Глава 4. Як не заручитися рушником

Після рушника вечір остаточно перестав бути нормальною роботою.

І не в тому сенсі, що я забула про договір. Навпаки — я згадувала про нього так часто, ніби він лежав не в сумці, а прямо в мене на колінах, під серветкою, між салатом і шматком пирога.

Просто до цього моменту все ще можна було вдавати, що я прийшла на звичайну роль. Трохи складну і дурнувату, трохи небезпечну для нервової системи, але роль. Із чіткими межами, прописаними умовами й потрійною ставкою, яка мала зігрівати мене в будь-яких моральних заметах.

А потім Соломія Іванівна дістала той злощасний сімейний рушник, і виявилося, що деякі речі не можна пережити як реквізит.

— Лєрочко, тобі ще салату? — спитала Тамара, ніби не вона щойно майже зробила мене нареченою через текстиль.

— Ні, дякую. Я вже дуже сита.

— Та що ти сита? Ти ж майже нічого не їла.

На моїй тарілці у цей момент лежало: два шматки пирога, картопля, риба, салат із зеленню, салат без зелені, маленька булочка, яку Максим підсунув мені мовчки, і ще щось помаранчеве, що я не наважувалася ідентифікувати.

— Якщо я з’їм ще хоч щось, — сказала я, — мене доведеться виносити разом зі стільцем.

Данило оживився.

— У нас є досвід. Після минулого Різдва дядька Петра майже так і виносили.

— Ніхто мене не виносив, — обурився дядько Петро.

— Бо ти застряг у дверях самостійно, — уточнила Оля.

Марічка підняла руку.

— Я бачила.

— Ти тоді спала, — сказала Оля.

— Але мені розказали. Це майже як бачила.

За столом знову засміялися.

Я теж усміхнулася. Автоматично і професійно. І, що було наігйрше, по-справжньому.

Бо професійну посмішку легко прибрати — вона знімається разом із роллю, як макіяж після вистави. А от справжня чіпляється десь у кутиках губ і зрадницьки лишається там навіть тоді, коли ти вже нагадуєш собі: “Лєро, це не твої люди”.

Соломія Іванівна складала рушник назад у білу тканину. Обережно, повільно. Її пальці рухалися так ніжно, ніби вона торкалася не ниток, а пам’яті.

Я відвела погляд, і Максим це помітив.

Звісно, помітив. Цей чоловік узагалі мав неприємну звичку помічати все те, що я не встигала сховати.

— Води? — тихо спитав він.

— Я сама.

— Я просто запропонував.

— А я просто відмовилася.

Він замовк.

Я зрозуміла, що відповіла різкіше, ніж треба, але не вибачилася. Бо якщо зараз почну вибачатися, то доведеться пояснювати, за що саме.

А я не могла сказати: “Вибачте, мене трохи знесло тим, що ваша бабуся торкнулася моєї руки сімейним рушником, ніби в мене є право тут сидіти”.

Натомість я взяла порожню тарілку.

— Я допоможу прибрати.

— Ні-ні, ти гостя! — одразу сказала Тамара.

— Я не вмію сидіти без діла.

— О, — Тамара поглянула на Максима. — Чуєш? Не вміє сидіти без діла. Твоя людина.

— Тітонько, — сказав він із попередженням

— Що? Я ж нічого.

Ця родина постійно казала “я ж нічого” рівно після того, як запускала у центр кімнати нову гранату.

Я взяла ще кілька тарілок і понесла на кухню.

Кухня в Соломії Іванівни була маленька, тепла й абсолютно жива. На підвіконні стояли горщики з фіалками. На холодильнику — магніти з міст, де, мабуть, побували родичі: Львів, Чернівці, Одеса, Прага, Краків. Поруч на дверцятах висів дитячий малюнок: кривенький будинок, сонце, жінка з паличкою й великий напис червоним фломастером: “БАБУСЯ СОЛЯ КОРОЛЕВА”.

Над мийкою висів рушничок із вишитими вишнями.

Звичайний, побутовий. Точно без родинної легенди. Принаймні я на це сподівалася.

Я поставила тарілки в раковину й увімкнула воду.

Гарячий струмінь ударив по пальцях, і я нарешті змогла видихнути так, щоб ніхто не бачив.

Точніше, я думала, що ніхто не бачить.

— Ви втекли, — сказав Максим за спиною.

Я навіть не обернулася.

— Я допомагаю.

— З трьому тарілками?

— У кожного свій масштаб героїзму.

Він зайшов на кухню і зачинив за собою двері, але не повністю. Залишив щілину — правильно, обережно, щоб нас не можна було звинуватити ні в чому, окрім миття посуду й погано прихованої напруги.

— Лєро.

— Не треба.

— Чого?

— Цього голосу.

— Якого?

— “Я зараз дуже серйозно запитаю, чи ви в порядку, і цим зроблю ще гірше”.

Він підійшов ближче, але залишив між нами достатньо місця. Достатньо для повітря, та зовсім недостатньо для мого спокою.

— Ви в порядку?

Я кинула на нього погляд через плече.

— Бачите? Зробили.

— Я не знав про рушник.

— Ви знали про каблучку.

— Так.

— І не подумали, що в родини, де є каблучка, може знайтися ще якийсь сакральний предмет? Рушник, срібна ложка, фамільна скатертина, ключ від комори з варенням?

— Я не думав, що бабуся дістане його сьогодні.

— А треба було думати.

Фраза вийшла різкою.

Вода шуміла в раковині. За дверима хтось сміявся. Марічка вимагала, щоб Кларі теж дали шматок пирога. Тамара казала, що лялька не їсть пиріг, на що Марічка відповідала: “Ви просто її погано знаєте”.

Максим мовчав.

Я вимкнула воду.

— Вибачте, — сказала сухо. — Це не моя справа.

— Ні, — відповів він. — Ваша. Сьогодні — ваша.

Мене це чомусь розлютило ще більше.

Я витерла руки рушничком із вишнями й повернулася до нього.

— От саме у цьому і проблема. Сьогодні моя. На чотири години. За договором. А у вашої бабусі це не на чотири години. У вашої сестри, яка дивиться на мене так, ніби я можу пояснити їй усі ваші мовчанки, — не на чотири години. У Данила, який уже прийняв мене в клуб людей, що мають право з вас жартувати, — теж не на чотири. І у вашої племінниці з лялькою-слідчим теж не на чотири години, Максиме.

Він дивився на мене дуже уважно.

Ненавиджу уважних людей. Вони не дають сховатися в красивій істериці.