Глава 7. Жінка з минулого

Аліна була саме такою, якою я її уявляла, і це було нечесно.

Бо я, звісно, не уявляла її страшною. Не малювала в голові карикатурну колишню наречену з гострими нігтями, крижаним сміхом і бажанням знищити всіх, хто наблизиться до її колишнього чоловіка на відстань круасана.

Я доросла людина. Майже.

Але все одно десь глибоко в мені жила маленька, не дуже благородна надія, що вона виявиться хоч трохи неприємною.

Надто гучною чи холодною. Або ж надто самовпевненою. Надто чимось, хоча б чимось.

Так мені було б легше.

Але Аліна зайшла в пекарню спокійно, без драматичного пориву дверей і без музики з серіалу про жінок, які одна одній нічого не пробачають. Висока, струнка, у світлому пальті, з волоссям, яке лежало так ідеально, ніби вона щойно вийшла з дорогого салону. Хоча чому “ніби”? 

Вона була красива.

Не “ефектна”, не “небезпечна”, не “лялькова”. Просто красива тією дорогою стриманою красою, яка не потребує зайвих прикрас. Чисті лінії обличчя, акуратний макіяж, тонка каблучка на пальці — не заручальна, я перевірила швидше, ніж встигла себе за це засудити.

Її погляд спершу зупинився на Максимові.

Потім на Соломії Іванівні.

Потім на мені.

Не здивовано — уважно.

Ось із цим уже була проблема. Уважні люди починали загрожувати моїй професійній безпеці в промислових масштабах.

— Доброго ранку, — сказала Аліна.

І голос у неї теж був приємний, рівний і зовсім не отруйний.

Шкода.

У пекарні на секунду стало так тихо, що кавомашина здалася єдиною дорослою особою, яка продовжувала виконувати свої обов’язки.

Максим стояв біля стійки з коробкою серветок у руках. Зазвичай він виглядав як людина, здатна швидко розв’язати будь-яку проблему. Та зараз проблема стояла біля дверей у світлому пальті, і він явно не мав для неї правильного контейнера.

— Аліно, — сказав він.

Не “привіт” і не “що ти тут робиш”. І навіть не банальне “я можу пояснити”.

Просто ім’я.

Соломія Іванівна поставила чашку на блюдце.

— Доброго ранку, дитино.

Дитино.

Я мимоволі ковтнула.

Отже, Аліна тут теж була не чужою. Не фотографією в телефоні. Зовсім не тією історією, яку можна акуратно втулити акторкці з агенції. Вона сиділа за цими столами, пила цей чай, можливо, їла ці круасани, знала, де лежать серветки, і чула, як скрипить дверна ручка ще до того, як я героїчно вплинула на її ремонт своєю присутністю.

Марічка нахилилася до ляльки Клари й пошепки сказала:

— Це вона.

Оля тихо поклала руку доньці на плече.

— Марічко.

— Я ж тихо.

— У нас різне розуміння тихо.

Данило перестав жувати. Це було майже надприродне явище.

Аліна зняла рукавички й підійшла до столика Соломії Іванівни.

— Я не знала, що ви тут усі, — сказала вона.

— А ми теж не знали, — відповіла Соломія Іванівна. — У нас родина така: плануємо одне, виходить застілля.

Аліна всміхнулася.

Справді всміхнулася, природно і м’яко.

Мені стало ще гірше.

— З днем народження вас, — сказала вона. — Вибачте, що не вчора. Я тільки вночі повернулася.

Вона дістала з сумки маленький пакунок, загорнутий у крафтовий папір і перев’язаний тонкою стрічкою.

Соломія Іванівна прийняла його, але не відкрила.

— Дякую. Сядеш?

Аліна на мить подивилася на Максима.

Він усе ще тримав коробку серветок. Можливо, як щит. Не найгірший вибір, якщо врахувати, що щити з серветок хоча б екологічні.

— Не хочу заважати, — сказала вона.

— Ти вже зайшла, — відповіла бабуся. — Тепер або сідай, або ми всі будемо вдавати, що не дивимося. А в нашій родині це погано виходить.

Аліна знову всміхнулася. Тихо, майже вдячно.

А потім її погляд повернувся до мене, і я зрозуміла, що настав момент, коли мене мають представити.

Або я маю зникнути.

На жаль, зникнення до мого поточного набору спецефектів не входило.

Максим нарешті поставив серветки на стійку й підійшов.

— Це Лєра, — сказав він.

Пауза була дуже короткою.

Але я почула в ній усе.

Не “моя наречена”.
Не “моя дівчина”.
Не “акторка, яку я найняв, і тепер усі ми стоїмо посеред моральної пожежі”.

Просто Лєра.

Дякую, звісно. Але просте ім’я в такій ситуації — це не пояснення, а красиво загорнута вибухівка.

— Дуже приємно, — сказала Аліна.

Вона простягнула мені руку.

Я встала.

— Взаємно.

Її долоня була прохолодна і суха, а рукостискання — коротке і впевнене, без змагання за силу. І все одно мені здалося, що я щойно підписала ще один договір. Тільки цього разу без Лариси Павлівни, потрійної ставки та пункту про моральну шкоду.

— Ви… — Аліна зупинилася на пів слові.

Я підняла брови.

Максим напружився.

Оля взяла Марічку за руку, Данило зробив вигляд, що його страшенно цікавить власна чашка, а Соломія Іванівна дивилася так спокійно, ніби саме зараз мала початися найцікавіша частина вистави.

— Ви працюєте з Максимом? — завершила Аліна.

О, розумна жінка.

Не дала мені ні легкої брехні, ні легкого обурення.

Я вже майже її ненавиділа за компетентність.

— Можна сказати й так, — відповіла я.

Максим ледь помітно повернув голову до мене.

Аліна кивнула.

— Зрозуміло.

Ні, не зрозуміло. Або, що гірше, зрозуміло більше, аніж треба.

— Кава? — спитав Максим.

Аліна подивилася на нього.

— Американо без молока, якщо можна.

— Пам’ятаю.

Він сказав це автоматично. Так просто і так буденно.

А мене раптом укололо.

Безглуздо. Абсолютно непрофесійно.

Я сіла назад.

Соломія Іванівна підсунула до мене булочку.

Знову.

— Їж, — сказала тихо.

— Ви сьогодні весь час мене годуєте.

— Бо ти сьогодні весь час думаєш.