Глава 2. Договір без поцілунків

— Я можу все пояснити, — повторив Максим.

Його бабуся все ще щось говорила в слухавку. Здається, про кремову сукню, блакитну сукню, нормальні брови й те, що “сучасні дівчата надто люблять чорне, а наречена має бути як світанок, а не як бухгалтерський звіт”.

Від власної чорної сукні я перевела погляд на Ларису Павлівну, а тоді — на Максима.

— У вас десять секунд, — сказала я пошепки. — Потім я стаю не акторкою, а свідком.

Максим прикрив телефон долонею щільніше.

— Це не ваше фото.

— Чудово. Тобто ваша бабуся чекає не мене, а якусь тендітну як світанок жінку з нормальними бровами?

— Вона бачила фото моєї колишньої нареченої.

Я моргнула. З усіх можливих відповідей вирвалося коротке “а”, надто маленьке для ситуації, в якій мені пропонували зіграти жінку з уже готовим обличчям, бровами й, можливо, родинною легендою. Лариса Павлівна беззвучно закрила теку.

— Тобто, — я відклала булочку на серветку, бо кориця корицею, а інстинкт самозбереження важливіший, — ваша родина бачила фото справжньої нареченої. А ви хочете привести мене. Іншу людину.

— Фото було старе. Не дуже чітке.

— Максиме, це не кримінальний фоторобот. Це наречена.

— Бабуся погано бачить на відстані.

— Ви зараз серйозно робите ставку на зір літньої людини?

Він заплющив очі так, ніби сам почув, як це звучить.

У слухавці тим часом бабуся сказала:

— Максимчику? Максимчику? Ти мене чуєш? І скажи Лєрі, тобто… як її… Аліні? Ой, я знову забула. Скажи дівчинці, щоб не хвилювалася. У нас усі свої.

Я випросталася. “Усі свої” — ось що виявилося найнебезпечнішим у цій розмові. Не потрійна ставка і навіть не статус нареченої: люди легко називають когось своїм, а потім це слово часом лишає в тобі дірку розміром із дитинство.

Максим прибрав долоню з мікрофона.

— Бабусю, ми скоро будемо. І не обговорюйте, будь ласка, сукню. Лєра сама вирішить, у чому їй бути.

Ми з Ларисою Павлівною однаково звели брови. Навіть булочки на столі, здавалося, намагалися стати меншими й не привертати уваги.

— Лєра? — перепитала бабуся так голосно, що тепер її чуло все приміщення, включно з манікюрною студією за стіною. — То вона Лєра? А чого ж ти казав Аліна?

Максим зблід — ледь помітно, але достатньо, щоб я зрозуміла: людина з мережею пекарень теж може підгоріти.

— Я не казав Аліна, бабусю.

— Казав.

— Не казав.

— Я ще не стара, щоб не пам’ятати імен наречених. Я просто іноді називаю всіх Тамарою, бо ваша тітка всюди лізе.

З коридору почулося чиєсь приглушене хихотіння. Це явно була дівчина з манікюрної студії. І, схоже, тепер вона теж брала участь у нашому маленькому сімейному театрі.

Максим глянув на мене вже без звичної витримки. Його акуратна маленька брехня за кілька хвилин обросла балконом, тіткою Тамарою, кремовою сукнею — і тепер він явно не знав, за що хапатися першим.

Я простягнула руку.

— Дайте телефон.

— Що?

— Телефон. Дайте. Швидко. І як її звати?

Він вагався одну секунду. Потім прошепотів “Соломія Іванівна” і таки віддав.

Я приклала слухавку до вуха й усміхнулася так, як мене вчили на першому курсі театрального: навіть якщо тебе не бачать, посмішка все одно змінює голос. А ще вона допомагає не кричати.

— Добрий день, Соломіє Іванівно.

У слухавці запала пауза.

— Ой, — сказала бабуся. — Це ти?

— Я.

— Максим мене заплутав. То ти Лєра?

— Так. Валерія, але всі свої кажуть Лєра.

Я побачила, як Лариса Павлівна повільно й дуже задоволено кивнула. Максим же мав такий вигляд, ніби я щойно без страховки ступила на канат, а він раптом зрозумів, що канат натягнутий між двома хмарочосами.

— А Аліна? — не відступала бабуся.

— А Аліна — це, мабуть, та дівчина, яка розбила вашому онукові серце настільки акуратно, що він досі плутає імена від стресу.

Максим зробив крок до мене, і я показала йому долонею: стояти.

Бабуся не відповіла відразу, а коли озвалася, її “ох, значить, так” умістило стільки жіночого розуміння, що я мало не попросила вибачення за всю нашу чоловічо-жіночу історію від кам’яної доби до сьогодні.

— Так, — м’яко сказала я. — Але сьогодні ваш день. І я дуже хочу з вами познайомитися.

— А ти добра?

Пряме, майже дитяче запитання збило мене з ролі. Професійне “так” уже лежало на язиці, поряд крутився безпечний жарт, проте вголос я сказала єдине, що було правдою: — Я стараюся.

Соломія Іванівна помовчала, обмірковуючи почуте.

— Це краще, ніж “так”, — вирішила вона. — Приїжджайте. І скажи Максимові, щоб не робив із себе пам’ятник. Він мені ще з дитинства винен нормальну фотографію, де усміхається.

— Обов’язково передам.

— І сукня може бути чорна. Тільки не сумна.

Я подивилася на свою сукню вдруге.

— Домовилися.

Я віддала телефон Максимові.

Він ще кілька секунд дивився на мене, потім підніс слухавку до вуха.

— Бабусю?

— Не зіпсуй, — сказала вона йому і скинула виклик.

Після коротких гудків ніхто не озвався. Першою порушила мовчанку Лариса Павлівна — потягнулася по ще одну булочку.

— Ну що, — сказала вона, — тепер у нас є наречена.

— У вас є проблема, — уточнила я.

— Проблема з потрійною ставкою, — сказала Лариса Павлівна. — Це вже майже проєкт.

Максим сховав телефон у кишеню. Долоня вже піднялася до обличчя, та на півдорозі він передумав — мабуть, не дозволяв собі таких слабкостей при сторонніх.

— Ви добре це зробили, — сказав він.

— Я знаю.

— Скромність не входить у вашу професійну етику?

— Входить. Але сьогодні вона за подвійним тарифом, а ви вже замовили потрійний.

Його погляд затримався на мені. — Лєро… — вимовив Максим, наче ще звикав до мого імені й не вирішив, чи можна йому довіряти.

— Не треба, — сказала я.