Глава 4. Як не заручитися рушником

Після рушника вечір остаточно перестав бути нормальною роботою. Договір я не забула — навпаки, згадувала про нього так часто, ніби він лежав просто на колінах, під серветкою між салатом і пирогом. До цієї миті роль ще мала чіткі межі, прописані умови та потрійну ставку, здатну зігріти в моральну заметіль. Проте деякі сімейні речі реквізитом не стають, хоч як себе переконуй.

— Лєрочко, тобі ще салату? — спитала Тамара, ніби не вона щойно майже зробила мене нареченою через текстиль.

— Ні, дякую. Я вже дуже сита.

— Та що ти сита? Ти ж майже нічого не їла.

На моїй тарілці у цей момент лежало: два шматки пирога, картопля, риба, салат із зеленню, салат без зелені, маленька булочка, яку Максим підсунув мені мовчки, і ще щось помаранчеве, що я не наважувалася ідентифікувати.

— Якщо я з’їм ще хоч щось, — сказала я, — мене доведеться виносити разом зі стільцем.

Данило оживився.

— У нас є досвід. Після минулого Різдва дядька Петра майже так і виносили.

— Ніхто мене не виносив, — обурився дядько Петро.

— Бо ти застряг у дверях самостійно, — уточнила Оля.

Марічка підняла руку.

— Я бачила.

— Ти тоді спала, — сказала Оля.

— Але мені розказали. Це майже як бачила.

За столом знову засміялися.

Я теж усміхнулася — спочатку автоматично й професійно, а за мить уже по-справжньому. Саме це й було найгірше: робочу посмішку знімаєш разом із роллю, як макіяж після вистави, а щира чіпляється за кутики губ і не зважає на нагадування: “Лєро, це не твої люди”.

Соломія Іванівна загортала рушник у білу тканину. Пальці рухалися дбайливо, наче торкалися не ниток, а пам’яті.

Я відвела очі, та Максим, звісно, помітив. У нього взагалі була кепська звичка бачити все, чого я не встигала приховати.

— Води? — тихо спитав він.

— Я сама.

— Я просто запропонував.

— А я просто відмовилася.

Максим замовк. Я зрозуміла, що відповіла надто різко, але пояснювати причину не збиралася: фраза “мене знесло від того, що ваша бабуся торкнулася моєї руки сімейним рушником” звучала гірше за саму різкість.

Натомість я взяла порожню тарілку.

— Я допоможу прибрати.

— Ні-ні, ти гостя! — одразу сказала Тамара.

— Я не вмію сидіти без діла.

— О, — Тамара поглянула на Максима. — Чуєш? Не вміє сидіти без діла. Твоя людина.

— Тітонько, — попередив він.

— Що? Я ж нічого.

Ця родина постійно казала “я ж нічого” рівно після того, як запускала у центр кімнати нову гранату.

Я взяла ще кілька тарілок і понесла на кухню.

Кухня в Соломії Іванівни була маленька, тепла й абсолютно жива. На підвіконні стояли горщики з фіалками. На холодильнику — магніти з міст, де, мабуть, побували родичі: Львів, Чернівці, Одеса, Прага, Краків. Поруч на дверцятах висів дитячий малюнок: кривенький будинок, сонце, жінка з паличкою й великий напис червоним фломастером: “БАБУСЯ СОЛЯ КОРОЛЕВА”.

Над мийкою висів звичайний побутовий рушничок із вишитими вишнями — сподіваюся, без власної родинної легенди.

Я поставила тарілки в раковину й увімкнула воду.

Гарячий струмінь ударив по пальцях, і я нарешті змогла видихнути так, щоб ніхто не бачив.

Точніше, я думала, що ніхто не бачить.

— Ви втекли, — сказав Максим за спиною.

Я навіть не обернулася.

— Я допомагаю.

— З трьому тарілками?

— У кожного свій масштаб героїзму.

Максим зайшов на кухню й лишив двері прочиненими: обережна щілина мала убезпечити нас від усіх підозр, крім миття посуду та погано прихованої напруги.

— Лєро.

— Не треба.

— Чого?

— Цього голосу.

— Якого?

— “Я зараз дуже серйозно запитаю, чи ви в порядку, і цим зроблю ще гірше”.

Підійшовши, він усе ж залишив між нами відстань — її вистачало для повітря, але не для мого спокою.

— Ви в порядку?

Я кинула на нього погляд через плече.

— Бачите? Зробили.

— Я не знав про рушник.

— Ви знали про каблучку.

— Так.

— І не подумали, що в родини, де є каблучка, може знайтися ще якийсь сакральний предмет? Рушник, срібна ложка, фамільна скатертина, ключ від комори з варенням?

— Я не думав, що бабуся дістане його сьогодні.

— А треба було думати.

Фраза вийшла різкою.

Вода шуміла в раковині. За дверима хтось сміявся. Марічка вимагала, щоб Кларі теж дали шматок пирога. Тамара казала, що лялька не їсть пиріг, на що Марічка відповідала: “Ви просто її погано знаєте”.

Максим мовчав. Я вимкнула воду.

— Вибачте, — сказала сухо. — Це не моя справа.

— Ні, — відповів він. — Ваша. Сьогодні — ваша.

Мене це чомусь розлютило ще більше.

Я витерла руки рушничком із вишнями й повернулася до нього.

— От саме у цьому і проблема. Сьогодні моя. На чотири години. За договором. А у вашої бабусі це не на чотири години. У вашої сестри, яка дивиться на мене так, ніби я можу пояснити їй усі ваші мовчанки, — не на чотири години. У Данила, який уже прийняв мене в клуб людей, що мають право з вас жартувати, — теж не на чотири. І у вашої племінниці з лялькою-слідчим теж не на чотири години, Максиме.

Він дивився на мене дуже уважно.

Ненавиджу уважних людей. Вони не дають сховатися в красивій істериці.

— Я розумію, — сказав він.

— Ні. Ви розумієте це логістично, а я говорю про зовсім іншу логіку.

— Тоді поясніть.

Я засміялася коротко й зовсім не весело.

— Пояснити? Добре. Ви найняли мене, щоб не засмутити бабусю. Але ваша бабуся не дурна. Вона бачить людей краще, ніж ви свій графік поставок. Вона вже щось підозрює. І замість того, щоб вигнати мене за двері, вона показує мені сімейний рушник. Не віддає. Просто показує. Наче каже: “Я знаю, що тут щось не так, але подивлюся, ким ти станеш, якщо тобі дати місце за столом”.

Власна промова раптом здалася надто відвертою, і я замовкла. Максим теж не поспішав. — Вона завжди так робить, — нарешті сказав він тихо.