Епілог

Третій день їхнього шляху почався ще до світанку, коли над висохлою рівниною висіло важке свинцеве небо, а холодний вітер гнав уздовж старої дороги пил, сухе листя та дрібне сміття, що залишилося від давно зниклого світу. Колона Ерла вже кілька годин рухалася на північ, розтягнувшись далеко за обрій, і з висоти невеликого пагорба могла б здатися майже безмежною. Попереду повільно котилися старі вантажівки, зібрані з машин різних років і моделей, більшість яких давно втратила первісний вигляд, але все ще залишалася придатною для дороги, доки в баках вистачало пального, а двигуни не відмовляли остаточно. За ними тягнулися позашляховики, легкові автомобілі, мотоцикли та десятки людей, які йшли пішки, несучи зброю за плечима й невеликі наплічники з усім, що встигли забрати із собою.

Колона давно перестала бути просто групою людей, яка прямувала в одному напрямку. Після падіння Бланка Роха до Ерла почали приєднуватися нові озброєні загони, самотні мандрівники, колишні жителі поселень і люди, які не мали ані дому, ані причини залишатися там, де вони опинилися. Одні шукали захисту, інші бачили можливість отримати їжу, зброю або владу, а хтось просто вирішив, що набагато безпечніше йти разом із людиною, якої бояться, ніж залишатися самотнім серед руїн. Більшість із них навіть не знала, що саме чекає попереду, але майже всі розуміли одне: Ейденхолд був великим поселенням, а отже, там мали бути запаси, зброя та люди, яких можна було змусити віддати все це без бою або після нього.

Ерл ішов біля одного з позашляховиків, час від часу поглядаючи на колону, яка тягнулася за ним на багато кілометрів. Йому подобалося це видовище, хоча він ніколи не визнав би цього вголос. Ще зовсім недавно йому доводилося думати про те, де знайти кілька десятків людей, здатних тримати зброю, а тепер за його спиною рухалася сила, яку вже можна було називати армією, навіть якщо всередині цієї армії панували безлад і взаємна недовіра.

Він зупинився біля дороги й озирнувся.

— Ти бачиш, скільки їх? — запитав Ерл.

Рейнхард стояв неподалік, тримаючи в руках стару карту, краї якої потемніли від вологи та часу. Він навіть не підвів очей, коли відповів:

— Бачу.

— Тоді скажи мені, що ти бачиш.

Рейнхард нарешті подивився на колону.

— Людей зі зброєю.

Ерл усміхнувся.

— Я бачу армію.

— Армія повинна мати порядок.

— Порядок з’явиться, коли ми візьмемо Ейденхолд.

Рейнхард кілька секунд мовчав, а потім знову повернувся до карти.

— Ти дуже впевнений в собі.

— А ти надто обережний.

— Обережність дозволила мені дожити до цього дня.

— Страх теж іноді допомагає вижити.

Рейнхард підняв на нього погляд, але нічого не відповів.

Десь попереду двигун старої вантажівки кілька разів захлинувся, після чого машина почала втрачати швидкість. Водій висунувся з кабіни й щось крикнув тим, хто йшов поруч, а за кілька хвилин під відкритим капотом уже з’явилися двоє чоловіків, які намагалися повернути до життя старий механізм за допомогою шматка металу, дроту та інструментів, що давно втратили свій первісний вигляд. Ніхто особливо не дивувався подібним затримкам, оскільки в їхньому світі майже кожна машина існувала лише доти, доки знаходився хтось, здатний її полагодити.

Колона сповільнилася, але не зупинилася остаточно. Частина людей обійшла вантажівку, а через кілька хвилин двигун знову заревів, і машина продовжила рух.

Ерл спостерігав за цим із легкою посмішкою.

— Ще три дні, — сказав він.

— Якщо не затримаємося, — відповів Рейнхард.

— Ми не затримаємося.

— Ти вже говорив це вчора.

— І ми все одно рухаємося.

Рейнхард нічого не відповів, бо сперечатися з очевидним було безглуздо.

Вони рушили далі разом із колоною. Дорога дедалі більше нагадувала уламок минулого: потрісканий асфальт місцями зникав під шаром пилу, обабіч стояли покинуті автомобілі, які давно стали частиною ландшафту, а серед сухої трави подекуди виднілися уламки дорожніх конструкцій, що колись допомагали людям орієнтуватися в зовсім іншому світі. Деякі машини в колоні об’їжджали перешкоди, інші їхали просто через них, якщо водій не хотів втрачати швидкість, і весь цей рух супроводжувався постійним гуркотом двигунів, голосами людей та запахом вихлопних газів.

Рейнхард майже не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Його цікавила лише карта, яку він час від часу діставав із-під куртки, уважно вивчав, а потім знову ховав.

Ерл помітив це й нарешті не витримав.

— Ти досі боїшся заблукати?

— Ні.

— Тоді навіщо постійно дивишся на карту?

— Хочу переконатися, що ми йдемо саме туди, куди потрібно.

— Ейденхолд нікуди не подінеться.

Рейнхард повільно підняв голову.

— Мене цікавить не Ейденхолд.

Ерл скривився.

— Знову це.

— Що саме?

— Твоє загадкове «мене цікавить не Ейденхолд». Ти говориш це вже кілька тижнів, але досі не сказав, що саме шукаєш.

Рейнхард на деякий час замовк, спостерігаючи за дорогою.

— Це тебе не стосується. До того ж пояснювати тобі прийдеться довго.

— Спробуй.

— Навіщо?

— Тому що я втомився йти за людиною, яка постійно щось приховує.

Рейнхард згорнув карту й сховав її під куртку.

— Ти йдеш не за мною.

— Ні?

— Ви йдете за тим, що отримаєте після падіння Ейденхолда.

Ерл усміхнувся.

— А ти?

Рейнхард подивився вперед, туди, де за далекою лінією пагорбів знаходилося місто.

— Я йду за тим, що знаходиться під ним.

Ерл кілька секунд мовчав, а потім тихо засміявся.

— Ти справді думаєш, що там є щось варте всього цього?