Оренда квартири №12

Прогулюючись у напрямку двадцятиповерхового будинку, я час від часу повертав голову то вліво, то вправо, намагаючись вловити поглядом краєвиди місцевості. Це вже був п'ятий орендодавець за тиждень, у якого я міг потенційно зняти квартиру. Проте, кожного разу виникали якісь ньюанси, проблеми, недомовки і от тепер — я тут. Ще одна спроба, сподіваюсь остання. Хтось може сказати, що можливо я занадто прискіпливий, але — ні. Мої очікування були цілком прості: недорога квартира з базовими умовами для життя, транспортна розв'язка неподалік та хоча б пара магазинів поблизу. Невже я так багато прошу? 
 Підійшовши до під’їзду, я зупинився і ще раз окинув оком будинок. Новобудова. З правого боку ще велися якісь ремонтні роботи в останніх під’їздах, одначе ліва частина функціонувала як слід, і тут проживали люди. Начебто. В оголошенні зазначений перший поверх і ціна в 5000 грн, що звучить вельми заманливо. Можливо, навіть занадто. Зазвичай за такі варіанти просять мінімум у 2, а то й у 3 рази більше, а тут… Тут щось явно було не так, те, про що не було зазначено в оголошенні й приховувалося у деталях, непримітних на перший погляд. Проте я вирішив поки не поспішати з висновками. Настав час набрати ріелтора і нарешті побачити все на власні очі.
— Алло, Назаре. Я вже на місці біля першого під'їзду.
— А… так, так, Богдане. Зараз виходжу.
Цю квартиру я знайшов через OLX, і мій зв'язок був не з власником безпосередньо, а через ріелтора. Менше з тим, незважаючи навіть на комісійні, її вартість була настільки мала, що на це можна було спокійно махнути рукою. 
Двері під’їзду відчинилися, і до мене, усміхаючись, вийшов чоловік високого зросту. Шатен із зализаним волоссям назад, яке трохи поблискувало під променями сонця. Темно-сині штани, сорочка і невеличка папка. Я хмикнув про себе. Мені пригадалися деякі персонажі, яких часто можна було зустріти на вулиці, у спробах нав'язати нікому непотрібний товар. 
Потиснувши руки один одному, ми зайшли всередину прохолодного, напівтемного і доволі просторого під’їзду, по обидва боки якого знаходилися ліфти. Ми одразу повернули направо і пройшли до дверей, які вивели нас до ледь освітленого коридору метрів зо 20 завдовжки. Я помітив, що сумарно в цьому проході було шість квартир: три на лівий бік, з виглядом на «стоянку», і три на правий, які виходили до під’їздів, де росли дерева і була якась подоба невеличкого парку. Я молився, щоб мені не дісталася ліва сторона.
Ми зупинилися, і Назар дістав ключі. Я подумки вилаявся, бо він відчинив двері саме на лівій стороні, квартири під номером 12. Коли ми переступили поріг і зайшли в передпокій — нас зустріла невисокого зросту жінка, років 35 на ім'я Олена. Потім, як і очікувалося, ці двоє почали показувати і розказувати про квартиру, наголошуючи на жирних плюсах і вкрай маленьких, майже несуттєвих мінусах. Хоча маю зазначити, що навіть починаючи з передпокою, я встиг приємно здивуватися побаченому. Мармурова підлога була усюди, куди не глянь. Пройшовши до кухні, я став як укопаний, недовірливо оглянувши великий кухонний стіл. «Невже це епоксидна смола?» — промайнуло у мене в голові, поки я проводив по ньому долонею. Я оглянувся навколо. Велика кількість сучасних шаф як унизу, так і зверху, темно-графітові стільниці, електроплита, сучасний холодильник... Я взагалі не розумів, яким боком таку квартиру можна здавати всього за 5000. Це було більш ніж дивно.
Зайшовши до спальні-вітальні, я побачив велике двоспальне ліжко, 70-дюймову плазму, велику шафу і ще деякі не менш цікаві речі. Я також примітив приварені рами на вікнах, що виходили на ту бісову парковку, де як на зло замість асфальту була купа піску. Але грець із ним, терпимо… У цій кімнаті навіть відчувалося легке ехо при розмові. Цікаво: "це через відсутність килимів чи високі стіни", - обмірковував я. Ванна кімната, як не важко здогадатися, виглядала не менш дивовижно.
Назар поперемінно з Оленою продовжували хвалебно розказувати про всі транспортні розв’язки, магазини в межах доступності та інші місця, варті уваги. Виявилося, що тут достатньо всього, щоб задовольнити більшість прискіпливих людей. Щодо мене, то найважливішою виявилася можливість добиратися на роботу за допомогою тільки одного виду транспорту, а не як раніше — двома чи трьома. 
— А як щодо сусідів? — вирішив поцікавитись я.
— На цьому боці під’їзда, проживають лише дві сім’ї у квартирах 7 і 8, а інші поки що незаселені.
Шикарно! Але було ще дещо, що цікавило мене передусім.
— У мене ще одне питання. На вигляд усе супер, та й за таку ціну напевне годі шукати ліпшого варіанту. Проте, я ніяк не можу збагнути: чому тут настільки низька ціна?
— Розумієте, — вирішила прояснити Олена, почухавши щоку, — як виявилося, парковка навпроти мало кому припала до душі, а час ішов. Тож вирішила знизити ціну до мінімальної… 
Олена дала настільки неправдоподібну відповідь, що мені стало смішно. Та будь-хто навіть за 10 000 наплював би вже на ту парковку, а тут…
— То що скажете, готові укласти договір? — запитально глянув на мене Назар, хоча і зберігаючи свою фарисейську ввічливість. Всупереч тому, що явно була якась деталь, про яку вони мені не договорювали, я ствердно кивнув. Навряд чи ті нюанси були чимось, що ніхто б не зміг би витерпіти, а очевидних плюсів в рази більше. Я погодився, і діставши всі потрібні документи, ми почали укладати договір на проживання. Звірившись по всьому, що було у квартирі, я пробігся по договору ще раз, зрештою підписавши його. Як і зазначалося, я оплатив за перший і останній місяці, а також комісійні Назару. Тепер справа була за малим: перевезти та розібрати речі від батьків, у яких я тимчасово проживав, шукаючи нову оселю. Головне, що перед роботою в мене було достатньо часу на ці дії. 
Час, витрачений на перевезення й розкладання найнеобхідніших речей, таки зайняв солідний проміжок, попри те, що в мене не було їх аж занадто багато. Увечері я вирішив вийти прогулятися, повернувшись додому ближче до десятої години. По дорозі назад, я придбав пляшку білого охолодженого вина та деяке асорті в якості акомпанементу, вирішивши відсвяткувати новосілля. 
О пів на дванадцяту я ліг на ліжко, незабаром провалившись в сон.
— Мг.. ммм…. Що за фігня? 
Прокинувшись, я відкрив одне око й прислухався.
"ГУП"
Тут же почув глухий звук і ще один.. Щось, гупало прямо наді мною..
— Чортівня якась…
Взяв телефона до рук. 12:00 година ночі. Пару разів крикнувши невідомому сусіду з другого поверху, я ліг назад, заплющивши очі. Через невелику паузу гупання продовжилося з подвоєною силою..
— Цей гівнюк, схоже, знущається…
Я знову кинув йому декілька гострих слів, заодно жбурнувши капець прямо в стелю. Ліг на спину й втупився поглядом угору. Може, саме через цього мудака тут і поставили таку ціну? Ну нічого. Поговоримо вранці. Повернувшись, спробував заснути ще раз. Проте, схоже, у декого були інші плани. Тепер здавалося ніби він сів у крісло-гойдалку і почав гойдатися вперед-назад. Тільки при цьому з дуже чітким, вираженим скрипом, який пробирав аж до кісток. Хвилину, другу я так мовчки лежав  стиснувши губи, аж допоки не закипів остаточно. Підірвавшись, я підбіг до батареї, почавши гамселити по ній. Скрип зупинився. Простоявши так хвилин п'ять і вслуховуючись у мертву тишу, я подумав, що можливо на цей раз, точно — все. 
— Бляха… твою ж матір…. 
Бісовий сусід ніби знущався... Тільки я впав на ліжко, як він знову взявся за своє. Тепер він бив по батареї, причому ще дужче, ніж я. Стрибнувши в капці, я вирішив, що настав час познайомитись з цим сусідом ближче, не очікуючи ранку. Вийшовши з квартири, я хутко попрямував до сходів. Перестрибуючи їх одну за одною, я швидко дібрався другого поверху й повернув праворуч, пройшовши у такий самий коридор, як і в мене, але поверхом вище. Благо, нічне освітлення працювало, тож не було проблем з переміщенням по під’їзду. Геолокація його квартири знаходилась точнісінько в тому ж місці, що й моя. Можливо, навіть мала схоже розташування усіх кімнат. Квартира номер 24. Я щосили став гупати рукою, закликаючи відчинити двері по-хорошому. Я вже не міг дочекатись того моменту, коли зможу нарешті побачити цього унікума. Проте, цього бажання схоже виявилося недостатньо. Адже після десяти хвилин моїх наполегливих дій, так ніхто і не відчинив. Я притулив вухо до дверей. Спробував вловити бодай якийсь натяк на звук, але — нічого. Тиша, мертва тиша — єдине, що до мене доходило у відповідь. Це був якийсь абсурд, не інакше. Я недовірливо вертів головою, пирхав від злоби, після чого вирішив постукати у двері ще декілька разів. Облаявши його наостанок, у спробі випустити пар, я з відчуттям розбитості й вкрай паскудним настроєм повернувся назад до своєї квартири. Вирішив, що завтра вдень маю будь-яким чином побачити цього сусіда, а заодно познайомитись і з іншими також. Навряд чи це могло турбувати тільки мене одного. Впавши на ліжко, цього разу я нарешті зміг заснути без подальших потрясінь. 
Короткий як ляпас гудок з-за вікна вирвав мене із царства снів. Гулкіт моторів та шум колес зіграли роль незапланованого будильника. Я прокашлявся декілька разів. Зробивши ранкові справи та поснідавши парою бутербродів, я вирішив піднятись на другий поверх, сподіваючись цього разу нарешті зустрітися із сусідом, але знову отримав той самий результат. Мовчання, ігнор, тиша. Звичайно, була ймовірність того, що його немає на місці, тож заодно вирішив постукати до його сусідів, усіх, хто проживав на цьому поверсі, отримавши нічим не кращий результат. Я почав задаватись питанням: "А скільки взагалі людей проживає в цьому будинку..?" Мені закортіло прогулятись та привести думки до ладу, не бажаючи марнувати усі вихідні на цей маразм. 
Коли повернувся, решту дня я приділив розпаковуванню і розкладанню речей, слухаючи в навушниках улюблену музику, а коли закінчив, впав на ліжко, щоб трохи відпочити. Скинув навушники, сподіваючись полежати в повній тиші. І тут, до мене донеслося якесь шерудіння зверху. Невідомо, коли саме це почалося, адже я весь час слухав музику і навіть взагалі забув про того дивного сусіда. Розблокував телефон і побачив, що зараз була 19:00 вечора. В принципі, я не мав права жалітись на нього конкретно зараз, та й мені було впадло знову туди підійматись, тож вирішив поки забити на це. Пізніше, до мене почала доноситися музика, до якої трохи згодом доєднався сухий, переривчастий спів, який наштовхнув мене на думку, що там проживає літня жінка з вадами слуху. Тому вона і не відчиняла мені двері. Якщо так, то це дещо прояснювало ситуацію, хоча й не повністю. Згадане вночі, не могла зробити квола бабця, ще й з таким запалом. 
Поки я переміщувався по квартирі, її спів ніби переслідував мене, куди б я не йшов. Можливо, це все ефект ехо, але відчувалось більше так, ніби вона йде точнісінько туди ж, куди і я. Мені стало трохи зле. Я сподівався, що це  просто плід моєї уяви. Відкинувши від себе тривожні думки, я повечеряв і вирішив прийняти душ. Як виявилось, її спів у ванній відчувався навіть ближче, ніж в інших кімнатах. М‘який потік гарячої води який я так любив, зараз не приносив ніякого задоволення взагалі. Навіть хвилину вистояти тут, здавалося нестерпним. Тривожне відчуття, і думка що вона буквально зараз спостерігає за мною, стало оволодівати мною. Напевне ця параноя через втому. Точно, втома... Вийшовши з душу, мені захотілось знову вдягнути навушники, щоб хоч якось приглушити її спів. Увімкнувши заспокійливі саундтреки, вирішив повалятись і спробувати заснути хоча б так. 
Минуло лиш декілька хвилин — і моя голова вже нахилилася набік. Та саме в ту мить, коли я майже переступив поріг брами, що вела до блаженних сновидінь, важкий, металевий струс вібрацією пройшовся по моєму тілу. Я вмить зірвав навушники з вух і кинувся вбік від ліжка, озирнувшись навколо.
Ще один удар пройшовся по усій квартирі. Серце гуркотіло, як скажене. Я глянув угору. Зіниці розширилися від побаченого. На стелі тонким шлейфом почали, мов павутиння, виникати тріщини. Знову удар. Вона ніби кидала величезний металевий шар прямо наді мною, намагаючись проломити підлогу в спробах дібратись до мене. Це налякало мене до усрачки. Наступний удар, наче переслідуючи мене, роздався тепер не над ліжком, як до цього, а прямо наді мною. Я зірвався з місця і схопивши телефон з ліжка й вибіг до під’їзду. Через деякий час я зміг заспокоїтися і, зібравшись з думками, вирішив піднятися на другий поверх. Цього разу я куди повільніше прямував туди, перебираючи в голові фрази, які збирався висловити їй. Підійшовши до квартири під номером 24, я невпевнено постукав, одразу ж притуливши вухо до дверей, і, як завжди, не почув абсолютно нічого. Знову тільки бісова мертва тиша. Абсурд цієї ситуації лякав і одночасно вселяв відчай і невпевненість у розумінні подій останніх двох днів. Я не міг раціонально пояснити бодай щось. Опісля спробував ще раз постукати до інших сусідів. Ніхто з них так і не відчинив мені двері. А може, я взагалі проживаю тут один? Чи у будинку грибок... Які тільки гіпотези не приходили в голову... Я ходив і продовжував стукати в інші квартири, плекаючи надію побачити хоча б когось живого в цьому треклятому домі, окрім мене. Раз за разом я отримував тільки всепоглинаючу тишу у відповідь, від чого тривога росла як на дріжджах. Дійшовши до крайніх дверей, я зробив один стук і одразу ж розвернувся в бік виходу. Я вже майже повністю зневірився почути відчинення дверей зі сторони інших людей чи хоча б якийсь натяк на життя. І тут, я почув клацання замків. 
— Агов…
Я не одразу повірив у побачене, знадобилось декілька секунд, щоб прийти до тями й підбігти до дверей.
— Доброго вечора, ви не уявляєте, як я радий побачити хоч когось. Мене звати Богдан. 
— Доброго, — злегка примружившись, промовила вона, продовжуючи з оцінюючим поглядом сканувати мене.
— Я буквально вчора переїхав сюди. Стукаю усім вже другий день і ще нікого не зустрічав тут. Думав, що тут взагалі, окрім мене, ніхто не живе. Вибачте, що налякав, у мене просто якийсь сюр. трапився.
— Аааа, — вона відчинила двері трохи ширше. — Прекрасно вас розумію. Я Дарина. Приємно познайомитися. Коли тільки сюди переїхала, також думала, що тут нікого немає. Знаєте, тут і справді проживає небагато людей. Знаю точно, що навпроти мене живе один і в тій також, — вона тицьнула пальцем на одні з дверей. 
— Слава богу, це означає, мені просто не пощастило когось застати. Слухайте, а щось з приводу тих хто проживає на першому поверсі вам щось відомо? Там є хтось взагалі?
— Та Бог його знає... Я тут лише місяць проживаю і поки тільки з цими двома познайомилась. Ну.. і ви от — третій. 
— Точно! Я ледь не забув, з приводу чого я всім стукав. Скажіть, що за психопатка проживає в 24 квартирі?
— В 24? Психопатка?? Ну… наскільки мені відомо, там ніхто не живе.
— Як це, не живе… — від її відповіді мене ніби занурили в льодяну воду. Чим більше я знаходився в цьому будинку, тим більше жалкував про те, що взагалі став тут жити.. 
— Там! — я вказав пальцем у бік 24 квартири. — Бляха… Там точно має хтось жити. І хто б це не був, там явно з психікою щось не так… 
— Мм… навіть не знаю, що вам порадити. Можете звернутись до вашого орендодавця і запитати у нього, якщо все прямо настільки погано. 
— Ех... Дякую вам. Схоже, так і зроблю. Гарного вечора, вибачте, що потурбував.
— І вам. Бажаю тихої ночі. 
Так, перша людина, яку я зміг зустріти в цьому домі, і вона каже мені, що там ніхто не живе. Важко видихнув, спускаючись по сходах вниз. Я не вірив у потойбічне, але описати звичайними словами це просто не міг. 
Спустившись на перший поверх, я вирішив у своєму крилі пройтися тими квартирами, в яких, як зазначали Олена з Назаром, мали проживати люди. Постукавши до них, я знову не отримав жодної відповіді. Повернувшись додому, першою справою я вирішив набрати власницю квартири.
— Алло! Вітаю, Олено.
— Так, Богдане, доброго вечора.
— Знаєте, Олено, не такий він вже й добрий…
— Що трапилося? 
— Що трапилося?! Бісова сусідка, ось що!!! Що за хрінь коїться з цим будинком? Хто проживає наді мною? 
— Так, постривайте. В чому претензія? Я і до цього здавала цю квартиру, і ніхто ніколи не жалівся. 
— Ннн, не жалівся? Ви знущаєтеся наді мною? Як тут, дідько, можна не жалітися?
— Кажу ж вам. Не було ніяких прецедентів. А з приводу когось над вами… Так поки ви не сказали, я і не знала, що в тій квартирі проживають люди. Можливо, хтось заселився нещодавно, от і все. 
— І ви хочете, щоб я в це повірив?
— Заспокойтесь. Я скину вам контакти управителя будинку. Можливо, він зможе вам допомогти. Але запевняю, я ні про що з того, що ви кажете, й гадки не мала..
— Що ж, до побачення.
— До побачення.
Мені не вірилося, що вона нічого не знає про це. Однак, я вже й сам не знав у що вірити. Я сів на ліжко, поклав передпліччя на коліна і втупився у підлогу. 
Незабаром я знову відчув чиюсь присутність. Не в моїй квартирі, а, як завжди, наді мною. Поки що було тихо, але я відчував, що це не надовго. Я встав і почав ходити взад-вперед, розмірковуючи про це, і згодом почув ледь чутні кроки. Потім вони стали більш впевненими. Це були кроки, що слідували за мною: крок за кроком вона ходила слідом в такт по ніби старій, скрипучій радянській підлозі. 
Я не зміг це більше витримувати. Одягнув навушники й увімкнувши музику пішов на вулицю. Я вирішив прогулятися до стоянки та позазирати у вікна на другому поверсі прямо над моєю квартирою, сподіваючись вловити бодай якісь натяки життя там. 
Десь до 11 вечора я пробув там, спостерігаючи за вікнами. Але світло так і не увімкнулося ні разу… У відчаї через відсутність відповідей на мої питання я пішов назад.
Зайшовши всередину, я непомітно почав про себе молитися. Єдине бажання було, аби ця тиша протривала хоча б до ранку. Я присів в очікуванні. Незважаючи на втому, мені важко вірилося в те, що я взагалі зможу поспати. І був правий. Через мить вона знову почала щось робити. Я закрив очі й ляснув долонями по обличчю. У мене не було здогадок, як з цим боротися і що з цим робити… Буквально за пару днів я вже зненавидів цю квартиру, цю сусідку, ким би вона не була, хазяйку, рієлтора і всіх, кого тільки можна. Я відмовлявся вірити, що ніхто не міг нічого знати про неї до мого переїзду сюди. Я гадав, що найгірше — це буде пил та шум з першого поверху, але через цю сусідку я взагалі забув про такі вкрай жалюгідні проблеми.
Тепер вона ніби тягала щось з однієї кімнати в іншу. Щось дуже важке... Ніби хтось там вирішив зробити нічну перестановку меблів. Постійний грюкіт, падіння, якісь стогони чи виття. Вона ніби з кожним разом намагалася демонструвати, що моє перебування тут з кожним днем буде ставати тільки гіршим.
Я піднявся і вирішив пройти до ванної кімнати, щоб вмитися. Глянув у дзеркало. Червоні очі чухалися та пекли. Я сам виглядав так, ніби постарів на декілька років за ці пару днів. Вмившись, я пригадав, що в мене були беруші. Хутко побіг до сумки й став перебирати всі відділення по черзі. Нарешті я намацав коробочку з ними. Присівши на ліжко, засунув їх у вуха й криво посміхнувся. Тепер будь-які звуки чулися лиш віддалено. Глянув на стелю ще раз. Я мав сильне бажання звалити звідси якомога скоріше, але як же мені хотілося спати... Проте не тут, не в цій кімнаті. Я взяв ковдру і пішов з нею до коридору, впавши там. Сподівався, що так буде бодай трохи безпечніше та і в цілому трохи ближче до виходу. Я ліг і майже одразу заснув. 
Не знаю, скільки часу пройшло, наскільки довго мені вдалося поспати, проте я точно знав, що прокинувся знову не по своїй волі. Серце калатало, відчуття дикої тривоги заполонило мене. На своїх губах я відчув присмак крейди. Розплющивши очі, побачив, як зверху на мене сиплеться біла пудра. Гулкий удар. Навіть мої кістки відчували вібрацію. Я вийняв беруші, і тепер у повній мірі відчув те, що творилося наді мною. Схопивши телефон, я підбіг до дверей, але на секунду затримався й увімкнув зйомку відео тремтячими руками. Незабаром рвонув ручку і кулею вилетів з квартири, одразу набравши поліцію. Швидко прояснивши ситуацію, я став чекати їх на вулиці, постійно покусуючи нігті. Чекати довелося недовго. Через хвилин 20 під’їхала машина, з якої вийшли два поліцейські.
Ми опустили всі формальності, швидко перейшовши до суті справи. Я провів їх на другий поверх, до тієї квартири. Поліція зробила ті ж самі дії, що робив і я до цього, але, як завжди, у відповідь отримали лиш ігнор.
Ми спробували ще декілька разів, але нічого. Все було марно. Після цього ми пройшли у мою квартиру. Прийшовши туди, як на зло, була мертва тиша. Вона ніби мала камери повсюди, чітко знаючи, коли їй потрібно зупинитися… 
— Так, пане Богдане, — промовив один із полісменів, почухавши потилицю. — Що я можу вам сказати. Виглядає все це дуже дивно, проте наразі, ми нічого з цим зробити не можемо. Вибити двері, щоб дізнатися, що там таке, — не вийде. Для цього немає достатніх підстав. Також ми не можемо особисто зареєструвати описаний вами шум та ті звуки, про які ви показали на відео. Тож поки наші руки зв'язані.
— Але мені що робити? Це трапляється кожен сука день, кожну кляту ніч!!! Ви підете і все це почнеться знову…
— Хм… — вони переглянулися між собою. — Моя вам порада: якщо можете, просто з'їжджайте звідси і все. Може, там живе якась глухоніма з психічними відхиленнями, і не факт, що у вас колись вийде з нею про щось домовитися. Можливо, вона навіть і не знає, що створює якісь незручності вам…
"Авжеж не знає..." — подумки вилаявся я.
Не знаю, що ще порадити, — розвівши руками, він закінчив свій монолог. 
— Гаразд, дякую, що приїхали. Доброї ночі.
Я попрощався з полісменами й почав збирати речі, щоб поїхати звідси якнайшвидше. 
Не встиг я заповнити навіть одну сумку, як моторошні звуки з її квартири розпочалися знову. Мені здалося, що там вже декілька людей, а можливо набагато більше. Це викликало нервові посмикування по моєму тілу. Відлуння їхніх голосів, що ніби перешіптувалися з різних частин квартири, доводили до сказу кожну клітинку мого тіла. Я виронив сумку, закривши вуха руками. Потім з’явилося виття, завивання, і знову шум, тріск, перетягування чогось. Какофонія різноманітних звуків ставала тільки гіршою й гучнішою з кожною секундою… Абсурдна наполегливість, з якою робилися ці дії, викликали ще більше відчуття страху. Я не зміг більше цього терпіти й вибіг з під'їзд на вулицю, подалі від цього будинку. Деякий час я бродив деінде. А потім, коли відчуття тривоги відступило, просто приліг на траві і заснув. 
Я відчув, як хтось штурхає мене вбік. Важко розплющивши очі, побачив біля себе жінку, що тривожно дивилася на мене, питаючи, чи я в порядку і чи не потребую допомоги. Я відмахнувся і сказав, що все добре, просто була важка ніч. Вона ніби повірила і пішла собі далі. Я оглянувся навколо. Вже був день. Сонце світило на повну. Глянув на себе. Шорти, майка і відсутність взуття. Напевно, я і справді виглядав дивно зі сторони. Я помацав кишеню. З полегшенням дістав звідти телефон. У мене були пропущені дзвінки та купа повідомлень. Я пригадав, що мав би сьогодні вийти на роботу, але всі ці події змусили мене повністю забути про це. Я написав своєму начальнику з проханням дати мені ще пару вихідних через форс-мажор, про який я обов’язково розкажу йому потім. Набравши Олену, я сказав, що з'їжджаю негайно і прошу повернути заставу за останній місяць. Вона, звичайно, почала розпитувати: «чому, що?», але я вже не мав ніякого бажання щось пояснювати їй, відрізавши одним реченням: ‘що виселяюся негайно і не бажаю тут перебувати ані секундою більше, ніж буде потрібно для перевезення речей’. 
В ту квартиру я так і не повернувся. Далі, ніж до входу в під’їзд, я психологічно не міг підійти. Та й навіщо? Вантажники зі служби перевезення речей зібрали все і разом зі мною поїхали до батьків, після того як ми розірвали договір із Оленою. 
  Першу ніч я не міг заснути взагалі. Постійно вертівся, а будь-який, навіть найменший шурхіт викликав у мене озноб по всьому тілу. Заспокоїтися вийшло тільки на другий тиждень. Але тільки частково. Я спробував потім прогуглити бодай щось про цей дім і ту кляту квартиру, але марно. З'ясувати щось про мешканців квартири №24, так і не вдалося.
Я абсолютно не довіряв словам Олени, коли вона запевняла, що нічого не знала про загадкову сусідку з другого поверху. Можливо, вона навіть таким чином заробляла на тій квартирі, адже за умовами її договору повну суму не повертають, а прожити там хоча б тиждень здавалося просто неможливим. Хоча, думаю, я просто намагався знайти раціональну відповідь, реалістичну причину всього… В глибині душі я знав, що це було не так. Те, що там сталося, так і лишилося для мене загадкою, суцільно оповитою темрявою. 
Одного разу я знову випадково натрапив на оголошення цієї квартири. Маю сподівання, що інші будуть розумніші за мене і одразу усвідомлять, що треба валити звідти негайно, допоки не стало пізно. А тим, хто вирішить випробувати долю і спробувати розкрити таємницю 24 квартири, я можу побажати тільки удачі.