсунула до мене булочку — знову.

— Їж, — сказала тихо.

— Ви сьогодні весь час мене годуєте.

— Бо ти сьогодні весь час думаєш.

— Це помітно?

— Дуже. У тебе обличчя людини, яка рахує виходи з будівлі.

Я всміхнулася.

— Професійна деформація.

— Або життєва.

Я не відповіла.

Максим поставив каву перед Аліною. Вона вибрала місце біля вікна — достатньо близько, щоб не здаватися вигнаною, і достатньо далеко, щоб ні на що не претендувати.

Делікатність знов подіяла мені на нерви. Хотілося бодай однієї Аліниної помилки — тоді було б простіше пояснити, чому я сиджу тут із чужою сімейною запискою про капці в кишені.

— Як поїздка? — спитала Оля.

— Нормально, — сказала Аліна. — Багато роботи, мало сну. Нічого нового.

— Ти надовго? — спитав Данило.

— Поки не знаю. Можливо, на тиждень.

Максим стояв біля стійки, але було видно: він слухає кожне слово.