Глава 5. Потрійна ставка за мовчання

На сходах було тихо.

Після квартири Соломії Іванівни ця тиша здавалася майже неприродною, ніби хтось вимкнув світло не в коридорі, а в окремому шматку світу.

Максим ішов попереду, тримаючи пакети з контейнерами. Мені Тамара теж вручила пакет — “трошки тортика, пару булочок і салату, бо ти майже нічого не їла”. Судячи з ваги, у пакеті було “майже нічого” для невеликого весілля.

Я несла його обережно, бо всередині щось підозріло перекочувалося. Дуже не хотілося дізнатися, що тітка Тамара запакувала мені оселедець поруч із вишневим тортом. Хоча, з огляду на цю родину, такий поворот не був би найдикішим за вечір.

Біля ліфта Максим натиснув кнопку й подивився на мене.

— Важкий?

— Пакет чи вечір?

Він не відразу відповів.

— Обидва.

— Пакет — так. Вечір — місцями.

— Я віднесу.

— Ні.

— Лєро.

— Максиме.

Ми дивилися одне на одного так, ніби сперечалися не про пакет, а про щось значно важливіше.

Він першим опустив погляд.

— Добре.

— Ви дуже швидко здалися.

— Я вчуся не вирішувати все за всіх.

Це було сказано рівно, але не випадково.

Я відвернулася до дверей ліфта.

— Небезпечна навичка. Може зіпсувати вам репутацію людини-бетономішалки.

— Бетономішалки?

— Так. Ви постійно щось крутите всередині, виглядаєте міцно й усім здається, що без вас будівництво зупиниться.

У ліфті щось загуло.

Максим мовчав так довго, що я вже встигла подумки вилаяти себе. Іноді мої метафори виходили з дому без куртки й починали мерзнути в чужій тиші.

— Це найменш романтичне порівняння, яке я чув, — сказав він нарешті.

— Вважайте, що це я так намагаюся тримати баланс після рушника.

— Дякую.

— Не дякуйте. За це теж можуть донарахувати.

Ліфт приїхав. Ми зайшли всередину.

Стара кабіна скрипнула й рушила вниз. У дзеркальній стінці я побачила нас збоку: Максим із пакетами й втомленим профілем, я з чорним пальтом у руці, сумкою через плече й пакетом, у якому, можливо, мирно співіснували торт, салат і сімейне благословення.

Ми не виглядали як пара.

Мабуть.

А може, я просто дуже хотіла так думати.

— Вибачте за “працювала”, — сказав Максим раптом.

Я подивилася на його відображення.

— Що?

— Бабуся в кінці сказала, що ви сьогодні працювали більше, ніж усі ми.

— Вона сказала правду.

— Можливо. Але прозвучало…

— Наче вона знає?

Він повернув голову.

Я усміхнулася, хоча мені було не дуже смішно.

— Максиме, ваша бабуся точно не з тих жінок, які вірять у піврічне кохання тільки тому, що їм принесли дівчину і коробку булочок.

— Вона могла просто пожартувати.

— Могла.

— Але ви так не думаєте.

— Ні.

Ліфт спинився на першому поверсі. Двері відчинилися повільно, із невдоволеним скреготом.

У під’їзді було прохолодно. З вулиці тягнуло вологим вечором, бензином і листям. Хтось на першому поверсі смажив цибулю, а десь у дворі гавкнув собака. Звичайний світ продовжував існувати, ніби я щойно не пережила родинне знайомство в ролі жінки, яку вигадали для чужого спокою.

Максим відчинив переді мною двері під’їзду.

— Якщо бабуся щось підозрює, вона б сказала мені.

— Ні, — відповіла я, виходячи на вулицю. — Вона сказала б тоді, коли вирішила б, що ви готові почути.

Він ішов поруч.

— Ви знаєте її три години.

— Так. А ви — все життя. Тому вам складніше.

Максим нічого не сказав.

У дворі було темно, але вікна бабусиної квартири на четвертому поверсі все так само затишно світилися. За фіранкою промайнула чиясь тінь. Потім ще одна. Можливо, Тамара досі збирала контейнери. Можливо, Данило шукав булочки. Можливо, Марічка вкладала Клару спати й повідомляла їй останні новини з дорослого фронту.

Мені захотілося повернутися.

Ця думка з’явилася так швидко й так нахабно, що я майже злякалася.

Не “мені шкода, що все закінчилося”.

Не “родина хороша”.

Не “вечір був цікавий”.

А саме: хочу назад.

У шум. У тепло. До торта з вишнями, надто солодкого чаю, дитячих питань і бабусиного погляду, від якого неможливо було сховати навіть добре відрепетирувану душу.

— Ходімо, — сказав Максим.

Його машина стояла біля каштана, і на лобовому склі збиралися дрібні краплі — не дощ, а ніби повітря трохи втомилося тримати вологу й потихеньку відпускало.

Максим поклав свої пакети в багажник, потім узяв мій.

— Я ж казала…

— Тут сходинка. Якщо у вас зараз випаде торт, тітка Тамара відчує це на відстані й покарає нас обох.

Я відпустила пакет.

— Аргумент приймається.

Він поставив його дуже обережно, наче там справді було щось цінніше за салат.

Потім відчинив мені дверцята.

— Ви завжди так робите? — спитала я.

— Як?

— Двері. Пакети. Вода. Булочки на тарілку. Усе це.

Він нахмурився.

— Це проблема?

— Ні. Просто я намагаюся зрозуміти, це ви такий ввічливий чи настільки не вмієте нічого не контролювати, що навіть турбота у вас за розкладом.

Він опустив руку з дверцят.

— А якщо і те, і те?

— Тоді співчуваю вашим близьким. І трохи заздрю.

Максим подивився на мене уважно. Знову.

Колись я почну брати з нього окрему оплату за ці погляди — вони вимагали забагато внутрішньої роботи.

— Сідайте, — сказав він уже м’якше.

Я мовчки сіла.

У машині було тихо. Після родинної квартири навіть звук зачинених дверцят здався занадто остаточним.

Максим обійшов авто, сів за кермо, увімкнув двигун і не рушив.

Дерев’яний кіт із відбитим вухом на панелі дивився на нас, здається, мав більше мудрості, аніж обидві дорослі людини у салоні.

— Треба поговорити про оплату, — сказав Максим.

Ось. Реальність повернулася — у костюмі бухгалтера, з папкою і рахунками. І без серветок із вишнями.