Глава 6. Один вечір не рахується

Я прокинулася від запаху кориці, і це було дивно з трьох причин.

Перша: я жила сама, і кориця в моїй квартирі зазвичай з’являлася тільки в грудні, коли мене накривало бажання стати людиною, яка пече імбирне печиво, запалює свічки та не забуває поливати вазони.

Друга: грудень був ще далеко.

Третя: я взагалі не мала прокидатися від запаху чужої родини.

Я розплющила очі й кілька секунд дивилася в стелю. Стеля була моя. Тріщина біля люстри — моя. Купа одягу на стільці — теж моя, хоч і поводилася як окремий вид життя. Ніхто не кликав мене до столу, не сперечався про салат, не питав, чи я хочу дітей, і не пропонував капці в шафі праворуч.

Просто на кухонному столі з вечора лежав пакет Тамари.

А в пакеті — булочки Максима.

Я перевернулася на бік і натягнула ковдру до підборіддя.

— Ні, — сказала в порожню кімнату.

Кімната не заперечила.

— Ні, — повторила я впевненіше.

Стілець із купою одягу теж не заперечив, але виглядав так, ніби знав про мене щось неприємне.

Я взяла телефон.

08:17.

На екрані було шість повідомлень від Іри.

Іра:
Поясни “вже не зовсім”.

Іра:
Лєро.

Іра:
Я знаю, що ти читаєш і мовчиш.

Іра:
Ти знову вплуталася у щось дивне?

Іра:
Це питання риторичне.

Іра:
Дзвони, акторко сімейного значення.

Я подивилася на повідомлення й зрозуміла, що доросла жінка у двадцять вісім років має вміти робити три речі: оплачувати комунальні, відрізняти втому від депресії та не дзвонити подрузі, якщо подруга точно скаже правду.

Я подзвонила.

Іра відповіла після першого гудка.

— Ти вагітна чужою спадщиною? — спитала вона замість “алло”.

— Доброго ранку і тобі.

— Не ухиляйся. Що значить “мене завтра кличуть на сніданок”? Хто кличе? Куди? Чому? І чи знає про це Лариса Павлівна, наша королева сумнівних договорів?

Я сіла в ліжку.

— Замовлення було складніше, ніж очікувалося.

— О, моє улюблене. Це як тоді, коли ти мала зіграти подругу нареченої, а в результаті ловила букет і мирила двох свекрух?

— Гірше.

— Ти знову стала хрещеною без документів?

— Я стала тимчасовою нареченою.

На тому кінці запала тиша.

Іра мовчала так довго, що я навіть перевірила, чи не обірвався зв’язок.

— Іро?

— Я зараз обираю, з чого почати: з крику, сміху чи молитви за твоє психічне здоров’я.

— Почни з кави.

— Я вже з кавою. Саме тому ще не кричу. Деталі.

Я встала, накинула халат і попленталася на кухню. Пакет Тамари стояв на столі, такий мирний, ніби в ньому не було загрози моїй професійній відстороненості. Я розгорнула серветку з написом Соломії Іванівни.

“Для Лєри. Якщо прийдеш завтра — капці в шафі праворуч.”

— Вони дали мені їжу з собою, — сказала я.

— Це ще не злочин.

— І записку про капці.

— А от це вже заманювання.

Я поставила чайник.

— Родина дуже тепла.

— Лєро.

— Що?

— Ти сказала це голосом людини, яка побачила безкоштовне житло, любов і домашній торт в одному пакеті.

— Там справді був торт.

— Я не про торт.

— Я знаю.

Чайник почав шуміти. Я дивилася на маленьку кухню: чашка в раковині, підвіконня з двома горщиками, один із яких уже давно тримався не на воді, а на образі, магніт на холодильнику з Одеси, який я купила сама собі три роки тому, бо тоді вперше поїхала на море без жодної компанії й вирішила, що це перемога.

Моя кухня була нормальна.

Тільки після вчорашньої вона здавалася такою, де ніхто ніколи не шукав рожеву шпильку і не сперечався через оселедець.

— Ти зараз там сидиш і сумуєш за чужим салатом? — спитала Іра.

— Я не настільки жалюгідна.

— Ти відповіла занадто швидко.

Я відкрила контейнер із булочками. Від них знову пахнуло корицею. Максимом теж, хоча це було вже зовсім несправедливо. Люди не мають права пахнути як випічка й проблема одночасно.

— Клієнт попросив не приходити сьогодні, — сказала я.

— О. Хоч один розумний у цій історії.

— А родина запросила.

— А клієнт хто?

— Максим. Тридцять три. Власник пекарень.

— Небезпечно.

— Чому?

— Бо власник пекарень — це чоловік із доступом до хліба. Жінка може триматися проти красивих очей, але проти теплого круасана — не завжди.

— У нього не красиві очі.

— Я питала не про це.

— Іро.

— Значить, красиві. Продовжуй.

Я налила окріп у чашку, забула покласти чай і просто дивилася, як пара піднімається над водою.

— Він не поганий, — сказала я.

— Це найгірший початок.

— Він зробив дурість, але не зі зла.

— Улюблена фраза всіх людей перед тим, як вони залишаються розгрібати чужу дурість.

— Його бабуся чекала знайомства з нареченою. Справжня наречена пішла. Він не сказав родині, бо не хотів псувати ювілей.

— І вирішив псувати твоє життя?

— Він заплатив.

— О, тоді, звісно, усе морально бездоганно. Коли тобі платять за емоційну міну, вона вибухає культурніше.

Я поклала чайний пакетик у чашку.

— Не починай.

— Я тільки розігріваюся.

— Мені треба вирішити, чи йти на сніданок.

— Ні.

— Ти навіть не подумала.

— Я подумала ще на слові “наречена”. Ні.

— Там буде бабуся.

— Тим більше ні.

— І пекарня.

— Лєро.

— І треба якось завершити ситуацію нормально.

Іра видихнула.

— Ось. Нарешті ми дісталися до брехні, яку ти кажеш не їм, а собі.

Я мовчала.

— Ти хочеш піти не тому, що треба завершити ситуацію, — сказала Іра вже м’якше. — Ти хочеш піти, бо вчора тобі дали те, за чим ти давно сумуєш, але робиш вигляд, що тобі не треба.