Глава 5. Потрійна ставка за мовчання

На сходах панувала неприродна після бабусиної квартири тиша — наче світло вимкнули не в коридорі, а в окремому шматку світу.

Максим ішов попереду, тримаючи пакети з контейнерами. Мені Тамара теж вручила пакет — “трошки тортика, пару булочок і салату, бо ти майже нічого не їла”. Судячи з ваги, у пакеті було “майже нічого” для невеликого весілля.

Я несла свій пакунок обережно: в ньому підозріло щось перекочувалося, і зовсім не хотілося знайти оселедець поруч із вишневим тортом. Хоча від цієї родини варто було чекати й не такого.

Біля ліфта Максим натиснув кнопку й подивився на мене.

— Важкий?

— Пакет чи вечір?

Максим зволікав із відповіддю.

— Обидва.

— Пакет — так. Вечір — місцями.

— Я віднесу.

— Ні.

— Лєро.

— Максиме.

Ми дивилися одне на одного так, ніби сперечалися не про пакет, а про щось значно важливіше.

Він першим опустив погляд.

— Гаразд, несіть самі.

— Ви дуже швидко здалися.

— Я вчуся не вирішувати все за всіх.

Це було сказано рівно, але не випадково.

Я відвернулася до дверей ліфта.

— Небезпечна навичка. Може зіпсувати вам репутацію людини-бетономішалки.

— Бетономішалки?

— Так. Ви постійно щось крутите всередині, виглядаєте міцно й усім здається, що без вас будівництво зупиниться.

У ліфті щось загуло.

Він мовчав так довго, що я встигла подумки себе вилаяти. Мої метафори часом вибігали з дому без куртки, а потім мерзли в чужій реакції.

— Це найменш романтичне порівняння, яке я чув, — сказав він нарешті.

— Вважайте, що це я так намагаюся тримати баланс після рушника.

— Дякую.

— Не дякуйте. За це теж можуть донарахувати.

Ліфт приїхав. Ми зайшли всередину.

Стара кабіна скрипнула й рушила вниз. У дзеркальній стінці я побачила нас збоку: Максим із пакетами й втомленим профілем, я з чорним пальтом у руці, сумкою через плече й пакетом, у якому, можливо, мирно співіснували торт, салат і сімейне благословення.

Парою ми не виглядали — принаймні мені дуже хотілося в це вірити.

— Вибачте за “працювала”, — сказав Максим раптом.

Я подивилася на його відображення.

— Що?

— Бабуся в кінці сказала, що ви сьогодні працювали більше, ніж усі ми.

— Вона сказала правду.

— Можливо. Але прозвучало…

— Наче вона знає?

Він повернув голову.

Я усміхнулася, хоча мені було не дуже смішно.

— Максиме, ваша бабуся точно не з тих жінок, які вірять у піврічне кохання тільки тому, що їм принесли дівчину і коробку булочок.

— Вона могла просто пожартувати.

— Могла.

— Але ви так не думаєте.

— Ні.

Ліфт доповз до першого поверху й невдоволено розсунув двері.

З вулиці до під’їзду тягнуло вологим вечором, бензином і листям; на першому поверсі хтось смажив цибулю, у дворі гавкнув собака. Звичайний світ жив собі далі, байдужий до мого кількагодинного перетворення на вигадану жінку для чужого спокою.

Максим відчинив переді мною двері під’їзду.

— Якщо бабуся щось підозрює, вона б сказала мені.

— Ні, — відповіла я, виходячи на вулицю. — Вона сказала б тоді, коли вирішила б, що ви готові почути.

Він ішов поруч.

— Ви знаєте її три години.

— Так. А ви — все життя. Тому вам складніше.

Максим нічого не сказав.

У дворі було темно, але вікна бабусиної квартири на четвертому поверсі все так само затишно світилися. За фіранкою промайнула чиясь тінь. Потім ще одна. Можливо, Тамара досі збирала контейнери. Можливо, Данило шукав булочки. Можливо, Марічка вкладала Клару спати й повідомляла їй останні новини з дорослого фронту.

Захотілося повернутися — думка блискавична й нахабна, без евфемізмів про гарну родину чи цікавий вечір. Просто назад: у гамір і тепло, до вишневого торта, пересолодженого чаю, дитячих запитань і бабусиного погляду, від якого не сховаєш навіть добре відрепетирувану душу.

— Ходімо, — сказав Максим.

Його машина стояла біля каштана, і на лобовому склі збиралися дрібні краплі — не дощ, а ніби повітря трохи втомилося тримати вологу й потихеньку відпускало.

Максим поклав свої пакети в багажник, потім узяв мій.

— Я ж казала…

— Тут сходинка. Якщо у вас зараз випаде торт, тітка Тамара відчує це на відстані й покарає нас обох.

Я відпустила пакет.

— Аргумент приймається.

Пакет він поставив так дбайливо, наче там справді було щось цінніше за салат.

Потім відчинив мені дверцята.

— Ви завжди так робите? — спитала я.

— Як?

— Двері. Пакети. Вода. Булочки на тарілку. Усе це.

Він нахмурився.

— Це проблема?

— Ні. Просто я намагаюся зрозуміти, це ви такий ввічливий чи настільки не вмієте нічого не контролювати, що навіть турбота у вас за розкладом.

Він опустив руку з дверцят.

— А якщо і те, і те?

— Тоді співчуваю вашим близьким. І трохи заздрю.

Максим знов почав вивчати моє обличчя.

Колись я почну брати з нього окрему оплату за ці погляди — вони вимагали забагато внутрішньої роботи.

— Сідайте, — сказав він уже м’якше.

Я мовчки сіла. Після родинної квартири тиша в салоні робила навіть клацання дверцят остаточним.

Максим обійшов авто, сів за кермо, увімкнув двигун і не рушив.

Дерев’яний кіт із відбитим вухом на панелі дивився на нас, здається, мав більше мудрості, аніж обидві дорослі людини у салоні.

— Треба поговорити про оплату, — сказав Максим.

Ось. Реальність повернулася — у костюмі бухгалтера, з папкою і рахунками. І без серветок із вишнями.

— Так, — сказала я.

Він дістав телефон.

— Я переказую зараз. Потрійна ставка, як домовлялися. І додатково за продовження часу. Ми перевищили чотири години.

— Не треба.

Він повернувся до мене.

— Чому?

— Бо перевищення часу сталося не з вашої вини.