Глава 2. Договір без поцілунків

— Я можу все пояснити, — повторив Максим.

Його бабуся все ще щось говорила в слухавку. Здається, про кремову сукню, блакитну сукню, нормальні брови й те, що “сучасні дівчата надто люблять чорне, а наречена має бути як світанок, а не як бухгалтерський звіт”.

Я подивилася на свою чорну сукню, потім на Ларису Павлівну.

Потім на Максима.

— У вас десять секунд, — сказала я пошепки. — Потім я стаю не акторкою, а свідком.

Максим прикрив телефон долонею щільніше.

— Це не ваше фото.

— Чудово. Тобто ваша бабуся чекає не мене, а якусь тендітну як світанок жінку з нормальними бровами?

— Вона бачила фото моєї колишньої нареченої.

Я моргнула.

— А.

Лариса Павлівна тихо закрила теку.

Це “а” було дуже маленьким для ситуації, в якій мене щойно попросили зіграти жінку, що вже мала обличчя, брови й, можливо, родинну легенду.

— Тобто, — я відклала булочку на серветку, бо кориця корицею, а інстинкт самозбереження важливіший, — ваша родина бачила фото справжньої нареченої. А ви хочете привести мене. Іншу людину.

— Фото було старе. Не дуже чітке.

— Максиме, це не кримінальний фоторобот. Це наречена.

— Бабуся погано бачить на відстані.

— Ви зараз серйозно робите ставку на зір літньої людини?

Він заплющив очі так, ніби сам почув, як це звучить.

У слухавці тим часом бабуся сказала:

— Максимчику? Максимчику? Ти мене чуєш? І скажи Лєрі, тобто… як її… Аліні? Ой, я знову забула. Скажи дівчинці, щоб не хвилювалася. У нас усі свої.

Я повільно випрямилася.

Усі свої.

Ось ця фраза була найнебезпечнішою. Не “наречена”, не “ювілей”, не “потрійна ставка”. Бо “свої” — це слово, яке люди вимовляють легко, а потім випадково залишають у тобі дірку розміром із дитинство.

Максим прибрав долоню з мікрофона.

— Бабусю, ми скоро будемо. І не обговорюйте, будь ласка, сукню. Лєра сама вирішить, у чому їй бути.

Я підняла брови.

Лариса Павлівна підняла брови.

Навіть булочки, здається, у цю мить намагалися стати меншими й непомітнішими.

— Лєра? — перепитала бабуся так голосно, що тепер її чуло все приміщення, включно з манікюрною студією за стіною. — То вона Лєра? А чого ж ти казав Аліна?

Максим зблід рівно настільки, щоб я зрозуміла: людина з мережою пекарень теж може підгоріти.

— Я не казав Аліна, бабусю.

— Казав.

— Не казав.

— Я ще не стара, щоб не пам’ятати імен наречених. Я просто іноді називаю всіх Тамарою, бо ваша тітка всюди лізе.

З коридору почулося чиєсь приглушене хихотіння. Це явно була дівчина з манікюрної студії. І, схоже, тепер вона теж брала участь у нашому маленькому сімейному театрі.

Максим подивився на мене, і в його погляді вперше не було контролю — лише тихий, майже дитячий розпач людини, яка хотіла маленьку акуратну брехню, а отримала брехню з балконом, тіткою Тамарою і кремовою сукнею.

Я простягнула руку.

— Дайте телефон.

— Що?

— Телефон. Дайте. Швидко. І як її звати?

Він вагався одну секунду. Потім прошепотів “Соломія Іванівна” і таки віддав.

Я приклала слухавку до вуха й усміхнулася так, як мене вчили на першому курсі театрального: навіть якщо тебе не бачать, посмішка все одно змінює голос. А ще вона допомагає не кричати.

— Добрий день, Соломіє Іванівно.

У слухавці запала пауза.

— Ой, — сказала бабуся. — Це ти?

— Я.

— Максим мене заплутав. То ти Лєра?

— Так. Валерія, але всі свої кажуть Лєра.

Я побачила, як Лариса Павлівна повільно й дуже задоволено кивнула. Максим же мав такий вигляд, ніби я щойно без страховки ступила на канат, а він раптом зрозумів, що канат натягнутий між двома хмарочосами.

— А Аліна? — не відступала бабуся.

— А Аліна — це, мабуть, та дівчина, яка розбила вашому онукові серце настільки акуратно, що він досі плутає імена від стресу.

Максим зробив крок до мене, і я показала йому долонею: стояти.

У слухавці стало тихо.

А потім бабуся сказала:

— Ох. Значить, так.

У цих двох словах було стільки жіночого розуміння, що я ледь не попросила вибачення за всю нашу чоловічо-жіночу історію від кам’яної доби до сьогодні.

— Так, — м’яко сказала я. — Але сьогодні ваш день. І я дуже хочу з вами познайомитися.

— А ти добра?

Питання було настільки пряме, майже дитяче, що я на мить забула текст.

Я могла сказати: “Так”.
Могла пожартувати.
Могла видати щось безпечне, професійне, правильно інтоноване.

Але чомусь сказала:

— Я стараюся.

Соломія Іванівна трохи помовчала.

— Це краще, ніж “так”, — вирішила вона. — Приїжджайте. І скажи Максимові, щоб не робив із себе пам’ятник. Він мені ще з дитинства винен нормальну фотографію, де усміхається.

— Обов’язково передам.

— І сукня може бути чорна. Тільки не сумна.

Я подивилася на свою сукню вдруге.

— Домовилися.

Я віддала телефон Максимові.

Він ще кілька секунд дивився на мене, потім підніс слухавку до вуха.

— Бабусю?

— Не зіпсуй, — сказала вона йому і скинула виклик.

У кабінеті стало тихо.

Лариса Павлівна першою взяла ще одну булочку.

— Ну що, — сказала вона, — тепер у нас є наречена.

— У вас є проблема, — уточнила я.

— Проблема з потрійною ставкою, — сказала Лариса Павлівна. — Це вже майже проєкт.

Максим забрав телефон і поклав його в кишеню. Йому явно хотілося провести рукою по обличчю, але він стримався. Напевно, не дозволяв собі таких слабкостей у присутності сторонніх осіб.

— Ви добре це зробили, — сказав він.

— Я знаю.

— Скромність не входить у вашу професійну етику?

— Входить. Але сьогодні вона за подвійним тарифом, а ви вже замовили потрійний.

Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж вимагала ввічливість.