Глава 1. Вакансія нареченої

У день, коли мені втретє за місяць сказали “ви нам дуже цікаві, ми вам перетелефонуємо”, я остаточно зрозуміла: український театр тримається не на драматургії, а на людях із залізною витримкою.

Бо я, наприклад, уже хотіла когось легенько придушити шарфиком.

Не сильно так, художньо. Але натхненно.

— Лєро, ви дуже органічна, — сказала режисерка, не дивлячись на мене. Вона водила олівцем по списку акторів так, ніби там були не прізвища, а меню доставки суші. — Але нам зараз потрібен інший типаж.

Я стояла посеред малої сцени у чорній сукні, яку купила на секонді й перешила так старанно, наче це був костюм для “Оскара”, і намагалася не питати, який саме типаж потрібен для ролі жінки, що в другому акті мовчить, а в третьому плаче біля вікна.

Очевидно, не мій.

— Звісно, — сказала я. — Дякую за можливість.

Фраза “дякую за можливість” за останні два роки стала моїм особистим паролем до клубу людей, які ввічливо програють життя.

Я вийшла з театру на вулицю, де повітря пахло мокрим асфальтом, кавою з кіоску і ранковими надіями. Моєї надії, здається, тут не було — вона залишилася у гримерці разом із чужою пудрою, кривим дзеркалом і флегматичним режисерським “ми вам перетелефонуємо”.

У кишені пальта телефон завібрував.

Лариса Павлівна:
Лєро, ти де? Є термінова роль. Гарна оплата. Пристойні люди. Не похорон.

Я примружилася.

У нашій агенції “не похорон” вважалося вагомою перевагою вакансії.

Я:
Я після кастингу. Психологічно вже майже на похороні.

Лариса Павлівна:
Не драматизуй. Драматизувати будеш за договором.

Я зітхнула, купила каву, яка на смак здалася особливо гидкою, і поїхала в офіс.

____________________

Агенція “Свої люди” займала дві кімнати на другому поверсі старого будинку між нотаріальною конторою і студією манікюру. На дверях висіла табличка:

СВОЇ ЛЮДИ
Акторський супровід для соціальних подій
Без документів. Без шахрайства. Без зайвих питань.

Останній рядок Лариса Павлівна додала після випадку, коли один клієнт попросив “зіграти племінника” на зборах ОСББ і “випадково” так спробував переписати на себе гараж свого реального племінника.

Тож тепер у договорі було чітко прописано, що ми не підписуємо папери, не представляємося кимось іншим для юристів, лікарів, банків і державних установ. А ще — категорично не беремо участі у ситуаціях, де наша гра може хоча б якось вплинути на розподіл спадщини, кредити чи аліменти.

Зате ми могли прийти на весілля як подруга дитинства.
На корпоратив — як дівчина, з якою “все серйозно, мамо”.
На сімейний обід — як сестра, котра чомусь жила в Італії й тому не була присутня на попередніх двадцяти семи обідах.

Робота була дивна, але легальна.

І, як і більшість речей у моєму житті, вона починалася зі слів: “Це тимчасово”.

— О, наша примадонна, — сказала Лариса Павлівна, щойно я зайшла. — Як кастинг?

— Вони шукають інший типаж.

— Знову?

— Мій типаж, мабуть, десь загубився між “надто жива” і “недостатньо впізнавана”.

Лариса Павлівна підняла на мене очі поверх окулярів. Їй було п’ятдесят шість, але вона мала такий вигляд, ніби сорок років тому сказала старості “я вам передзвоню” — і не передзвонила. Ідеальна помада, біла сорочка, волосся зібране так гладко, що поруч із нею, впевнена, будь-який хаос сам соромився свого існування.

— Сідай. У нас клієнт.

— Яка роль?

— Наречена.

Я навіть каву поставила повільніше.

— Ні.

— Ти ще нічого не чула.

— Я почула головне.

— Наречена на один вечір.

— О, тоді звісно. Це ж кардинально змінює ситуацію. На один вечір можна і в РАЦС, і в сімейну травму, і в колективне фото на холодильнику.

— Без РАЦСу, — сухо сказала Лариса Павлівна. — Без документів. Без офіційних оголошень. Без поцілунків, якщо не погодиш. Усе в межах акторського супроводу.

— А сім’я клієнта про це знає?

Вона зробила паузу рівно на пів секунди.

Я відсунула від себе каву.

— Ларисо Павлівно.

— Лєро, ну ось не починай свої моральні монологи. Вони в тебе добрі, але довші за “Лісову пісню”.

— Бо це не “плюс один на корпоратив”. Наречена — це не роль, це вибухівка в серванті. Люди потім дістають весільні фото, передають рушники, питають про дітей і врешті-решт проклинають на сімейних зборах.

— Саме тому на такі ролі я кличу лише тебе, а не Руслана.

О, і тут я згадала Руслана, який одного разу грав “стриманого хлопця доньки”, та вже через двадцять хвилин співав із її батьком караоке. Жахлива історія. І, будемо відверті, легендарна у нашій маленькій агенції.

— Розумне рішення, — визнала я. — Але все одно ні.

Раптом двері кабінету відчинилися, і до кімнати зайшов чоловік. Він був настільки охайним і правильним, настільки впорядкованим, що я з першого погляду зрозуміла — цей пан принесе мені проблеми. Бо зажди виходить так, що наприємніші, найвихованіші люди примудряються створювати найтрешовіші пригоди у нашій роботі. Та й у житті теж.

Високий, темне пальто, сірий светр, обличчя з тих, що не посміхаються просто так. Не похмуре — радше зосереджене. Наче він постійно подумки вираховував, скільки хвилин залишилося до наступної проблеми.

У руках він тримав коробку з логотипом пекарні, і від тої коробки настільки розкішно пахло корицею, вершковим маслом і ще чимось смачним, що мій шлунок на секунду забув про гордість і видав зовсім не мелодичну руладу. 

— Вибачте, я прийшов трохи раніше, — сказав він.

Голос у незнайомця був низький і спокійний. В іншій ситуації я б вирішила, що голос у нього красивий аж до мурашок, але не зараз. Зараз я просто печінкою чуяла, що саме це і є головний винуватець такого небажаного мною контракту. Тож які симпатії?