Глава 3. Ювілей із присмаком кориці

У під’їзді пахло старим деревом, чиїмось супом і життям, яке не намагалося здаватися кращим для гостей.

Так пахнуть будинки, де люди знають одне одного по іменах, сваряться через шумний ремонт, позичають сіль, а потім двадцять років обговорюють, хто кому не повернув форму для паски.

Я таких будинків не любила.

Точніше — я не любила, що в них завжди хотілося залишитися.

Соломія Іванівна йшла поруч, тримаючи мене під руку. Її долоня була легка, майже невагома, але відчуття було таке, ніби це не я її підтримую, а вона мене веде через мінне поле родинних очікувань.

Позаду Максим ніс пакети з випічкою. Тітка Тамара йшла збоку і встигала одночасно говорити, поправляти шарф, натискати ліфт і дивитися на мене так, наче я була новим рецептом, який треба негайно розібрати на інгредієнти.

— Лєрочко, а ти каву п’єш? — спитала вона.

— П’ю.

— З молоком?

— Залежить від дня.

— Розумна відповідь, — схвалила Соломія Іванівна. — У жінки має бути право міняти каву залежно від обставин.

— А чоловіків? — вирвалося в мене. Безглуздий і недоречний жарт, який я , право слово, не мала виголошувати, але слова вирвалися самі, перш ніж я встигла це зрозуміти. Непрофесійно. Мені стало соромно.

Максим за моєю спиною тихо кашлянув, а тітка Тамара завмерла на пів кроку.

Зате Соломія Іванівна засміялася — не голосно, але так щиро, що зморшки біля очей стали схожі на маленькі промінці.

— Може, і чоловіків. Але мого онука поки не міняй. Ми ще не встигли звикнути, що він когось привів.

— Бабусю, — трохи нервово сказав Максим.

— Що “бабусю”? Я мовчу.

— Ти не мовчиш.

— Я в процесі.

Ліфт приїхав із таким звуком, ніби теж був членом родини й мав власну думку щодо мого візиту. Ми втиснулися всередину: я, Соломія Іванівна, Тамара, Максим, два пакети з випічкою й моя професійна тривога.

Тамара знову глянула на мене.

— А ви з Максимом давно познайомилися?

Ліфт рушив.

Я внутрішньо відкрила блокнот із легендою. Березень. Пекарня на Подолі. Лате без цукру, капучино з сиропом. Поганий відгук. Круасан. Взаємна недовіра до смакових рецепторів.

— Навесні, — сказала я. — У його пекарні.

— Ой, як романтично! — Тамара притиснула долоню до грудей. — Я завжди казала, що любов треба шукати там, де є нормальна їжа.

— Тітонько, будь ласка, — Максим говорив рівно, але я вже встигла помітити: що рівніший у нього голос, то ближче людина до внутрішнього вибуху.

— А що я такого сказала? — обурилася Тамара. — У наш час люди знайомилися в бібліотеках, на танцях, у чергах за дефіцитом. А тепер що? Додатки. Лайки. Сторіз. А тут пекарня! Це красиво. Це як у кіно.

— У дуже дешевому, — пробурмотіла я.

Соломія Іванівна почула.

— Дешеве кіно іноді чесніше за дороге, — сказала вона. — Там хоч відразу зрозуміло, чого чекати.

Ліфт відчинився на четвертому поверсі, і я почула родину Максима раніше, аніж побачила.

За дверима хтось сміявся. Хтось голосно пояснював, що салат треба було заправляти перед подачею, а не “коли душа попросила”. Дитячий голос вимагав знайти рожеву шпильку, бо без рожевої шпильки “свято не буде святковим”. І ще один, чоловічий голос, дуже спокійно сказав:

— Я не бачив шпильку. Я бачив оселедець.

— Петре, ну до чого тут оселедець? — вигукнула Тамара й відчинила двері.

Мене накрило теплом.

Не метафорично. Реально. З квартири вдарило тепле повітря, перемішане із запахом запеченого м’яса, зелені, ванілі, свіжого хліба, парфумів, дитячого шампуню й квітів. У передпокої було тісно від пальт, взуття, пакетів, голосів і того хаосу, який у нормальних людей називається “ми просто зібралися родиною”.

Я зробила один крок усередину.

І відчула, як моя роль починає жити окремо від мене.

— Усі! — оголосила Тамара так, ніби виводила на сцену народну артистку. — Вони прийшли!

У дверному отворі з’явилася жінка приблизно мого віку, може, трохи старша. Світле волосся недбало зібране шпилькою, на плечі дитяча кофтинка, в очах — втома людини, яка останні кілька років не допила жодної кави гарячою.

— Оля, — сказала вона й усміхнулася. — Сестра Максима. А ти Лєра?

— Так. Дуже приємно.

— Мені теж. Заходь швидше, бо якщо стояти в коридорі довше хвилини, мама почне годувати ще до того, як ти знімеш взуття.

— Я не мама, я тітка, — обурилася Тамара.

— А функціонально — мама всім, — сказала Оля.

З-за її спини визирнула маленька дівчинка років шести. На голові в неї була одна рожева шпилька й одна зелена. Дівчинка серйозно подивилася на мене.

— Ти наречена?

Я присіла, щоб бути з нею на одному рівні.

— Схоже на те.

— А ти принцеса?

— Ні.

Вона подумала.

— Добре. Принцеси незручні. Їм не можна їсти кетчуп.

— У такому разі я точно не принцеса.

— Мене Марічка звати, — сказала вона. — Якщо він тебе образить, кажи мені.

Вона кивнула на Максима.

— Марічко, — сказала Оля втомлено, — ми це обговорювали.

— Обговорювали. Ти казала, що дядя Максим хороший, і що йому не щастить.

Я повільно підняла погляд на Максима.

Він стояв із пакетами й таким обличчям, ніби подумки уже вніс Марічку в список людей, яким більше не можна довіряти сімейні характеристики.

— Хороший, але нещасливий, — повторила я. — Корисна інформація.

— Дякую, Марічко, — сухо сказав Максим.

— Будь ласка, — відповіла дитина. — Я ще знаю, що ти не любиш, коли тебе називають Маківка.

— І це теж дуже корисно, — сказала я.

Максим мовчки подивився на мене.

У цей момент із кімнати вийшов високий хлопець у худі з написом “Я просто стояв біля духовки”. Темне волосся, ті самі риси, що в Максима, але м’якші, живіші. Ще не зібрані в дорослу броню.

— О, — сказав він. — То це вона?

— Данило, — попередив Максим.