Рада Мовчазних

Алістер сидів у майстерні Апостолів за широким металевим столом, над яким висіла стара лампа з жовтим, майже хворобливим світлом, і неквапливо розбирав свій пістолет. Він робив це без поспіху, ретельно протираючи кожну деталь, перевіряючи механізм і повертаючи зброї її звичний вигляд із тією уважністю, яка зазвичай властива людям, що звикли довіряти передусім власним рукам. У майстерні пахло мастилом, металом і старим пилом, а десь у глибині приміщення час від часу лунав глухий стукіт молотка, яким один зі зброярів підганяв якусь деталь.

Двері відчинилися, і до майстерні увійшла Єва.

Вона зупинилася біля столу й кілька секунд мовчки спостерігала за Алістером, після чого, трохи схиливши голову, запитала:

— Навіщо ти цим займаєшся? Хіба для цього тут немає зброярів?

Алістер навіть не підняв очей, продовжуючи протирати затвор.

— Ти про що саме?

— Про пістолет. Ти витрачаєш на це час, хоча будь-хто з наших зброярів зробив би все набагато швидше й, мабуть, не гірше за тебе.

Він закінчив протирати затвор, поклав його перед собою і лише після цього подивився на Єву.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Алістер знизав плечима.

— Власну зброю я довіряю лише собі.

На обличчі Єви з’явилася ледь помітна усмішка.

— Навіть зброярам Апостолів?

— Особливо зброярам Апостолів.

— Тобто ти їм не довіряєш?

— Справа не в довірі, — спокійно відповів Алістер. — Просто якщо зброя відмовить у найневдаліший момент, я хочу знати, що винен у цьому лише я сам. Якщо я щось зробив неправильно, то принаймні знаю, кого за це звинувачувати, і не витрачатиму час на пошуки людини, яка востаннє тримала мій пістолет у руках.

Єва деякий час дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, чи жартує він, чи справді говорить цілком серйозно, а потім лише похитала головою.

— Іноді мені здається, що ти стаєш дедалі більше схожим на Леона. Та сама звичка все перевіряти власноруч, те саме небажання покладатися на інших і ця дивна впевненість, що якщо хочеш щось зробити правильно, то краще зробити це самому.

Алістер усміхнувся.

— Сподіваюся, що лише в цьому.

— Не сподівайся надто сильно, — відповіла Єва. — У Леона було значно більше рис, які тобі точно не варто в собі розвивати.

Алістер зібрав пістолет, кілька разів перевірив механізм, переконався, що все працює як слід, і лише після цього сховав зброю в кобуру.

— Ти прийшла не просто так.

— Ні. Тобі час іти.

Алістер підняв на неї погляд.

— Куди?

— На Раду Мовчазних.

Рука Алістера, яка щойно торкнулася кобури, завмерла.

До цього моменту він майже не замислювався над тим, що насправді означає назва, яку час від часу чув у розмовах інших Нескорених. Рада існувала десь за межами його розуміння, як одна з тих речей, про які серед них воліли не запитувати, а якщо й говорили про неї, то лише пошепки й лише тоді, коли були впевнені, що поруч немає чужих вух. Алістер знав від Єви тільки те, що рішення Ради не обговорювалися, а її накази виконували навіть ті, хто стояв на найвищих щаблях влади серед Апостолів.

— Ми підемо разом?

— Саме тому я тут.

Єва розвернулася й попрямувала до виходу. Алістер підвівся з-за столу й рушив слідом.

Вони пройшли знайомими коридорами, минули тренувальні приміщення, зброярські кімнати, житлові секції та кілька охоронних постів, після чого Єва несподівано звернула в бік, де Алістер раніше ніколи не бував. Спочатку він вирішив, що вони просто обрали інший маршрут, але з кожним наступним поворотом ставало дедалі очевидніше, що вони спускаються йдуть усе глибше в укриття, до його частини, куди рядових Апостолів, очевидно, не пускали.

Тут уже не було звичної грубості приміщень Апостолів. Стіни ставали вищими, коридори — просторішими, освітлення — м’якшим, а двері, що траплялися їм на шляху, відрізнялися від звичайних важким металом і складним оздобленням. Кілька разів Алістер помічав на стінах старі зображення й орнаменти, які явно існували задовго до того, як це місце стало притулком Апостолів.

Він деякий час мовчав, але зрештою не витримав.

— Куди ми йдемо? Ти сказала, що ведеш мене на Раду, але я вже починаю думати, що ви збудували тут ціле місто, про існування якого ніхто не знає.

Єва не обернулася.

— Я вже сказала тобі, що ми йдемо на Раду.

— Я ніколи не бачив цього поверху.

— Тому що тобі не потрібно було його бачити.

— А тепер, виходить, потрібно?

Єва на мить замовкла, після чого відповіла:

— Тепер ти маєш побачити значно більше, ніж бачив досі. Але це не означає, що тобі дозволено ставити запитання про все, що ти побачиш.

Після цього вона більше нічого не сказала.

Нарешті вони зупинилися перед величезними двостулковими дверима. Єва поклала долоню на одну з них, і важкий механізм майже безшумно прийшов у рух.

За дверима знаходився зал.

Алістер зупинився на порозі.

Він очікував побачити приміщення, схоже на решту укриття: холодне, практичне й позбавлене всього, що не мало безпосередньої користі. Натомість перед ним відкрилася кімната, яку майже неможливо було пов’язати з тим світом, у якому він жив останні роки.

У центрі стояв довгий різьблений стіл із темного дерева, настільки масивний, що здавалося, ніби його створили не для звичайних людей, а для якогось стародавнього палацу. Його поверхня блищала в м’якому світлі численних світильників, а по краях були вирізьблені складні орнаменти із переплетених гілок, дивних тварин і людських постатей.

Підлога була викладена мармуром.

Колони вздовж стін мали золотаве оздоблення, а між ними стояли старі крісла, шафи та статуї, вкриті тонким шаром пилу, ніби все це багатство десятиліттями чекало на тих, хто одного дня знову вирішить ним скористатися. На стінах висіли величезні картини у важких рамах, а стелю прикрашала химерна ліпнина, яка збереглася майже неушкодженою.